Це мабуть тому, що я півроку перебував на окупованій території (у віці 16 років). Але ж світ не без добрих людей — співробітник МВС до якого нас направили, майор Гузеєв виявився людиною порядною, доброзичливою та ще й земляком моєї дружини — в'ятичем. Він зразу пояснив, що ні на яку північ посилати нас не буде, знайде місце у Москві, але після кільканадцяти телефонних розмов виявив, що житлом у столиці ніхто з його контрагентів нас не забезпечить. Коли ж я сповістив його про свою роботу у НДІ-885 і що кращої мені не треба, там і дружині робота є і житло обіцяють, він спитав – "А твоє начальство чи ж робить щось, аби ти в них залишився?" Я відповів, що щось робить, але наслідків поки немає, то ж я змушений був йти за призначенням, бо згідно з тодішніми законами мені могли дати за неявку до п'ятьох (саме так!) років ув'язнення. Тоді, каже, поки папери ходять, я вас з дружиною не чіпатиму, якщо ж у твого керівництва нічого не вийде тоді приходь, може до того часу знайду вам щось у Москві, відпустити вас просто так я не можу, бо як довідаються ті, хто тебе надіслав, то вже більше не даватимуть мені спеціалістів, що їх чомусь не влаштовують а у плановому порядку нашій службі молодих спеціалістів не дають.
Знаючи, що керівництво НДІ-885 порушило перед своїм міністерством клопотання у моїй справі, я спробував довідатись у міністерстві, чи можна сподіватись на якісь результати. Прийняв мене дуже симпатичний поважний чоловік замісник начальника відділу керівних кадрів і пояснив, що нічого не знає, "був "входящий" від НДІ, ми написали й відіслали "ісходящий" у міністерство вищої освіти, воно ж мовчить. Кажуть, що вас направили у ПГУ, а звідти дуже трудно когось забрати..." На це я сказав що я знаю зміст того "входящого" — у ньому просять, аргументовано просять, посилаючись на інтереси виробництва вчинити дії, які б задовольнили прохання Інституту, якщо ж адресат "ісходящого" мовчить, то треба його якось активізувати може писати вище чи йти до когось. Дядечко уважно вислухав мою думку, наморщив лоба та спитав: тобто ви хочете, щоби ми надіслали ще один "ісходящий"? Тоді надсилайте ще один "входящий", ми не можемо писати по два "ісходящих" на один "входящий". Я очманів, почувши таке, досі я думав, що подібні висловлювання видумують всякі-там сатирики, аби дошкульніше вразити наших бюрократів. Оговтавшись за хвилину і закривши рота, що сам собою розкрився від почутого, я вибачився і пішов геть. У своїй розповіді я передав слова поважного урядовця без перекручень тільки в перекладі. Доповівши начальству про свій перший в житті візит до міністерства я попрохав відпустку — треба ж і відпочити і познайомити батьків з своєю дружиною. За два дні я одержав відпустку з умовою, що до від'їзду зателефоную одному урядовцю з апарату Ради Міністрів. Цей урядовець попрохав назвати прізвища, імена та по-батькові моєї дружини та мої і ще деякі дані, записав їх, подякував і порадив не хвилюватись. По розмові ми з жінкою викинули з геть з голови всі турботи, побігли прожогом на Київський вокзал та сіли у перший-ліпший потяг що йшов через Київ. Через день прибули до моїх батьків у Житомир. Тижнів зо три гуляли ми Житомиром та його мальовничими околицями, дружина моя милувалася незнайомими їй пейзажами скелями, шумлячим Тетеревом ( ця річка тоді в межах міста проривалася через кілька кам'яних гребель), багатим базаром, прекрасними колекціями краєзнавчого музею, архітектурними пам'ятками. Мама моя і дружина сподобались одна одній і всі подальші роки до маминої смерті були вони близькими подругами.
Повернувшись до Москви, ми довідались, що клопотання керівництва НДІ-885 щодо нашого устрою задоволене, переночували одну ніч у студентському гуртожитку і поїхали до підмосковного селища Малаховки шукати помешкання, ближче його знайти було практично неможливо. Там ми знайшли кімнатку розміром 4 кв. м. за два кілометри від електрички і мали сплачувати за неї 200 рублів щомісяця, а підчас дачного сезону по 600, або ж за ті самі 200 жити з господарями у сараї. Крім того ми повинні були придбати і завезти свою частку пального. Ще й на дорогу до роботи і з роботи треба було витратити 100 рублів на місяць — особам без відповідної прописки сезонний квиток не продавали, прописуватись теж було недоцільно, бо, як мене попередили, можуть виникнути складнощі у поселенні в Москві, коли з'явиться така можливість. Мій заробіток складав тоді 1100 рублів на місяць, дружина ще не одержувала зарплатні, бо до роботи її два місяці не допускали — карантин тепер треба було відбувати поза підприємством.
Так що, хоч і допомагали нам батьки, жінчині і мої, було невесело, зважаючи на тодішню дорожнечу, тим паче, що вагітна дружина дуже переживала перебування без допуску до роботи навіть була впевнена у неможливості його отримання, позаяк її батько у 1937 році був засуджений "за шкідництво", щоправда, у 1939 році його реабілітовано.
