Тож вирішили ми назвати свого первістка Олексою, на честь обох дідів.
Очікування збільшення нашої сім'ї також спричиняло деяку тривогу, бо жилось нам не дуже заможно на харчування вистачало, але ж довелось витратитись на придбання меблів, на переїзд, включаючи розрахунки з Новаковичами. Тож заради купівлі найдешевшої (450 рублів) машинки для пошиття найнеобхідніших дитячих речей та матеріалу для цього, ми і не думали про купівлю зимового одягу та взуття і прожили жорстоку московську зиму 49-50 років у демісезонному вбранні. Та уряд СРСР зарядив нас оптимізмом, оголосивши істотне зниження цін на харчові товари за два тижні до народження першого сина.
І ось о 4-й годині ранку 17-го березня дружина збудила мене і сповістила про початок очікуваної події. Ми вже давно підшукали пологовий дім для цього прямо по маршруту трамваю №2, що йшов від нас до центру, ця установа носила ім'я Клари Цеткін. Ми зібралися і потихеньку пішли на кінцеву зупинку трамваю, спокійно доїхали до Шелапутинського провулку і за 50 метрів увійшли до цього будинку. Дружину взяли до прийомного покою, та за хвилин десять вона вийшла з нього плачущою виявилось, що оскільки пологи очікуються за годин 15-20, її переправляють до іншого будинку, бо пологовий дім ім. Клари Цеткін існує для кремлівської еліти а не для плебеїв. Щоправда, переправили культурно — дали санітарну машину, що завезла нас аж на Павелецьку набережну. Там я й залишив дружину. Коли ж я з'явився на роботі, виявилося, що всі співробітники здогадались, чому я запізнився і бажали нашому подружжю щасливої розв'язки. Наступного дня зателефонувавши до пологового дому №10, я довідався про народження сина, приїхавши ж туди на дошці об'яв прочитав "Барановская А.А. мальчик 51 см 4000,0", останні цифри означали вагу в грамах.
На роботі почалось чистове регулювання двох комплектів станції, для чого їх перевезли у щойно відбудоване приміщення надане нашій лабораторії. Було сформовано дві бригади регулювальників, які заходились доводити до пуття своє дітище — одна бригада під проводом замісника Борисенка, Зикова Костянтина Костянтиновича, регулювала високочастотну апаратуру передавача, друга, під проводом автора — низькочастотну апаратуру, блок живлення та високочастотний осцилограф. Спочатку "виловили" брак виробництва помилки монтажу, в основному, потім грубі конструкторські прорахунки хибні конструкції механічних вузлів, перш за все рухомих, і, на закуску, хибні електро-радіотехнічні рішення, неузгодженість їх з конструкцією або навпаки. Цього "добра" було так багато, що М.І.Борисенко за два роки по тому, аналізуючи всі неприємності, що спіткали наш колектив, з притаманною йому дотепністю висловив резюме: подібну систему можна зробити лише раз в житті, другого разу не простять. Причин такого стану було багато, але насамперед це вкрай погана конструкторська та технологічна підготовка тодішніх інженерів радистів та електриків стосовно суто механічних робіт та практична відсутність конструкторів радистів на той час. Тодішні випускники ВНЗів були навчені розробці принципових електричних схем апаратури та конструюванню чисто електро— та радіотехнічних напівфабрикатів таких як різноманітні трансформатори, дроселі, фільтри проміжних частот, котушки преселекторів, щодо ж монтажних плат, комутаційних пристроїв, перемикачів, засобів безпеки, високовольтних конструкцій, спеціальних механізмів, компоновки радіоапаратури, каркасних конструкцій та ергономіки то цьому нас ніхто не вчив. Тому кожен творив своє, користуючись своїм власним досвідом, який на той час мав. Що не автор то свої деталі, свої джерела живлення, свої фільтри проміжної частоти, свої лінії затримки, ніякої уніфікації, одні амбіції хай гірше, аби інше. До речі це українське прислів'я тоді було відоме всій московській інженерії.
Значною мірою цьому сприяли і об'єктивні обставини — у нашу радіотехніку накотилось багато нового, чого досі не було — передавачі та приймачі імпульсні, частотно-модульовані, на ультракоротких, дециметрових та сантиметрових хвилях, апаратура для радіолокації, радіонавігації, дистанційного керування тощо. Ніякої усталеної елементної, як тепер кажуть, бази не було, чекати її створення було ніколи, бо все що створювалось в радіотехніці у перші повоєнні роки швидко застарівало і спроби створити цю базу навздогін розвитку радіотехніки провалювались. Було в Ленінграді в ті часи таке собі Проектно-конструкторське Бюро ПКБ-170, яке намагалось створити подібну базу вищого рівня — уніфіковані конструкції вузлів спеціальних радіоприймачів та систем обробітку інформації і створило багато такого, чому у сорокові роки ціни не було б, але ж у п'ятдесятих, коли вже на черзі були нові, напівпровідникові технології, ці роботи залишились без використання. На превеликий жаль, подолати зазначені негативні явища радянська промисловість практично не змогла до кінця 60-х років, коли дещо було зроблено — створені спеціалізовані підприємства, які розгорнули випуск широкого набору малопотужних трансформаторів, феритів, штекерів для наземної апаратури, деяких електромеханічних приладів але ж в умовах радянського суспільства і це не стало на краще, бо деякі з цих підприємств стали диктувати свою волю розробникам апаратури — беріть вироби, які легко нам зробити, а не те, що треба для діла. Звичайно, за хабарі та за добрячі випивки все можна було добути... Треба також зазначити, що і закордонна, у тому числі американська, радіотехніка після війни теж зазнала подібних хвороб ( щоправда, не відаю, як там було з хабарами та випивками, про це американські технічні часописи не сповіщали.).
