Хтозна, може його протекція переважила істотну пляму в моїй біографії — перебування на окупованій території, адже Микола був свого часу льотчиком у полку Василя Сталіна, а після поранення та одужання охоронцем Вільгельма Піка. У відділі кадрів прийняли мою анкету та відповідну заяву і за кілька днів мене викликали на роботу.
Пройшовши перший раз прохідну для вступного медогляду, я випадково зустрівся з наймавшим мене начальником лабораторії Борисенком Михайлом Івановичем, який стояв з невеселим виглядом, вислухуючи звернуту до нього палку промову якогось літнього дядечка. Побачивши мене, Борисенко стрепенувся, обличчя його просяяло, він простяг руку в моєму напрямі і сказав "Михал Михалыч, вот он!". Михайло Михайлович уважно подивився на мене, привітався і знову повернувся ... до того місця де вже не було Борисенка, що скориставшись слушною нагодою втік від неприємної, як видно, розмови. Оговтавшись від такого афронту, Михайло Михайлович пояснив, що мене найнято у його групу і він зараз покаже мені моє робоче місце, запросив слідкувати за ним і побіг по коридору заводського корпусу спритно обминаючи перехожих, так само довелося бігти і мені. Не добігши до кінця коридору він на ходу обернувся до мене, наказав йти за ним, не звертаючи уваги ні на кого і ні нащо, я здивувався, але виконав його наказ пробігши за ним же у якісь двері за якими стояв охоронець, повз нього та в інші двері, за якими мій поводир стишив ходу і полегшено зітхнув, а я у наступну мить побачив перед собою... німецьку ракету V2 з сторони двигуна. Ракету було огороджено вірьовкою на стовпчиках, коло входу за огорожу була табличка з написом про заборону входу на стенд без дозволу начальників лабораторій №31 або №32, поряд стояла друга табличка, на німецькій мові, зміст якої я забув. Я був настільки ошелешений цим видовищем, що коли у сусідній з стендом кімнаті Мих. Мих. став розпитувати мою біографію та відомості про моїх родичів, я як дурень розказав і те, чого не варто було розказувати. Коли ж ми перейшли до діла, він сповістив мене, що я братиму участь в проектуванні радіомаяка для корекції польоту балістичної ракети, що розробляється на базі німецької V2, тої що лежить поряд на стенді відділу А.П.Пілюгіна у ролі манекена, на якому відпрацьовують кабельну мережу для проектуємого "виробу" ("изделия") і функціонування деяких приладів системи керування. Конкретно мені доручалась розробка тонманіпулятора — генератора послідовності сигналів з частотою 5 і 7 кілогерців, змінюваних синхронно з роботою антенного комутатора, та підсилювача цього сигналу для модуляції передавача. Був в наявності і німецький прототип радіомаяка під назвою "Havaji1B", з яким мене згодом познайомили.
У подальшій розмові прояснилося, чого я мусив іти за шефом не обертаючись і ні на що не зважаючи — наша лабораторія була дуже секретною, а я ще не мав допуску до секретних робіт і не мав права до неї заходити, тому треба було проскочити повз охоронця якомога швидше, щоб він не встиг відреагувати, а вийти я міг тільки після зміни охоронця, бо він міг запримітити порушника, на виході зловити його і завдати неприємностей порушнику та його начальству. Кілька днів отак я нелегально ходив на роботу, поки мені не надали робоче місце у "приймах" у несекретній лабораторії того ж відділу, у просторіччі це звалось карантином.
Як там не було, але за кілька днів я детальніше осмислив моє виробниче завдання, одержав постійне робоче місце, двох помічників і з справжнім ентузіазмом включився в роботу сам і визначив завдання своїм помічникам.
