Один з тижнів я використав для ознайомлення жінчиної сестрички з Москвою, куди вона потрапила вперше в своєму житті. Екскурсія наша почалась з трамвайної мандрівки з нашого Новогиреєва до Політехнічного Музею з показом у вікна трамваю місць де ми вчились, мились, розважались, працювали, намагались народити дитину і інших історичних місць, що були нам по дорозі, далі ми з Ритою пішли до Олександрівського саду, що під кремлівськими стінами, і стали там у чергу до мавзолею Леніна, бо наша дітвора була так вихована, що не мислила перебування у столиці без оглядин мумії Леніна як і я за 14 років перед тим. Перед нами у черзі стояв гурток молодих людей віком під тридцять років з веселою дівчинкою років чотирьох-п'яти, що бігала по саду, час од часу підбігаючи до мами аби щось розказати чи запитати. Її мама і всі в гуртку були гарно одягнені, краще пересічного москвича, весело та досить гучно розмовляли проміж себе і виглядали добре влаштованими і життєрадісними людьми. Аж раптом підбігла дівчинка і спитала, "Мама, а почему дедушка Ленин в мавзолее?". Мама спокійно пояснила, — коли Ленін помер, то народ дуже горював і вирішив зберегти його образ для нащадків, щоб всі могли побачити великого вождя. "А он был хороший?" спитала дівчинка, коли ж мама відповіла, що так, дівчинка своїм дзвінким голоском спитала: "А дедушка Сталин хороший?" "Хороший, дочечка, хороший.". Дівчинка на секунду-дві замислилась і ще дзвінкіше запитала: "А почему же дедушка Сталин не в мавзолее?". Коли пролунало це запитання, у гуртку знайомих дівчинки одразу запанувала тиша, втім і серед всіх, що почули цю розмову. Лише мама продовжила розмову з дівчинкою, злякано озираючись по боках вона поясняла, що мавзолей то для мертвих, а "дедушка Сталін" живий і дай боже йому жити якнайдовше "на благо всего человечества". Дівчинка мабуть відчула, що щось не так скоїлось і наморщивши чоло замислилась і за деякий час запитала: "А когда дедушка Сталин умрет, его в мавзолей положат?". Проте відповіді не одержала, лише повторення побажань довголіття Сталіну і наказ перестати бігати та базікати. Після розмови обидві приєдналися до свого гуртка, у якому вже не повторювалися голосні розмови та сміх протягом тих двох годин, що тривали поки ми не загубили цей гурток з виду після проходу через мавзолей...
Коли наше місце в черзі опинилось під стінами Історичного музею, до нас підійшла жінка що продавала брошурки професора Збарського —доглядача мумії Леніна. Купивши цю книжицю ми з Ритою довідались про історію муміфікації тіла Леніна та про те, що мумія невідворотно псується, але до кінця століття ще зможе бути придатна для показу публіці.
Після мавзолею ми з Ритою десь пообідали і відвідали зоопарк та планетарій. Таким чином мінімальну програму ознайомлення школярки з Москвою було виконано.
Непомітно промайнув місяць і я знову опинився на роботі, тим часом там відрегульовану та відпрацьовану апаратуру системи БРК було передано у відповідний цех для монтажу у кузовах автомашин ЗІС-151. Цим цехом керував колишній дипломатичний кур'єр, що під час перекурів у його кабінеті розказував багато чого про свої пригоди у багатьох країнах під час очікування диппочти. По закінченні монтажу було проведено транспортні випробування, за їх результатами зроблено деякі доробки і після цього один комплект, десь вже наприкінці жовтня одну станцію БРК було вивезено на згадуване підмосковне летовище для перевірки пеленгаційних характеристик. За тиждень-півтора перевірку завершили з очікуваними результатами та почали підготовку до виїзду на льотні випробування у складі ракетного комплексу Р2. Для забезпечення перевірки бортового приймача БПУ на технічній та стартових позиціях у військових частинах виникла потреба у імітаторі тих радіосигналів, що приймаються ним у польоті, тобто копія сигналу передавача, доповнена модуляцією, що імітує відхилення від рівносигнальної зони. Через недостатню кількість працівників лабораторії та ще й у тих складних умовах, цей імітатор, що одержав назву ЕПУ, розроблявся нашвидку, шляхом використання в ньому вже існуючих елементів наземної апаратури, де це було можливо, а тому вийшов завеликим — вагою кілограмів з тридцять. Це не дуже нас бентежило, бо ми не мали тоді чіткого уявлення про те, які умови роботи будуть на тих позиціях чи то через надмірну секретність, чи то замовники військові та організація С.П.Корольова, самі недостатньо знали які мусять бути ті умови, чи наш головний конструктор на щось не зважив. У всякому разі тактико-технічні умови замовників на імітатор не існували.
