Ця подруга зі скандалом вже вибила у місцевих дві кімнати для співрозмовниці. Господарі спробували впиратися, але проти "харізми" цієї подруги вони виявилися на рівні школоти і вимушені були віддати для дорогої майбутньої гості свій телевізор. Я не міг повірити своїм очам. Вірніше очі у мене були заплющені, дивився я на переписку цієї пані через плече своїм внутрішнім зором. Як можна так зловживати людською гостинністю?! Не може ж бути, щоб це було насправді! Читаючи, довго думав, що це вони просто так жартують. Нажаль ні. Особливо курвила сліпота господарів тієї садиби і їхня наївна довіра до незнайомців. Видно звикли вони бачити навколо себе цивілізованих людей, а коли приїхала москалька і розчулила їх своїми крокодилячими сльозами, вони і думки не могли допустити, що на людському горі можна спекулювати і відверто наживатися. Це був класичний ворог, і я не звернув їй шию, і не перетворив тіло на чорнозем у кюветі лише тому, що це дуже затримало б нашу поїздку. Однак тішило те, що злість виникала у мене не персонально на цю особу. Курвила мене загальна ситуація. Тобто заспокоював я себе тим, що була присутня якась об'єктивність. Відношення до сєпарки вирівняв до нейтрального. Вона тішилася з майбутнього навару, я ж, методично відраховував її останні хвилини життя.
Згадував перший день війни, який майже повністю згадав зі свого минулого життя. Тоді бачив навколо людей, що миттєво згуртувалися проти спільного ворога, і готові були на будь які жертви, заради супротиву. Навіть не задля перемоги, про перемогу тоді ніхто ще не думав. Думали про те, як зустрічати ворога. Зараз ситуація змінилася. Дуже велика частина населення, яку особисто не вдарила по голові ракета, розслабилася і віддала відповідальність за війну воїнам збройних сил. Самі ж люди забули, що готові були докладати до чогось зусиль. Місцева русня настільки розімліла, що за чотири місяці війни, не здатна була задля перемоги, навіть оволодіти державною мовою. Любителі русні почали прикривати свої лінощі тим, що нині не на часі звертати увагу на мовне питання, що ті українці, які в Україні намагаються розмовляти українською мовою, розколюють суспільство, а несвідомі і ліниві російськомовні, розмовляючи мовою ворога, об'єднують його. Чим далі, тим більше, дії людей навколо, починали нагадувати сюрреалізм.
Харків я майже не знав. Добре, що ще коли була можливість користуватися інтернетом, завантажив собі карти Харкова і Полтави. Тепер же, поки батарея ноутбука не згасла, якось зміг зорієнтуватися. Моєю ціллю була поліклініка під градусником, але підкинули всіх лише до залізничного вокзалу. Сонце було на небокраї. Нижня частина хмар пофарбувалася у відтінки червоного. Скоро комендантська година. Дуже швидко набігали сутінки. Почався довгий процес вивантаження речей. Я відійшов в сторону і почекав, поки люди розберуть свої речі. Людей кругом було мало. Всі пасажири маршрутки розійшлися і кожен обрав свою дорогу до Вокзалу. Жінка, прихопивши валізу на коліщатках пішла поміж фонтанами. Зовсім непомітно для оточуючих, її рухи змінилися з плавних на рвані і повільні. Випустивши валізу, вона зробила декілька непевних кроків до клумби і сіла на високий бордюр коло ліхтаря, яких було багато по обидва боки алеї з фонтанами. Валіза самостійно підкотилася до неї і завмерла коло ніг. Жінка сиділа рівно, немов вихована школярка, поклавши руки на коліна і заплющивши очі. Я пересвідчившись, що ніхто не спостерігає за подіями, зрушив тіло сепаратистки до краю імпровізованої гранітної лавки і повалив на газон. Зразу ж запустив процес трансформації. Подумки порахував. На цей раз мені знадобилося шістнадцять секунд, щоб тіло зникло під землею і повністю трансформувалося у чорнозем. Порадів за те, що з досвідом процес утилізації залишків відбувається все швидше і швидше. На газонах росли чи то якісь ялинки, чи то смереки і мені подумалося, що вони ростуть на піщаному грунті, і що можна було б і у пісок трансформувати, але відкинув цю думку. Чорнозему на українських землях багато не буває. Блискавка на валізі розійшлася і звідти вилетів гаманець. В сутінках вже не дуже добре було видно, що то пробігло, чи то низенько пролетіло над бруківкою, і піднявшись по стовбуру, зникло у кроні клена, що стояв за декілька кроків від мене. Сама валіза рушила трохи далі і завалилася на газон, де так само розчинилася, немов би втонувши у підстриженій траві. Впевнившись, що ніхто не звернув уваги на мої вправи з ремеслом, я підійшов до клена. До рук мені впала згорнута вдвоє пачка купюр. Шурхнуло. Коло наступного клена впав порожній гаманець і дисципліновано закопався у землю.
- "Які кацапи противні люди! Коли не запитаєш, завжди у них немає грошей, завжди канючать позичити. А як тільки перевіриш, он як багацько!"
- "Цікаво а до якої стадії божевілля я вже дійшов? Вже як той Чікатило, підкараулюю жертв і відправляю на той світ."