Повертаючись до подій 1950 року мушу зазначити, що автор цих мемуарів, хоч і був навчений конструювати трансформатори, усе ж припустився серйозної помилки у модуляційному трансформаторі для системи БРК не врахував особливостей двохтактного підсилювача у режимі "В". Довелося перемотувати, а при проектуванні нової обмотки я переплутав з'єднання секцій — довелось перепаювати. Подібні помилки були і у інших інженерів.
Низькочастотні блоки передавачів та блоки живлення досить скоро були налагоджені, залишились високочастотні частини власне передавачі і ВЧ-блоки, і високочастотні осцилографи, що теж входили до компетенції моєї бригади. Ведучий передавача Зиков К.К. був занадто загружений всякою адміністративною роботою, обов'язком просиджувати на всіляких "оперативних" нарадах замість Борисенка, що серйозно захворів, та розбирати чвари між виробництвом, технологами, конструкторами та розробниками бо на тих нарадах всякий винуватець зриву встановлених строків та виробничого браку ніколи не визнавав своєї провини, але завжди "котив бочку" на товариша. Це призвело до того, що на допомогу бригаді Зикова кинули і мою бригаду, доручивши їй відрегулювати один з передавачів. Мені ж тоді було не до того, бо розроблений мною високочастотний осцилограф відмовлявся працювати як слід і я не тямив, чим тому зарадити. Начальство, бажаючи мені допомогти, запрошувало до мене різних консультантів, серйозних та поважних фахівців, які надавали велику силу тривіальних порад, але ж ні один з них не спромігся засукати рукава, та попрацювати з тим самим приладом. Вже не пам'ятаю як я надибав на те, що осцилограф працює як слід, але на нього попадає не лише частина йдучого в антени сигналу, але й сигнали з попередніх каскадів, що мають частоти у два, чотири та вісім разів нижчі, бо вся високочастотна частина не мала так званих розв'язок — електричних фільтрів з дроселів, резисторів та конденсаторів, що забезпечують проходження сигналів найкоротшими та найпростішими шляхами. Крім того, конструкція не давала змоги працювати і тим розв'язкам, що існували але ж макет передавача працював нормально. Справа виявилася у тому, що наші конструктори знехтували макетом, що являв собою суцільний алюмінієвий ящик, і зробили "інше" — зекономили алюміній — високочастотний блок запроектували на сталевій рамі з сталевою передньою панеллю, на яку було виведено органи контролю та управління. А елементи передавача монтувались на латунних "містках" що опиралися на раму і, подекуди, один на одного. Через це побічні кола високочастотних струмів не могли замкнутися і створювали високочастотні потенціали у самих несподіваних місцях. Доходило до того, що дотик до ручки настройки викликав високочастотний опік. Що ж коїлось на проводах, з'єднуючих ВЧ-блок з іншими частинами передавача, зокрема з осцилографом годі й казати.
Коли це виявилось, було проведено доробку ВЧ-блоку найпростішим методом — з'єднали всі оті містки широкою стрічкою латунної фольги, подбавши про добрий електроконтакт стрічки з кожним містком і всі негаразди зникли, потенціали на ручках і на проводах не проявлялись та й осцилограф став показувати вихідний сигнал як слід.
З радіоприймачем системи, що мусить встановлюватись на борту ракети, особливих проблем у виробництві не було мабуть тому, що він проектувався самим досвідченим з нас — Д.Я.Летичевським. Антенні комутатори і антени також пройшли спокійно, хоч і довелося переробляти станки антен для досягнення потрібної міцності.
Поки тривали оті мої технічні пригоди, моя Анфіса доглядала нашого синочка поки не закінчилась її "декретна" відпустка, на щастя до того часу я вже упорався з своїми виробничими справами, одержав відпустку і якоюсь мірою замінив її вдома. На допомогу нам теща надіслала до нас наймолодшу з своїх дочок 12-річну Риту, бо довгий час ми не могли знайти няньки, а по приїзді Рити і знайшлась непогана няня 17-літня симпатична дівчина з Мценського повіту. Отак утрьох ми поралися тиждень без Анфіси, а у неділю вона відпускала нас всіх на прогулянку по околицям а це були садиба Шереметьєвих Кусково та великий лісовий масив вздовж колишньої
Владимірки каторжного тракту, а тоді Горьківського шосе. Нам дуже пощастило — тоді неділі були теплі та сонячні, хоч будні були прохолодні та з дощами.