У житті не склалося так, як хотів, робив усе можливе, не відходячи від своєї мети ні на один крок, бачачи тільки світлі дні та майбутнє, як воно раптово стало темним простирадлом часу, світлими спогадами висвітлюючи попереду лише темряву, без надії та просвітку у світло. Склалося саме так, що влетів у ту саму, неповторних і непередбачуваних подій, що поміняли світло на темряву, і без можливості повернення та іншого шансу. Що йому доведеться зробити з собою, через які пройти випробування, щоб самостійно все змінити у своєму житті. Зробити його кращим, ніж воно було зі сльозами на очах і криками болю, проходячи крізь усі труднощі до своєї мети. Часом він хотів все залишити і більше нічого не робити, а іноді покинути життя, залишивши все так, як є, не бачачи вдалині виходу з темного тунелю, де немає повітря, почуттів, є тільки морок, самотність і безліч зусиль, які не дають жодного результату, весь час залишаючись на одному місці, не просуваючись уперед. Різні думки були вранці та ввечері, а з приходом вечора і ночі він прощався з життям, залишаючи все і наважуючись самому піти в темні двері та більше не битися за своє давно забуте майбутнє, яке ніколи не настане. Все залишалося в минулому, нічого не бачив у своєму житті, знаючи і розуміючи безпорадність перед світом. Не було надії, не було майбутнього, нічого не було в його житті, а надія вже давним давно згоріла на ранковому багатті далеко від усіх людей без свідків у густому лісі. Якісь думки, натхнення ще тримали на плаву, і без човна та чиєїсь допомоги сам плив міським океаном, не бачачи острова, берега, завжди залишаючись на цілковитій самоті, інколи просто пливучи хвилями в невідомо куди. Іван не здавався, постійно боровся за своє вижити у великому місті Київ. У той час, як всі інші люди живуть і насолоджуються життям, він днями і ночами заробляє на хліб, і проїзд на дорогу, щоб приїхати на роботу, після завершення зміни поїхати додому, а ввечері зайти до крамниці й купити хліб, чай, і не піти голодним додому, так щодня. Коли він приходив через Венеціанський міст та бачив, як безліч людей живе в дуже гарних будинках, нових будинках, де квартира коштує чималих грошей, а для нього це ціле багатство, а він не мав у кишені на вечірній чай зі шматком масла, то всередині тихо плакав, розумів свою безпомічність, бідність із тихими й нікому не почутими криками в душі. Не здавався і не хотів програвати обставинам життя, і щодня бився із самим собою, їдучи на роботу по шматок хліба і склянку теплого вечірнього молока. Головним суперником у житті стало саме життя, і зараз він бореться не зі спортсменом, а з самим життям, на рингу життя, за право вижити.
Іван вечорами лягаючи спати сам собі говорив:
— Не здаватися, битися з усіма неприємними ситуаціями і виходити з них переможцем. Не зупинятися, а весь час іти далі, і хоч би як важко не було, завжди йти далі своїм шляхом, хоч би як хотілося впасти, стояти на ногах, терпіти кожен удар життя, і далі продовжувати йти вперед, з ударами чи без, завжди йти вперед, надією на краще життя, хоч би як було темно, завжди йти вперед. Роблячи щодня кроки вперед, і навіть якщо попереду ще велика темрява, потрібно завжди йти вперед.
Він не знав, що за суперник це життя, не знав, як з ним боксувати, які удари воно буде наносити, все ж таки ішов уперед. Лягаючи спати, заплющуючи очі, знав, що буде завтра, а що буде за тиждень, він про це ні коли не думав, і його відвідували думки, що наступного тижня вже ні коли не буде.
Усе залишалося непередбачуваною загадкою, і нічого не знав про своє життя. Для нього життя стало справжнім випробуванням, нескінченним рингом, де щодня зустрічаються все нові й нові суперники. Встаючи з ліжка щоранку йому потрібно було піднімати перед собою руки і йти далі. Битися, щоб перемагати і залишитися на роботі, ще пропрацювавши і якийсь місяць. Розумів, що якщо втратить роботу, то йому нікуди буде йти, і що буде далі, цього не знав, а від ударів не хотів падати, і хоч би як йому було боляче, темно в очах, далі йшов і терпів увесь біль зі сльозами на очах. Ніколи не знав, коли життя перестане наносити удари, весь час від нього захищався, закриваючи обличчя двома руками, завжди мовчав, знаючи, що кожне слово не дасть жодного результату, і може повернутися йому ще одним ударом. У всіх розмовах мовчати і не відповідати на запитання розумними словами, а кивати головою як догори донизу, так і на всі боки, знаючи, що це найкраща відповідь на всі запитання людей. Згадував своє минуле, коли виходив з маршрутного таксі і сідав у метро, згадував своє життя, коли їхав додому, і давно перестав планувати своє майбутнє, якого може ні коли не бути. У житті треба терпіти, можливо, а в нього не було таких сподівань, що колись і щось зміниться, це були далекі думки неможливих змін, і знав, що йому треба йти далі, і не зупинятися ні за яких обставин. Усе, що трапляється, може трапитися з кожним, багато хто не здавався, але він обрав ще складніший шлях, зараз він стоїть біля штанги і розуміє, що ще раз хоче сюди прийти, і можливо знову почати тренуватися, відновлюючи сили. Відтворюючи заново самого себе і повертаючись до життя. Зараз відчути себе зовсім новою людиною, почав розуміти, що минуле, яке в нього було, і в ці самі хвилини, коли хотів покінчити життя самогубством, стали всього лише на всього зараз посмішкою.
