Навіть студенти широко розгорнули в гуртожитках виробництво браги з води, цукру та дріжджів. Не обійшло це захоплення і нас з Анфісою. Щоправда, досить скоро студенти збагнули, що найпростіша технологія не забезпечує прийнятну якість напою, а більш складні технології потребують відповідного обладнання та досвіду, тому у нашому середовищі за два-три тижні все ущухло. Але перебої з цукром все ж виникли і владі довелось їх якось пригасити. Проте у багатьох московських сім'ях все ж приладилися гнати пристойний самогон і женуть його, мабуть, і досі.
По одержанні допуску моє навантаження збільшилось — додались участь у написанні пояснювальної записки до ескізного проекту системи, відповідальність за розробку блока живлення всього маяка, яку виконувала загальноінститутська спеціалізована лабораторія за нашим технічним завданням, розробка високочастотного осцилографа для спостереження вихідного сигналу передавача, розробка варіанту високочастотного ватметра для експлуатації нашої станції, бо німецький аналог його, хоч і був дуже досконалим, не міг стати основою нової розробки, оскільки ніяк не міг працювати на підвищеній удвоє частоті, та узгодження з ленінградським заводом "Светлана" застосування для нашого передавача генераторної лампи ГУ27Б. Ця лампа, згідно з довідником нашого міністерства, була по всіх параметрах копією американської 827R, могла працювати на частотах до 110 мегагерців, і тому була вибрана для нашого передавача. Але коли ми одержали технічні умови заводу виробника лампи, виявилося, що лампа ця не зовсім копія, бо її замовник — Міністерство Зв'язку замовило її на частоти до 25 мегагерців. Оскільки ж конструкція та технологія виробництва не були тотожні американським, завод не міг гарантувати якісну роботу лампи на підвищених частотах, але готовий був випробувати її та доробити, як що буде потрібно, для наших потреб. Але для цього треба надати заводу відповідну апаратуру. Все це було з'ясовано в результаті мого відрядження на завод "Светлана" у листопаді 1948 року. Таким чином я привіз своєму начальству ще одну роботу — побудову передавача для випробувань. Зрозуміло, що саме мені і було її доручено, щоправда, надали мені ще одного помічника вельми здібного техніка Колю Алексєєва, що був майстром на всі руки і креслярем, і конструктором, і слюсарем, і технологом, і радистом.
Участь у написанні ескізного проекту виявила ще одну сферу діяльності для мене — розшифровку писань мого начальника лабораторії головного конструктора системи БРК, згадуваного вище Борисенка М.І.. Справа у тому, що він мав дуже своєрідний почерк, бо пишучи щось, не міг приборкати свої думки, які випереджали рух пишучої руки та намагався їх наздогнати на папері, що й спричиняло нерозбірливість почерку. Мені ж, єдиному, вдавалося цю писанину розшифровувати і це стало моєю другою спеціальністю на вісім років роботи з шефом. Як він справлявся потім без мене не знаю, бо не наважився спитати.
Лабораторія наша складалася переважно з демобілізованих у 1945-1948 роках вояків з різноманітною електро— та радіотехнічною освітою від військового радиста і суднового електрика до дипломованих техніків та інженерів. Тільки двоє інженерів мали довоєнний стаж роботи — Летичевський Давид Янкелевич, випускник Київського Політехнічного Інституту 1939 року та Венков Михайло Михайлович випускник Московського Вищого Технічного Училища 1926 року. Летичевський був найбільш кваліфікованим з нас усіх, бо з 1939 року та до кінця війни працював на Харківському та Горьківському радіозаводах. Венков за своїм досвідом роботи був вельми кваліфікованим випробувачем, що й проявилося під час дослідження та випробувань станції "Havaji1B", але він не мав досвіду розробки та виробництва апаратури, тому Михайло Михайлович працював у нас недовго і перейшов у відділ випробувань, залишивши мене на чолі групки з двох техніків, що досі була під його керівництвом. Частина наших дипломованих спеціалістів одержала свої дипломи у 1941-1943 роках і потрапила на фронт, де не могла здобути необхідного для проектної роботи досвіду, а решта — були випускники 1946-1947 років і один недоучений, автор цих рядків.
Таким чином практично ніхто з нас не мав досвіду розробки апаратури і доводилося вчитись "на ходу". На наше щастя інші лабораторії інституту мали достатню кількість досвідчених спеціалістів, що з довоєнних часів безперервно приймали участь у проектуванні власної радіотехнічної апаратури, вивченні та впровадженні у експлуатацію американської, знешкодженні німецьких радіомін, вивченні трофейної німецької апаратури. Крім того у нашій лабораторії працювало четверо німецьких спеціалістів, завербованих після закінчення війни у наш інститут. Так що, було у кого вчитися. Серед німецьких спеціалістів був досвідчений спеціаліст з антенної техніки доктор-інженер Найдхарт, спеціаліст з вакуумної техніки доктор Мозер — згадуваний вище мій шеф, інженер Вульпіус та технік Кізевальд. На жаль, фах доктора Мозера не підходив до наших потреб, але він працював сумлінно, старався бути корисним, наскільки це йому вдавалося, Вульпіус та Кізевальд являли собою дуже серйозних спеціалістів, що чітко, якісно та своєчасно виконували всі доручення. Слід зазначити, що німці високо цінували наших спеціалістів та наші підручники з технічних дисциплін і висловлювали подив, що при цьому наша країна така технічно відстала. Ще вони дивувались, звідки у такого лагідного та доброзичливого народу беруться погані керівники...(Нашого Сталіна вони ставили в один ряд з своїм Гітлером.).
