З чого краще починати вчитися ремеслу?
Сірі у зеленому костюмі Робіна Гуда сиділа на траві і їла якийсь плід, схожий на яблуко. На всій галявині знову росла невелика і м'яка травичка. По заду Сірі стояла стійка з земними спортивними луками і стрілами. Поодаль у повітрі висіла товстелезна і доволі велика мішень, напевне з поролону.
- Для початку рекомендую трохи перепочити. У земних навчальних закладах також вчаться не весь час. Ось пригощайся, — Сірі подивилася в той бік, звідки до неї летіли різні плоди з дерев. Коли фрукти підлетіли впритул, то вишикувалися в повітрі у одну лінію і завмерли на місці. Я уважно їх роздивився.
- Всі їстівні?
- Цей ліс, а він займає чималеньку площу, влаштований Аїдом для лікування хворих. На всій території "лікарні", так краще називати дану місцевість, частіше ніж звичайно росте драпан, всі дерева і кущі плодоносять весь час, шкідливих ягід і фруктів немає, навпаки, підібрані самі корисні рослини. Ось тут всі види плодів. Вибирай, що тобі більше за все подобається.
- Тобто можна все покуштувати?
- Так, все це тобі. Я вже закінчую. Мені досить.
- Дякую. Подивимося. Цей фрукт я вже знаю, — тицьнув я у сірий м'ячик, — тут багато соку і його можна пити, замість води.
Я нарахував вісім різних видів плодів. Сірий плід я полишив на останок, а інші почав куштувати. Другим після сірого, був кислий плід, мене аж перекосило і я рефлекторно відкинув його від себе. Зразу схаменувшись, я хотів було підібрати плід, бо негоже смітити, однак він зразу зник в землі, а Сірі поблажливо махнула рукою, щоб я не зважав на такі дрібниці. Інші плоди я куштував вже з обережністю. Їв потроху, бо плоди були великі і можна було насититися одним, а хотілося скуштувати всі. Але коли дійшов до п'ятого, схожого на велику шляпку гриба зморшка, то вкусивши, відчув, що аж слина покотилася від смаку. Це був смак відварного м'яса з приправами. Його з'їв майже весь. Він був неначе нанизаний на продовгуватий хряш, що скоріше за все, відігравав у цієї рослини роль насінини.
Сірі з посмішкою спостерігала, як я всі недоїдені фрукти по одному кидав на траву, і затамувавши подих чекав, поки вони анігілюються, закопавшись у ґрунт. Потім вона підвелася, підійшла до стійки з луками і заходилася вибирати собі зброю.
- Сірі, а можна і мені спробувати? Я в дитинстві робив собі недолугий лук зі стрілами з ліщини, а коли виріс, багато читав про луки і дивився змагання, але зі справжнього лука постріляти так і не довелося.
- Ну, що ж, бери. Зараз подивимося, на що земляни годні? Твоя ліва мішень.
Коло мішені для Сірі, зліва, з'явилася така сама мішень для мене.
- Все таки дивні у людей звичаї. – Сірі натягувала тятиву. – Начебто, є зброя, лук зі стрілами. З часом з'являється нова, більш потужна зброя. Всі з часом переходять на неї і про лук зі стрілами забувають. Потім для культурної спадщини починають згадувати колишню зброю і створювати з нею спортивні змагання. На Зеї зброя хоч і дієва, але вже давно вона відійшла у минуле. Для ритуальних зброярів під час виготовлення ритуальної зброї, скажімо для ельфів, велике значення має скопіювати її такою, якою вона була у давнину. На Землі ж замість того, щоб влаштовувати змагання з луком і стрілами схожими на історичну зброю минулих часів, для змагань використовують луки з новітніх матеріалів. Тобто і традиції не зберігають, і використовують ту зброю, яку на сьогоднішній день вже замінила більш досконала. Хоча у тебе є згадка і про традиційні змагання з традиційними луками, але це було лише в Китаї, і на весь світ не розповсюдилося.
- Не знаю, Сірі, ти глибоко копаєш в моїй голові. Я вже і не пам'ятаю, коли дивився китайські змагання. А відносно луків на Землі, в головах у людей стільки тарганів, що луки, як мені здається, це найменша з проблем. Ось наприклад блочний лук. – Я вибрав собі чорний блочний лук з хижими обрисами, здається колись пускав на такий слину на інтернет аукціоні. – Він вважається зброєю і потребує додаткових дозволів від держави. З такими на змагання не їздять. Я взяв лук у ліву руку і на лівому передпліччі зразу з'явилася пластикова накладка, перев'язана ременями, щоб тятива не поранила руку.
- Дякую, — сказав я до Сірі, — поклав на тятиву стрілу і натягнувши її, довів руку до підборіддя. Старанно прицілившись, випустив стрілу у мішень. Але хоч я і робив мужній вираз на обличчі, хоч після відльоту стріли, ще показово потримав лук у початковій позиції, але стріла навіть у мішень не попала. Вона швидко полетіла в бік лісу, і не встигла у мене промайнути думка, що я когось там зараз підстрелю, як стріла, не долітаючи до зеленої стіни, розчинилася у повітрі.
- С-с-слабак! – Сірі взявши спортивний лук, швидко наклала стрілу на тятиву, натягнула, цвьохнуло, і в центрі мішені з гудінням завібрувала стріла.