Взимку 1950-1951 років група працівників лабораторії на чолі з Борисенком перебувала на льотних випробуваннях ракети Р2, ці випробування щодо нашої БРК пройшли без істотних зауважень від державної комісії з випробувань. Але неістотних зауважень було досить багато вони стосувалися редакції експлуатаційних документів, взаємодії персоналу станції з стартовою позицією, апаратури зв'язку, допоміжних засобів, шанцевого інструменту, обігрівальних приладів, меблів тощо. Таким чином, знову добавилося роботи, та й ще не радіотехнічної у основному. Крім того, оскільки ракетний комплекс Р2 було прийнято на озброєння армії, належало спроектувати декілька нестандартних пристроїв для перевірок приладів системи під час зберігання її на армійських базах. Також належало переробити всю документацію і виробничу і експлуатаційну, згідно з вимогами Міністерства Оборони до документації на серійну продукцію, перевипустити на літеру "0" — так це називалося. Ця остання робота на думку працівників промисловості не мала ніякого сенсу бо всім, крім військових, було зрозуміло, що ніколи не буде потреби у тривалому протягом десятків років серійному випуску ракетного комплексу, або відновлення його випуску після тривалої перерви. Але військове відомство не хотіло відмовлятись від порядку встановленого для стрілецької зброї та ствольної артилерії ще у минулому столітті. Це ще один зразок того, як у нас недоцільно витрачають людську працю.
Наш молодий технік Батагов привіз з полігону істотне зауваження про надмірну вагу імітатора ЕПУ та палке бажання її максимально полегшити та зменшити. Це пояснялося дуже просто — він був оператором цього приладу і мусив тягати його до ракети та від неї чи не кожен день по кілька разів, бо цикл випробувань ракети часто повторювався.
Аналогічне палке бажання було і в автора — від німецького оригіналу нашому НЧ-блоку дістався модулятор на лампі ГУ800, копії німецької RS384, завеликої та незручної для нашого передавача, у той час, коли була радянська лампа Г483 що мала потужність, достатню для нашого модулятора. Здобувши за два роки роботи деякий авторитет, я вже одержав змогу зробити модулятор по-своєму, без оглядки на німецький аналог. Та у цілому напруженість в роботі лабораторії значно зменшилась. Навіть з'явилась можливість піти у відпустку без сварки з начальством. Цю відпустку моя дружина використала, аби показати своїм батькам, що вона придбала за останні три — роки чоловіка і однорічного синка. Жили мої теща та тесть, на той час на селі у Кіровській області. Для мене тут все було незвідане, бо я вперше у житті потрапив у справжню Росію та вперше почув "в'ятську" говірку. З батьками дружини я добре порозумівся ніколи не було в мене ніяких підстав нарікати ні на тещу, ні на тестя.
Проходячи у перший день відпустки через нашу прохідну, я помітив біля неї групу співробітників того інституту, куди нас тимчасово переводили два роки тому тепер, кажуть вони, їх відділ переводять у наш погорілий інститут, що вже відбудувався і почав нове будівництво. Коли ж я повернувся з відпустки, то виявилось, що наш відділ реорганізували у відділ радіокерування балістичними ракетами, об'єднавши нас з більшою частиною переведених та вилучивши від нас одну лабораторію, що розробляла телеметричні системи. Крім того було створено загальноінститутський спеціалізований антенний відділ з антенщиків, розпорошених по тематичним відділам та переведених. Все це було зроблено аби створити найбільш сприятливі умови для термінової розробки систем радіокерування необхідних, як тоді вважали, для ракет на відстань стрільби понад 1000 кілометрів, поява яких очікувалась у найближчі роки. Керівником нового нашого відділу було призначено вже згадуваного Конопльова Б.М.
Переведений до нас колектив невдовзі вирушив під проводом нового начальника на Капустино-Ярський ракетний полігон для заключних льотних експериментів щодо використання дециметрових радіохвиль для систем радіокерування. Тим часом ми, аборигени НДІ-885, залучені до нової тематики, розпочали знайомство з доробком "конопльовців", згідно з розподілом робіт, оголошеним перед виїздом керівництва на полігон. За цим розподілом мене було призначено провідним інженером підсистеми радіовимірювання швидкості ракети, що мала складатися з наземного передавача, бортового (встановленого на ракеті) приймача-передавача (ретранслятора), наземного приймача ретрансльованого та переданого на ракету сигналів з детектором допплерівського зсуву частоти і допоміжної апаратури для експлуатаційного контролю, регулювання та випробувань вказаних основних приладів. Роботу я розпочав сам-один, бо за групою, у складі якої я був, залишилось ще немало роботи над БРК. Я повинен був усвідомити нове завдання, зібрати необхідну інформацію, розробити блок-схему та почати розробляння діючих макетів апаратури. Керівництво відповідно зростанню з часом обсягу робіт добавляло кадрів, так що трохи згодом було створено дієздатну групу.
"Конопльовський" колектив привіз собою солідний доробок у вигляді макетів апаратури дециметрового діапазону радіохвиль, що мали використовуватися у системах радіокерування задля зменшення іоносферних похибок радіовимірів швидкості ракет, активна ділянка траєкторії яких закінчується в іоносфері — міжконтинентальних та міжпланетних.
У очікуванні повернення керівництва і конкретизації завдань ми почали вивчати доробок прийшлого колективу. На жаль виявилося, що з апаратурного доробку не можна було використати нічого, бо його конструктивні та елементні рішення застаріли.