- "Моє божевілля не має значення. Просто це війна. Рашка всіма способами намагається знищити українську націю. І зброєю, і словом. І можу побитися об заклад, словом знищено набагато більше українців аніж кулями. Хлопці на передку карають кацапів на смерть. В тилу ж, на керуючих посадах сидять такі самі кацапи і всіма силами підтримують русифікацію України. Поміж людьми ходять такі самі кацапи, і всіх прагнуть переробити по своїй подобі. Як казала одна розумна людина: "Для кацапа гарний українець, це або слуга, або раб, або труп". І взагалі, чого це тобі захотілося побути моралістом?"
- "Мене бентежить той спокій, з яким ти відправляєш людей до пекла."
- "Так не даром же ведучі психологи дають всім настанову, що потрібно перестати хвилюватися і почати жити. Ось я і не хвилююся. Та і було б за чим хвилюватися. Москалі не люди."
- "А чи достатньо ти збираєш доказів, для того, щоб винести вирок? А ще мені здається, що коли ти вбиваєш, то отримуєш задоволення. Сірі тебе б уже ліквідувала."
- "Доказів достатньо. А з задоволенням не пересмикуй. Задоволення я отримую. Але це не задоволення від процесу вбивства. Я ж нікого не катую і не зловтішаюся від страждань жертви. Я просто прибираю їх, немов бур'ян на полі. Я належу до сторони українців. Проти нас воює сторона кацапів. Переді мною ворог. Я його вбиваю. Просто робота. Задоволення ж я отримую від якості з якою виконано роботу. Може ці кацапські гниди і заслуговують на тортури або знущання, але я не суддя, щоб вимірювати вину кожного і повертати по заслугам. Я простий асенізатор, що намагається якомога краще виконати свою роботу, і прибрати за собою сміття. Роблю я це, бо окрім мене ніхто цього зробити не може."
- "Але ж не всі вони зло? Хай небагато, нехай деякі, нехай одиниці, але за законом імовірності повинні ж бути гарні москалі, оскільки є так багато поганих."
- "Можливо. Але також можливо і те, що саме через такі великорозумні висновки, так багато русні повзає по нашій землі. Живуть в Україні, жеруть з рук українців, і серуть їм у голови."
- "То давай переберемося на рівень вище. Туди де живуть фіолетові трутні. Серед них і є найбільші сруни у голови."
- "Ми вже розмовляли на цю тему. Зрозумій, їх же більше ніж багато. Їх так до біса багато, і вони так розкидані по країні, що навіть за великого бажання я їх не переб'ю."
- "То що, так і чіпати не будеш, боячись, що можеш не справитися і отримати кулю в голову?"
- "Трохи покусати їх звісно можна, але закон природи ніхто не відміняв. Їх повинні вигнати самі бджоли. Публічно. Всенародно. Якщо це зробить за них якийсь супермен, то ці фіолетові трутні поновляться, і будуть ще жирніші і нахабніші. А бджоли можуть так ніколи і не наважитися натовкти їм пику і вигнати на мороз, щоб ті повиздихали."
Ведучи сам з собою душерятівну бесіду, я потихеньку прямував від вокзалу углиб міста. Вже темніло, і повинна була початися комендантська година. Пора було подумати про ночівлю. Одягнений для літнього вечора я був доволі добре. Тканину у теніски з довгими рукавами я зробив товщою. Штани з спортивних стали класичними і теплішими. Але все такими ж просторими. Звичайно хотілося виділитися, одягнути елегантний костюм, але я вимушений був визнати, що хоч як слюсар і металург, я щось і можу створити, але кравець із мене ніякий. У лікарні на один вечір хотів шиконути і створив для себе смокінг. Так поки по парку з Суреном гуляв, мало не удавився у тому пекельному витворі. Потрібен був оригінал. Треба буде влаштувати шопінг і вже під час походу по магазинах приміряти на себе одяг, вивчити матерал. В житті я ніколи смокінга не одягав, тому і підлаштувати під зміст ту форму, яку я бачив лише по телевізору, було тяжко. З черевиками взагалі зашквар. Мимоволі здригаюся, як згадаю ті колодки у яких я пробув хвилин двадцять. Крокси і шльопки, це все на що хватило мого таланту. Ті мокасини, у яких я ходив по Зеї, я робити не ризикнув. Дуже вже їхня мода відрізнялася від нашої. А штани і сорочку, у яких я був на Зеї я міг створити, як то кажуть, з закритими очима, але на Землі вони були більш схожі на спіднє, тому я їх одягав лише під час сну. Починали боліти ноги, тому я залишив собі у користування ту тростину, з навершям у вигляді червоного черепа, що зробив на заміну подарованій Сірому. У другій руці я тримав все той же, але вже добряче пошарпаний чорний пакет з написом "BMW", у якому лежав ноутбук з зарядкою, папери, а тепер ще й пачка грошей. Борода у мене суттєво відросла, і була повністю сива, лише вуса, трохи темніші, нагадували про колишній колір мого волосся. Загалом я виглядав кульгавим дідуганом, що шоркаючи кроксами, з тростиною і пакетом прямує у невідомому напрямку. Стало достатньо темно, щоб можна було рухатися швидше. Зайшовши у найближчий двір, я підійшов до внутрішнього кута будинку, щоб привернути якомога менше випадкових поглядів, і піднявшись у повітря, залетів на дах. Там, увімкнувши ноутбук, зорієнтувався по карті. Зрозумівши напрям, увімкнув форсаж і за хвилину, з очима, що змокріли від зустрічного вітру, був вже над дахом Автотранспортного коледжу.