Також дивувались німці апетитом наших людей, що проявлявся, коли ми розгортали у обідню перерву свої пакунки з їжею. У моєму пакунку містився 400 грамовий батон білого хліба, розрізаний вздовж та густо намазаний вершковим маслом, або заповнений 200-ми грамами вареної ковбаси та брикет какао, зміст пакунків інших співробітників теж тягнув на 600-700 грамів висококалорійної їжі, окрім сніданку Колі Мартинова, що з огляду на його бідність складався з трьох білих батонів без нічого. Німці ж харчувались лише в їдальні, але ще за годину-дві до обіду дзьобали потроху якоїсь світло-сірої мішанини з півлітрової банки, що її вистачало їм на тиждень. Спочатку німці не могли дивитись, як ми поглинаємо свої сніданки, але поступово звикли. До Колі Мартинова, що народився у німецькому селі та вільно говорив по німецькому, частенько підходив побалакати "за життя" доктор Мозер. Починаючи розмову з доктором, Коля добував з шухляди батона і вів розмову відкушуючи від нього потроху, скінчивши з одним, починав другий, а за тим і третій. Доктор пеняв йому, що він забагато їсть, тому й відростив таке черево (Bauch). Коля ж пояснив, що то не через батони, а через те, що ріс він у багатодітній сім'ї, що годувалась лише самою картоплею, через бідність.
У 1948 році інститут став інтенсивно поповнюватись молоддю — дипломниками, більшість яких потім залишилась працювати у ньому ж, випускниками московських та київських ВНЗів, московських технікумів. Так і наша лабораторія доповнилась кількома молодими техніками та інженерами. Ось у такому молодому колективі судилося мені починати свою діяльність спеціаліста.
Ескізний проект, про який згадувалося вище, був частиною проекту ракетної системи Р2 для стрільби на відстань до 600 км, яка була подальшим розвитком німецької ракетної системи V2 на відстань 300 кілометрів, що була на той час скопійована під назвою Р1 і на той час вже тривали її льотні випробування (з жовтня 1947 року).
Ракета Р2 мала цілком автономну, або як ще кажуть, інерціальну, систему керування, яка забезпечувала влучання в ціль завдяки дотримуванню завданого напряму польоту і кута кидання у відповідності з даними гіроскопічних датчиків, та забезпеченням зупинки двигуна ракети по досягненні нею певної швидкості — це ж робилося електролітичним інтегратором прискорень, що вимірювалися неврівноваженим магнітоелектричним приладом. Відхилення ж вказаних параметрів від завданих на момент запуску можливі з різноманітних причин — вплив вітру, асиметрії аеродинамічних сил, через асиметрію конструкції ракети, усякого ґатунку відхилення в роботі двигуна, деформації елементів ракети в польоті, тощо.
Для виконання тактико-технічних вимог до влучності, завданих військовими ракеті Р2, треба було забезпечити точність влучання з відхиленням від завданого напряму не більше як на 2 кутових мінути, що для відстані у 600 км становить дещо менше 300 метрів. Ці цифри завдані без врахування впливу атмосфери на пасивному відтинку траєкторії, себто частини траєкторії, на якій ракета рухається з вимкнутим двигуном. У ті часи ще не було досить чутливих датчиків, що могли б зареєструвати відхилення від завданого напряму польоту, аби запобігти відповідній похибці влучання, а тому єдиним методом виправлення відхилення напряму польоту могло бути лише застосування спеціального радіомаяка.
Німецький прототип БРК мав багато недоліків, що були наслідком використання у ньому радіохвиль довжиною 6 метрів (частота 50 мегагерців). Аналіз проблеми, проведений Борисенком та його замісником Крюковим В.М. показав, що для подібної системи оптимальним рішенням є побудова її у сантиметровому діапазоні радіохвиль. У нашому проекті це і було констатовано, а також ескізно опрацьовано можливу схему сантиметрової системи, що її було розроблено за нашим замовленням німецьким фахівцем з іншої лабораторії нашого відділу доктором Фаульштіхом. Проте, в цьому ж проекті, довелось зазначити, що радянська промисловість в 1948-1950 роках неспроможна забезпечити необхідну елементну базу для такої розробки — генераторні та модуляторні лампи, мікрохвильові напівпровідникові діоди, циркулятори тощо. Тому для забезпечення заданого урядом терміну прийняття на озброєння ракетного комплексу Р2 у 1950 році проектом пропонувалася система БРК в якій недоліки німецької системи були дещо зменшені застосуванням антен з високою направленістю, за рахунок використання робочої хвилі у два рази коротшої ніж у системі "Hawaji1B", тобто близько 3-ох метрів, що відповідає частоті близько 100 мегагерців.
Слідом за ескізним проектом БРК для ракети Р2 написали ми і відповідний розділ до аванпроекту ракети Р3 на відстань 3000 км., я ж підготував та узгодив з конструкторами технічні завдання на мою частину апаратури і відпросився у відпустку, мотивуючи її необхідністю проходження практики з радіомовлення.