На моє прохання керівник виробничої практики МЕІЗ Котюк, житомирянин до речі, направив мене на цю практику до Житомира, так що я не так практику проходив, як просто відпочивав, тим більш, що моїм керівником взявся бути замісник начальника обласного управління зв'язку Калінін, що мною зовсім не цікавився і навіть не представив мене персоналу міського радіовузла, серед якого я мав практикуватись. Тож я з'являвся на тому вузлі як ясне сонечко у похмуру погоду — коли заманеться, ніхто не намагався залучити мене до якогось діла, щоправда одного разу спитали моєї думки про використання у блоці живлення потужного підсилювача замість вельми дорогих кенотронів, дуже дешевих газотронів. При цьому ці газотрони можна було купити без перешкод, а кенотрони треба було замовляти і "вибивати", бо служба комплектації Міністерства Зв'язку вимагала використовувати кенотрони протягом двох паспортних термінів гідності. Житомирські техніки не стали сперечатись з начальством, а стали використовувати газотрони, купуючи їх за власні гроші, та одержувати за довготривале "використання" кенотронів премії , що набагато перекривали вартість газотронів.
Приїхав я до батьків з придбаним у 1948 році чудовим і дешевим фотоапаратом "Taschen Tenax" фірми "Zejss Icon" і майже весь час ходив за своєю малою сестричкою Лідочкою, вишукуючи найбільш цікаві ситуації та її пози, які фіксував на плівку і наробив чимало вельми цікавих сестриччиних фотографій, що займають значне місце у сімейних альбомах всіх родичів.
Моя дворічна сестричка мала стареньку няню, яка була удовою померлого у 1914 році у Львові від ран полковника, нащадка старовинного козацького роду з Чернігівщини. Вона розказувала, що її чоловік був ідейним військовим — служив в армії за сімейною традицією, хоча служити тоді було нелегко, бо від офіцера вимагали не тільки кваліфікації, а ще й додержання цілої низки правил щодо належного вигляду, ґречної поведінки, якості одягу та військового спорядження. Останні два пункти, як і вимога мати гідне помешкання потребували немалих витрат з бюджету сім'ї, бо держава оплачувала лише самий мінімум одягу та спорядження, а пристойне казенне помешкання надавалось лише обіймаючим щонайвищі посади. Власне, про це вже писав О.Купрін, але оповідь про життя старшого офіцера почута від його удови справляла сильніше враження. Марія Костянтинівна розказувала, що додаткові кошти для підтримки іміджу вони з чоловіком заробляли особистою працею на його спадковому хуторі, де вони виконували сезонні роботи посів та садіння, збирання врожаю, ще дещо. Для цього всі офіцери з мілкопомістної шляхти брали відпустки для таких робіт і сім'ями рушали на село. У їх відсутність про господарство мав дбати найнятий управитель, тож частенько прибутків від такого хазяйнування вистачало лише на управительську зарплатню. А тепер, казала Марія Костянтинівна, офіцери живуть як справжні пани. Я, каже, торік жила у нянях у одного майора льотчика, так у нього і добра багато і делікатесів усяких вдосталь і на машині його возять, де вже нашій шляхті...
Отож наслухавшись старенької та назнімавши сестричку я написав такий собі звіт про практику, підписав його у керівника та й поїхав до Москви так і не сповістивши батьків про своє одруження, до того ж я у Москві ще й паспорта загубив, тож і батьки не змогли у нього заглянути, а у обласному відділенні зв'язку паспорта, на щастя і не спитали, хоч і прийняли від мене довідку про допуск на підприємства зв'язку і назад віддали.
У Москві тривала розробка технічного проекту системи що її ескізний проект ми розробили навесні — це означало випуск технічної документації для виготовлення дослідного зразка системи, але в ніч з суботи 19-го на неділю 20-го лютого 1949 року трапилося нещастя – наш НДІ-885 згорів, згоріли всі тематичні відділи, що розробляли системи автономного та радіотехнічного керування ракет земля-земля, повітря-земля та зенітних, відділ розробки аналогових обчислювальних машин, Центральне конструкторське бюро, дослідний цех та всі цехи виробництва окрім механічного, інструментального та столярного.
Пожежею було знищено всі креслення апаратури, всі наші макети, багато чого треба було починати знову. Звичайно, інститутові було надано урядом значну допомогу і буквально на другий день по пожежі почалась відбудова робочих приміщень. Поки підприємство відбудовувалося, колективи розробників розмістилися у вцілілих приміщеннях наш відділ на кухні, відділ М.О.Пілюгіна у їдальні, решта відділів у корпусі заводоуправління та по всіляких вцілілих закутках. Протягом одного тижня всі ці приміщення сяк-так пристосували до наших потреб — на кухні кухонні плити переобладнали у лабораторні столи, накривши їх дошками, постелили на підлогу товстезні нестругані дошки аби узгодити рівень підлоги з рівнем столів, подали електрику на нові робочі місця, завезли самі необхідні вимірювальні прилади, відповідно і всі інші підрозділи інституту були повернуті до діяльності, хоча без мінімального навіть комфорту. Годували нас у дворі кефіром та хлібобулочними виробами, трохи згодом на вулиці біля нас з'явилось кілька торговельних точок, що продавали гарячі сардельки та пиріжки з м'ясом. Виробничі цехи теж якось пристосувалися, крім того частину робітників було надіслано для тимчасової роботи на інші підприємства, де вони виконували роботи нашого інституту.