Протягом тижня Івана відвідували думки про те, щоб закінчити своє життя самогубством і більше ніколи не повертатися на роботу, перестати жити й існувати, а найголовніше боротися за своє право бути в цьому світі. Зараз у нього всі ці всі думки стали посмішкою на обличчі, розумів, що те все хороше було якимось туманним у незрозумілих подіях, які не дають жодних відповідей. І цим моментом катував слабкість до спокуси і найлегшого виходу з ситуації, що склалася, і так просто закінчити своє життя, програти на рингу перед самим життям, а в цьому ж був його сенс, перемогти. Цього не знав, якщо закінчив би життя як хотів, то зараз би не тренувався, і так нічого не зрозумів про саме життя та його сильний удар. Іван зараз зрозумів заради чого, весь цей час терпів. Сам був здивований, що, наскільки сильно може принести радість і задоволення, від жиму лежачи, і зараз він просто бігати в багатьох сенсах свого життя і бачить зовсім іншу картину світу. Завжди і в усьому був сенс, а його не бачив. Не очікував, що сьогодні прийде і почне займатися і зможе зробити кілька давно забитих вправ, вони його змінять, та й сам того не зрозумів, що зараз сталося. Всередині почав відчувати силу і свободу з краплями сліз натхнення.
Іван зробив крок назад, подивився на штангу, і тихо сказав:
— Можливо, у цьому є свій сенс.
Іван подивився на годинник:
— Ні, я ще зроблю один підхід, в мене ще є п'ять хвилин. Цього буде достатньо, щоб зробити ще десять разів, але не на цій штанзі. Я краще візьму вагу набагато меншу, а це шістдесят кілограм, і я з легкістю зможу підняти цю вагу, і тоді я поїду додому.
Іван відійшов убік і побачив штангу, яка була набагато меншою, ніж попередня. Швидко ліг на дерев'яну лавку, зняв її зі стійки, опустив на груди, а вона була набагато легше, ніж штанга сімдесят кілограм, і з легкістю зробив десять разів. Встав і вже цього разу його м'язи не боліли, так як це було з попередньою штангою, відчув по всьому тілу теплоту, а вона просто підбадьорювала, надихала. І йому ще захотілося зробити цю вправу. Посміхнувся втомленою посмішкою і сумним стисненням на обличчі всіх м'язів, подивився на годинник, а в нього ще залишилося дві хвилини, і він сказав:
— Хвилина на відпочинок, і хвилина на вправу. Я сьогодні зроблю чотири підходи на штангу. Я думаю, у мене вистачить сил, я не запізнюся на метро, і для першого разу мені буде цього достатньо.
Іван відпочив хвилину і знову ліг під штангу. Зробив десять разів, встав, подивився на людей, на годинник і сказав:
— Ще залишився один підхід, і тоді я полечу додому, як птах, у нічному небі пролитий і обминаючи зірки, що важать у нього над головою.
Іван швидко ліг під гриф, зняв двома руками штангу, і так само швидко опустив і підняв її десять разів, поставив зі стуком заліза на місце, підвівся, подивився на неї й сказав:
— А ось тепер я точно вже бігтиму до метро, а то я, захопившись, ще спізнився б, тоді пішки піду додому, а мені б цього найбільше не хотілося, у нічний час, коли завтра рано-вранці вставати, ще кілька годин йти до хати.
Іван подивився на зал:
— Сьогодні, напевно, особливий день, це добрий шлях, який сьогодні мене сюди привів, я розумію, що краще за все ніколи не здаватися, можливо, колись у моєму житті буде просвіт, так як це сталося сьогодні. Мені потрібно вже бігти на метро.
Широкими кроками по теплому піску нагрітий сьогоднішніми сонячними променями ступаючи вперед вийшов із тренажерного залу, де навколо росли високі дерева. Він подивився на них і почав підніматися на міст, уже почав іти вперед зовсім іншою людиною. Усередині змінилося сприйняття світу, і в ньому загорівся невеликий вогонь надії. Не подивившись на всі боки, перейшов через міст і зайшов на станцію метро Гідропарк. Зайшов з посмішкою в синій вагон і почав дивитися на міст, що промайнув у вікні, через який кілька хвилин тому переходив.
Пізно ввечері Іван зайшов до квартири, а вдома була одна самотність, і нікого, окрім темряви, він уже довгий час у себе в кімнаті не бачив. Жив сам і в нього не було домашніх тварин, у нього не було дівчини. Приходив додому, роздягався та йшов у душ, а коли в холодильнику щось було, він їв і лягав спати, а найчастіше він лягав спати голодним. Сьогодні він знову ліг спати голодним, завів будильник на шосту годину ранку, і це було пізніше на півгодини, ніж зазвичай, знав, що після залу йому потрібно більше поспати та трохи відновити сили. Поставив будильник на стареньку, темного, дерев'яного кольору тумбочку, що стояла поруч, одразу заснув. У голові були різні спогади, різні думки, але втома була настільки сильною, що він не звертав ні на що уваги. Усе, що відбувалося в голові чи в душі, стало байдужим, і на внутрішній біль він не звертав увагу, одразу заснув. Всередині був морок, самотність і темрява, що не давала побачити просвіт.