– Ні, все нормально, – відповів він.
Але коли Іван підніс свою свічку, щоб запалити її від вогника моєї, я помітив, що його руки дуже темтять. Після перепою? Від страху?
Молебень ще не почався, і я, обійшовши церкву, роздивився ікони і частинки мощей у коробках-мощовиках темно-горіховoгo кольopу. У храмі пахло хвоєю, воском і ладаном. Ці запахи нагадали мені запахи лісу під Києвом, походи за грибами, озеро у Пущі-Водиці, де в нас була дача. Це озеро давно затяглося мулом і баговинням, але там ще були щуки і навіть ондатри…
– Ви на панахиду? То йдіть, уже почалося, ви шо, не бачите? – звернулася до мене якась жінка у хустці.
І це"шо" у Нью-Йорку навіяло стільки різноманітних, глибоких до болю спогадів про Україну…
– Благослови, Влади-и-ко…
Священник дзвенькав ланцюжком кадила. З кадильниці випливали сизі хмарки диму і, підіймаючись до стелі, повільно танули. Я стояв біля ікони Божої Матері, обкладеної сосновими гілками. Запах хвої відносив мене в ліс під Києвом. Почувши, як священник прочитав у списку імена Марія і Ольга, я згадав своїх бабусь. Бабуся Ольга загинула через кілька років після війни, а бабуся Мура (так бабусю Марію називали в нашій родині) дожила до вісімдесяти трьох.
У квартирі бабусі Мури на підвіконні у горщиках росли калачики і помідори. А в спальні, в кутку, висіла ікона Миколи Чудотворця у срібній, потемнілій від часу оправі. Коли я йшов з її квартири, бабуся завжди хрестила мене; вона стояла в дверях, спираючись на палицю, сива, зі щоками в зморшках… Я пригадав і її могилу на Байковому кладовищі, хрест за чорною низькою огорожею, яку ми підфарбовували кожної весни…
– Зачекай, ще не закінчилося.
– Мені набридло. Голова болить, – він ніяково знизав плечима, мовляв, що зробиш, так вийшло.
– Господи-и І-ісусе Христе, пом'яни-и рабі-ів Тво-о-їх… – співав священник і знову читав зпоминальника імена померлих.
Жінки зітхали, хрестилися, витирали сльози. Над тремтливими вогниками свічок вився дим, сотні, тисячі, мільйони цих вогників, що пливли у вічність, відображалися у срібних оправах і склі ікон.
– Пом'яни ра-а-бів Тво-о-їх… – тягнув священник, ще більше розмахуючи кадилом. Кадильниця видихала блакитно-сірі хмарки, які, танучи, підіймалися дедалі вище й вище, над червоними лампадками, над образом Розп'ятого, над хвоєю, туди, до купола…
– Ну добре, йди. Побачимося у вівторок, – сказав я, потискаючи Іванові руку.
Я подивився йому вслід – він на ходу застібав пальто і надягав на голову зимову шапку. Раптом мене охопила дивна злість. Захотілося… чого? Але за яким правом я намагаюся бути чиїмось пастирем, вимагаю, щоб людина "рятувалася за моїм рецептом"? Зрештою, чому я вважаю, що Іванові взагалі потрібне покаяння?
Я намагався не думати про Івана і вирішив достояти до кінця. Правда, панахида тягнулася так довго, що я навіть пошкодував, що не пішов разом із ним. Якби я не пообіцяв священникові заплатити, точно пішов би.
Молебень закінчився. Вийшовши з церкви, я попрямував до метро. Накрапав дощ і дув холодний вітер.
Неподалік від входу до метро стояли поліцейська машина і "швидка допомога". Два копи, загородивши вхід до метро, заспокоювали людей, що зібралися, обіцяли, що незабаром усіх впустять досередини, мовляв, вони розуміють, що всі поспішають, але потрібно почекати.
– Відійдіть убік! – звелів поліцейський натовпові, відповівши щось по рації.
Усі слухняно відійшли, лише одна старенька не припиняла голосно обурюватися і не захотіла виконати вимогу стража порядку. Копові довелося відсунути неслухняну бабусю, як кеглю.
Сходами із підземки санітари винесли на залізних ношах Івана. Він був загорнутий у сірий брезент і зв'язаний трьома широкими ременями. Іван мукав, крутив головою, дриґав ногами, намагаючись вирватися з цієї "гамівної сорочки". Усе його обличчя було у крові.
Санітари зупинилися перед машиною "швидкої допомоги". Відчепили ніжки, і під ношами розсунулася металева хрестовина.
– Один-два-три!
Ноші в'їхали до фургону. На кабіні заблимали вогні, завила сирена.
ХХХ
Він кинувся з платформи під поїзд, що під'їздив. Машиніст, виводячи поїзд з тунелю, все ж таки встиг загальмувати. Іван упав у заглибину між рейками, де зазвичай лежить сміття і по калюжах з мастилом бігають щурі.
Як я дізнався пізніше, Івана повезли в психіатричне відділення лікарні "Святого Луки", що у Манхеттені. Достеменно так і не встановили, що це було – спроба суїциду чи нещасний випадок? Згідно з записом чергового лікаря, Іван заперечував спробу суїциду, запевняючи, що послизнувся на платформі. Як свідчить той самий запис, він знаходився "у стані дуже сильної афектації".Токсикологічний аналіз показав у його організмі наявність алкоголю.
Я, звісно, не сумнівався в тому, що Іван намагався накласти на себе руки. Не зміг витpимати жах, який відкрився йому під час молебню, коли в тому димі і тінях він заглянув на хвилину в свою душу.