- Іди вчитися. Рано тобі ще з лука стріляти.
- Це не чесно, ти — деміург! У нас з тобою різні вагові категорії!
- Так, на Землі часто згадують, що саме заважає поганим стрілкам і поганим танцюристам виконувати свої вправи. Судячи з твого обурення, це саме відсутність титулу деміурга… .
- Попрошу без інсинуацій! Краще підкажи з чого мені навчання починати?
- Як з чого? З засобу для спілкування. Тобі конче необхідно освоїти пам'ять предків, бо розповідати тобі очевидні речі у мене вже язик болить. На Зеї діти за пару днів повністю освоюють цю нехитру іграшку. Якщо підключиш мозок, то у тебе вийде швидше.
- Якщо мозок підключу?... – я задумався. – Сірі, я ж у тебе про все можу питати, підкажи, як мені краще навчитися керувати пам'яттю поколінь?
- Нарешті! Нарешті нормальне питання! І ти таки підключив мозок! Якщо не знаєш чогось, і у тебе є доступ до наставника, який знає всі твої думки, то простіше за все спитати у нього! Не дмись, треба ж і мені над тобою трохи познущатися, не все ж тобі мене дурними питаннями добивати. Ти вчора увечері коли намагався оволодіти кристалом переходу, з самого початку неправильний підхід застосував. Спілкуючись з Евеліною, ти створив для себе образ пам'яті поколінь, споріднений з образом земного інтернету. По функціоналу може деяка схожість і є, але по суті спробуй віднестися до пам'яті поколінь, як до свідомого сновидіння, тільки там ти не будеш все створювати сам, а попадеш у вже створений, сталий сон, зібраний з пам'яті всіх минулих поколінь всіх видів живих істот Зеї. Там далі побачиш, що робити. Все, займайся.
- Дякую, зараз спробую. – не відходячи далеко, я всівся на траву і закривши очі, під'єднався до кристалу переходу.
34 *** Зараз.
Настрій був паскудний. Я нарешті дістався до Харкова. Від лікарні у вже відомому читачеві селі міського типу до обласного центру я хотів доїхати, як колись, маршруткою, але війна наклала свою печатку і на транспорт. Вийшло домовитися з місцевими волонтерами. Грошей було катма, але волонтери погодилися взяти мене безкоштовно. З документів у мене був лише папірець від лікаря, котрий, начебто, упізнав у мені Клопотенка Валерія, медична карта з тієї ж лікарні, і направлення на МРТ. Блок постів було дуже багато. Майже на кожному змушений був всім доводити, що я не верблюд, а Валерій, що голова у мене бо-бо і ще у мене ноги, а мені додому. Їхали з обіду майже до вечора. Проїжджали місця, на які у перші дні зайшов ворог. Мав можливість спостерігати побиту техніку понад дорогою. Бачив ворожу. Бачив і нашу… . Волонтери, що погодилися мене підкинути використовували маршрутку на двадцять місць, тому везли з собою всіх, хто довго чекав, але в решті решт зрозумів, що від русні варто тікати вглиб країни, а то й за кордон. Маршрутка була не стільки зайнята пасажирами, як пожитками біженців. На блок постах іноді доводилося всім виходити з машини. Матюкаючись про себе, я перелазив через великі валізи, щоб дихнути свіжого повітря. Але до того, що часто доводилося розповідати свою історію і демонструвати папірці, я відносився з розумінням і навіть подякою. У цей час втрачати пильність, означало вчиняти злочин. Навіть у той час, коли на голову летіли ракети, знаходилося до біса любителів русні. Але такі любителі рускаго міра, чомусь не дуже хотіли рухатися у бік асвабадітєлєй. Вся ця москворота кацапська наволоч, ховаючись межи людьми, намагалася виїхати на західну Україну і вже там, у безпеці, навчати дурних хохлів правилам життя і любові до Рашки. Відчував безсилу лють, бо такі проросійські елементи дуже добре маскувалися під "рускоязичних" українців. І слово ж таке підлаштували, "рускоязичниє". І саме ось це загальне рускоязичіє не давало можливості вирізнити з натовпу кацапських манкуртів. Для ідентифікації ворога, потрібно було поспостерігати за ним деякий час. Побачити, як він себе веде без стороннього погляду. І хоча ці сепаратисти іноді і на публіці проколювалися, але на загальному фоні народної москворотості, це виглядало незначним. Особливо мене вкурвила одна російськомовна патріотка. Вона прокололася на одному з блок постів. При перевірці документів воїн з тероборони звертався до пасажирів українською мовою. Видно було, що за мирного життя цей чоловік не користувався українською, але з настанням великої війни, зрозумів, що мова дуже важлива. У нього було багато суржика і кострубатих слів, але він вперто продовжував задавати питання українською. От під час одного з таких невдалих висловів ця жінка і промовила роздратовано: — Ой ну чьо ви мальчікі камплєксуєтє, гаварітє нармальна, – воїн лише подивився на неї з під лоба, але що він може зробити? Просто віддав папери і побажав гарної дороги. Я потім пів дороги, прикинувшись снулим овочем, спостерігав за її перепискою у телефоні. Їй якась подруга писала, що вже оселилась на заході, що всі місцеві хохли дурні і наївні, дають все, що попросиш і жити можна на шару.