Причини пожежі так і не було з'ясовано, серед версій про них слідство відпрацьовувало і версію про причетність до пожежі працювавших у нас німецьких фахівців, допитували і працівників нашої лабораторії, у тому числі і мене, бо поряд з епіцентром пожежі було приміщення, де бували ми, отже могли бувати і німці, що працювали з нами. Всі наші свідки довели слідству, що німці ніколи там не бували, тому підозру з німців нашої лабораторії було знято. Аналогічно було знято підозру і з усіх інших німецьких фахівців, що працювали в інших підрозділах інституту. Але на роботі ми їх вже не бачили їх всіх поставили до роботи у філіалі інституту, розташованому у Моніно. Це їм доводилося щодня долати відстань від Ільінської, де вони мешкали, до місця роботи щось коло 100 кілометрів двома електричками через всю Москву та майже через все Підмосков'я.
За два-три місяці потому, у травні, нашу лабораторію тимчасово перевели у НДІ-20 нашого ж міністерства (Промисловості Засобів Зв'язку), буцім для полегшення умов роботи. Подейкували, що то була спроба передати нас назавжди під приводом того, що саме в НДІ-20 працює колектив під проводом Конопльова Бориса Михайловича, що спеціалізується на науково-дослідних роботах з систем радіокерування ракет і планує почати дослідно-конструкторські роботи у цій галузі. Полегшення умов ми не відчули, потрібна нам документація та матеріальне забезпечення залишилось за НДІ-885, бо за ним же залишились конструювання та виготовлення зразка апаратури. Саме тому більшості наших працівників доводилося безперервно знаходитись там же у конструкторському бюро та на виробництві. Так ми й розділились, в НДІ-20 залишились лише ті, у яких була "паперова" робота.
Старшинство у цій частині колективу було покладено на мене. Виконавши за короткий термін "паперову" роботу — написання технічних умов на комплект радіопередавача системи БРК з джерелом живлення, тонманіпулятором, модулятором та осцилографом, написання технічних завдань на розробку нестандартної апаратури для випробувань цього ж комплекту, я та мій помічник Коля Алєксєєв заходились оформляти мій дипломний проект, до якого за роботою раніше руки не доходили. Коля робив креслення, а я робив розрахунки та писав пояснювальну записку. Тема проекту була "Розробка радіопередавача метрового діапазону хвиль з детальною розробкою вихідного каскаду та високочастотного ватметра". Тема збігалася з моєю роботою. Власне, ми проектували варіант передавача, призначений для випробування згаданих вище генераторних ламп на частоті 100 мегагерців для заводу "Светлана". Цей варіант, на відміну від передавача БРК, мав тільки два каскади — збуджувач та вихідний каскад, спрощений механізм настройки, поліпшене повітряне охолодження. Керівником мого проекту був завідуючий кафедрою радіопередавачів мого ВНЗ'у відомий радіоспеціаліст професор Борис Петрович Терентьєв (Бепете, як прозвали його студенти). Часу для виконання проекту було малувато, але моя дружина студентка тої ж академічної групи що і я спромоглася виконати та захистити свій власний проект раніше за весь курс і взялася переписувати мою пояснювальну записку зі складених мною на роботі чернеток. Отож утрьох ми встигли закінчити мій дипломний проект до ранку 30 червня, останнього дня захисту проектів і я його успішно захистив.
Під час роботи над цим проектом я познайомився зі згадуваним Конопльовим Б.М., який проявляв велику цікавість до нашого колективу — як не як, колеги. Майже щодня він навідувався до мене, цікавився як просувається мій проект, давав деякі слушні поради, та частенько, забувши про мій проект ми дискутували на інші технічні теми. Якби не втручання Колі Алєксєєва, що нагадував про наші основні обов'язки, коли в нього уривався терпець, мабуть не став би я того року інженером. З цих бесід почалося моє знайомство з Борисом Михайловичем — талановитою, непересічною людиною. За два роки по тому наші життєві шляхи зійшлися, згодом розійшлися, знову зійшлися, а по 11 роках трагічна загибель Б.М.Конопльова перервала наше знайомство... та про це далі.
Після захисту дипломного проекту повстало питання про подальшу долю молодого подружжя де працювати, де жити? Ми, як і всі молоді спеціалісти, мусили працювати за призначенням, але призначення, яке нам надали, не зважаючи на наші побажання, називалося "резерв Міністерства Вищої Освіти". Насправді це означало призначення у Перше Головне Управління (ПГУ) Ради Міністрів СРСР, що працювало над створенням бойових ядерних засобів, в подальшому — Міністерство Середнього Машинобудування. Коли ж ми з дружиною звернулись у відділ кадрів ПГУ для влаштування на роботу, то нас відправили у розпорядження Міністерства Внутрішніх Справ для роботи у таборах далекої півночі.