Згадалося, що два роки тому, невідомо за яких обставин, він потрапив у якусь психіатричну нью-йоркську лікарню і пролежав там тиждень. Можливо, він і тоді намагався, але не зміг покаятися?..
Глава 6
Іван лежав у психлікарні, а я, замучений докорами сумління, готувався відповідати.
Пацієнт намагався накласти на себе руки! Це не жарт! Навіть якщо не вдалося достеменно встановити причину того, що трапилося, справу мали розглядати на робочій нараді медперсоналу нашої клініки.
У наступний четвер я мав виступити перед колегами, представити їм справу Івана. У клініці ніхто не знав про наші з ним відвідини церкви.
Увесь тиждень мене розривали сумніви: чи варто мені щиросердно у всьому зізнатися і "покаятися" у своїй сваволі, що ледве не спричинила загибель хворого? Але ж тоді – страшно подумати! – якими наслідками це може обернутися для мене: поставлять низьку оцінку або й зовсім не зарахують інтернатуру! Відправлять депешу в інститут деканові! Повідомлять у Раду психотерапевтів штату! У моїй душі роїлися страхи. Кілька разів я був на порозі того, щоб провідати Івана у лікарні "Святого Луки". Формально я був його лікарем-психотерапевтом, мене б до нього впустили.
Добре, прийду, – міркував я. І що? Попрошу його, щоб він "не проговорився"? Щоб не топив мене? Що ж це виходить? Іван ледве не наклав на себе руки, важко уявити, що зараз відбувається в його душі. І тут я приповзу до нього на колінах і почну вмовляти, щоб він не руйнував мою кар'єру?
А чи не вкладу я тим самим у руки Івана зброю, якою він зможе потім помститися мені? Почне мене шантажувати? Або, проконсультувавшись зі своїм адвокатом, подасть на мене позов до суду? Адже тепер він ще більше зненавидить і себе, і весь світ.
Словом, я почувався злочинцем, який приховує від усіх свій злочин і пов'язаний з Іваном таємною змовою. Однак цього разу жертвою був він, а я ніби був злочинцем, що штовхнув його на рейки.
Після вагань я все ж таки вирішив про молебень нікому не розповідати і до Івана в психлікарню не їхати. Хай буде що буде.
Я намагався не подавати й знаку, що хвилююся. У розмовах з Сандрою я тримався, мабуть, занадто невимушено, майже зухвало. Вона уважно читала мої звіти про сесії з Іваном, ставила мені запитання, готуючи таким чином до майбутньої наради. Професійний нюх підказував їй, що в цій історії зі спробою самогубства "не вистачає якогось важливого шматочка", але про молебень не знала і вона.
За день до наради Сандра повідомила мені надзвичайно неприємну новину: Івана завтра виписують із лікарні і знову направлять до нас – продовжувати амбулаторне лікування!
Він прийде завтра. А-а…
Усю ніч напередодні наради я не спав. Крутився, дивився телевізор. Нарешті під ранок почав дрімати, але мій сон переривали кошмари: я бачив Івана в подобі ката, з сокирою в руках.
Глава 7
Звичайно ж, трагедія. Що може бути страшніше – самому обірвати нитку і увійти в пітьму, на віки вічні? Офіційної назви нема, але можна започаткувати її самому – суїцидологія. Або суїцидознавство. Як на чий смак.
Гадаю, це питання занадто серйозне, на ньому варто зупинитися.
В інституті, де я вчився, цей предмет називався "Суїцид та його запобігання". Ми вивчали різні симптоми в стані і поведінці людей, які мали намір накласти на себе руки. Ми вивчали, які категорії людей в Америці входять до так званої групи ризику. Розглядали мотиви: чи спробу суїциду спричинило бажання привернути до себе увагу, чи все ж таки людина справді має намір піти з життя.
На цю тему написана неймовірна кількість книг, проводяться чисельні дослідження, опубліковані свідчення очевидців і навіть тих, хто насправді намагався, але дивом вижив. Усі як один зізнаються, що в останню секунду (коли хтось уже летів вниз головою з мосту чи натискав на гачок пістолета) до них приходило прозріння – розуміння, ЩО вони зробили. Тонни, тонни літератури…
Однак зараз ми намагаємося з'ясувати, що відбувається не в душі людини, а в СИСТЕМІ американської медицини, коли мова йде про суїцидного ПАЦІЄНТА.
Усі бояться. Страшно. Дуже страшно. А раптом пацієнт не тільки задумає, але й здійснить це?! Які тоді будуть наслідки для психотерапевта?
Здавалося б, як ти можeш знати, що спаде на думку хворому через п'ять хвилин після того, як він пішов з кабінету лікаря? Кого він зустріне? Куди піде? Що вирішить зробити?
Але не все так просто. Лікар усе ж таки відповідає. Відповідає у тому випадку, якщо проігнорував очевидний задум хворого піти з життя. Повторюю, мова йде про очевидні сигнали суїциду. Скажімо, пацієнт зізнався лікареві, що сьогодні збирається застрелитися і вже купив пістолета. Або написав передсмертну записку.
Однак межа між очевидними сигналами і неочевидними іноді розмита. Знайдуться родичі, друзі, іноді й сам пацієнт, якщо виживе, котрі заявлять, що лікар, мовляв, відпустив людину в жахливому душевному стані, от і сталася біда. Підключаться адвокати, почнуться неприємні розслідування, лікаря затягають по судах.
Я особисто жодного разу не зіштовхувався і ні від кого не чув, щоб психотерапевт втрачав ліцензію через суїцид пацієнта.