За два місяці прийшов допуск дружині, вона стала до роботи, одержала зарплатню за вимушений прогул, мені підвищили оклад, вдалося купити сезонний залізничний квиток на чуже ім'я з моєю фотографією, господарі наші — літній хорват Микола Душанович Новакович та його дружина виявилися дуже симпатичними людьми та й друга пара квартирантів теж. Щовечора вітальня Новаковичів була своєрідним клубом, де збиралися квартиранти з господарями побалакати "за життя" а то й пограти у карти хто грав, хто дивився на гру, хто читав книжку. Таким чином життя потихеньку налагоджувалося.
На превеликий жаль для Новаковичів, ця ідилія тривала недовго — у листопаді ми з жінкою одержали кімнату у новому будинку у Новогиреєві, значно ближче до роботи і, звичайно, набагато дешевше. Та й другі квартиранти невдовзі теж одержали казенне житло.
Всі ці побутові справи відбувалися на тлі інтенсивної праці у лабораторії, що протягом серпня у повному складі повернулася до рідного НДІ, та на виробництві.
Тоді ж, восени 1949 року, я вперше я зустрівся з Сергієм Павловичем Корольовим під час чергування в приймальні керівництва нашого НДІ. Сталося це пізно ввечері. Коли я почав чергування, у кабінеті головного інженера Михайла Сергійовича Рязанського тривала нарада з представниками Науково-дослідного Інституту №88, який на той час об'єднував всіх розробників ракет та ракетних двигунів.
Десь о 22 годині розчинилися двері і з них вийшов середнього росту кремезний чоловік у супроводі головного інженера, який звелів мені підписати гостю перепустку. Підписуючи її, я звернув увагу на прізвище: Корольов. У той час я знав про нього небагато:
- що він головний конструктор ракети, для якої наш інститут розробляє систему керування,
- що він був учасником групи "ГИРД" — групи вивчення реактивного руху,
- що був в'язнем ГУЛАГу, звідки його на прохання А.Н.Туполєва направили до туполєвського колективу в'язнів спеціалістів так званої "шараги" в Москві,
- що був у складі керівництва групи інженерів, відрядженої в переможену Німеччину для вивчення німецької ракетної техніки,
- що був технічним керівником підготовки та пуску трофейних ракет "V2" в 1947 році,
- що його назначено урядом головним конструктором нашого варіанту цієї ракети під назвою Р1 та ракети з радіокеруванням на удвоє більшу відстань до цілі Р2.
Пізніше я довідався, що у Сергія Павловича в той самий час були і інші роботи, що стали основою для розвитку інших типів ракет зенітних, для підводних човнів, з самоходною стартовою позицією, тощо.
Після відпустки ми з Алексєєвим склали та змонтували згаданий випробувальний генератор і налагодили його начерно, одержали експериментальний матеріал для доробок та остаточного налагодження. Але подальшу роботу з генератором довелося припинити — випускний цех потребував безпосередньої участі авторів апаратури БРК у її складанні та монтажу. Наприкінці жовтня виробництво почало видавати нам для налагодження та відпрацювання окремі блоки першого комплекту наземної станції БРК. А тижнів за три перший екземпляр наземного комплекту було прискорено (сяк-так) відрегульовано і вивезено для комплексного відпрацювання з бортовим приймачем у чисте поле — летовище льотно — випробувальної станції НДІ-88, що у ньому працював С.П.Корольов.
За днів десять комплексне відпрацювання було завершено, прилади зняли з автомобіля та взяли на доробку за результатами польових робіт. Поки тривала ця доробка, мені доводилося працювати у складальному цеху з восьмої до двадцять другої години. Коли ж я вертався додому, мене очікував накритий стіл і жінка з гостями, що прибули з Іжевська у якихось постачальницьких справах і відмовлялись вечеряти та лягати спати без мене. З собою вони привезли чимало спирту — найефективнішого хабаря для урядових чиновників. Тож за вечерею і мені перепадало аж по склянці, причому гості ще й навчили, як випивати склянку за один прийом, щоб раніше вкластися спати. Отож випивши та закусивши я засинав одразу, спав напрочуд міцно і прокидався о шостій годині з ясною головою це й допомогло витримати 14-годинну працю в цеху. Коли гості від'їхали додому, залишений ними спирт я допив днів за п'ять, але, на щастя, мій робочий режим полегшився і можна було працювати без допінгу, бо основні роботи з виготовлення двох комплектів було завершено і почалась загальна перевірка якості виготовлення бюром технічного контролю та усунення помічених недоліків, було це у березні місяці, що у ньому очікувалась поява третього члена сім'ї. Якось так вийшло, що ми були впевнені, що це буде синок, хоч ми були б раді і дочці. Я запропонував назвати сина Тарасом, жінці це спочатку не подобалось, але згодом говорячи про майбутнього синочка з ніжністю називала його Тарасиком. Все ж, коли до пологів залишилось кілька днів, я зняв свою пропозицію, бо поєднання синового імені з моїм Тарас Германович, звучало неприродно і, з огляду на більшовицьку брехню про існування "українсько-німецьких націоналістів", могло завдати немалих прикростей у житті.