Поставлене мені завдання у ті часи називалося — перевести німецьку апаратуру на наші електронні лампи. Це у ті часи доводилося робити перш за все для пристосування трофейної німецької апаратури до наших умов і в простіших випадках робилося просто механічною заміною ламп на підходящі вітчизняні, після попередньої перепайки лампових панелей, доводилося і мені виконувати таку операцію з побутовими приймачами. Робилося подібне не тільки з наявною апаратурою, але і з кресленнями серійної продукції, так було переведено на радянські лампи документацію для виробництва радіоприймача "VEF". Але у нас тоді не було вітчизняних ламп, повністю аналогічних тим, що були в німецькому прототипі тонманіпулятора. Це виявилося після випробування щойно запозичених в американців ламп 6AG7 та 6AC7 — телевізійних пентодів вони не могли управлятися по антидинатронній сітці як німецька LV1, що використовувалася у німецькому приладі та до якої ці лампи були найближчі за всіма іншими характеристиками. Тому прийшлося починати проектування з нуля і ось тоді зразу з'ясувалося, що весь тонманіпулятор може бути зроблений на лампах суттєво відмінних від німецьких на простих, дешевих та економічних приймальних пентодах. Щоправда, необхідність такої розробки важко було довести начальству адже виходить, що німці зробили апаратуру недоцільно дорогою та громіздкою, неекономічною не може цього бути! "Це ти, хлопче, не розібрався..." так казало мені начальство. Проте, діючий макет відносно простого, економічного, на недефіцитних лампах, тонманіпулятора було зроблено і продемонстровано начальству і німецькому спеціалісту, що "шефствував" наді мною, але не був за фахом знавцем у побудові радіоприладів і тому не зміг своєчасно порадити щось путнє, але належно оцінив зроблену моєю групкою роботу. У подальшому німецькі спеціалісти, що працювали у нашій лабораторії, пояснили причину появи таких недолугих приладів як прототип нашого тонманіпулятора тим, що доведена до безглуздя секретність розробки у гітлерівській Німеччині заважала спілкуванню спеціалістів і довела їх до такого стану, що один писав завдання не знаючи, яких зусиль потребують завдані з великим "запасом" технічні характеристики, другий виконував завдання не відаючи, що замовник перестрахувався, а спілкування замовника та виконавця було заборонено. Як хтось сказав: "німець, що загострює вістря голок не знає про існування у голках вічок". Щоправда і у нас таке бувало...
Був у тонманіпуляторі ще один "казус" — в його складі був генератор частоти 7 кілогерців, що у системі керування ракетою ніяк не використовувалася, але всім, і мені у тому числі, боязно було викидати його з схеми адже німці, як ми гадали, не могли його поставити без потреби, але саме так і було.
Подальше підсилення сигналу тонманіпулятора було запроектовано на двох каскадах — перший двохтактний підмодулятор на лампах П50 та кінцевий двохтактний модулятор на лампах П800. Хоч ці лампи були точними копіями німецьких LS50 та RS384, відповідно, цей блок також проектувався заново, оскільки німецький підмодулятор було виконано на все тій же LV1, а модуляційний трансформатор був завеликим, мабуть пристосований з якоїсь іншої апаратури.
Після випробувань макетів всієї низькочастотної апаратури радіомаяка, що був названий БРК, було видано завдання на розробку креслень дослідного зразка у Центральний конструкторський відділ (ЦКБ) інституту.
У створенні низькочастотної апаратури взяли дуже активну участь вже згадані мої помічники — техніки Люба Скуєва та Юрій Косенко, вони монтували макети, а їх був не один варіант, випробували їх. Ця наша спільна робота багато всім нам дала і залишила добрими друзями, коли наші виробничі кар'єри пішли в різні сторони Любу було переведено у іншу організацію, Юрій знайшов свою долю на виробництві.
Попрацювавши місяців зо два я одержав допуск до цілком секретних робіт, став повноправним працівником, одержав посаду старшого техніка та зразу ж і додаткові (бо робота над низькочастотним блоком тривала) навантаження. Тож і одружитись було ніколи у день призначений нам ЗАГС'ом я не зміг відлучитись з роботи ані на мить, хоч ЗАГС був поряд з роботою. Та на щастя став наривати палець на нозі і мені стало неможливо ходити. Пробувши кілька днів вдома у гуртожитку під наглядом лікарів я став одужувати і одразу як почав ходити разом з своєю нареченою пошкандибав одружуватись. До нас приєднались ще кілька друзів-студентів і ми з'явились перед реєстраторшею, яка відмовилась реєструвати шлюб, бо вже пройшов встановлений законом строк після подачі заяви про бажання одружитись. Але гуртом ми її якось умовили зглянутись на наше становище і реєстрація відбулась, після чого я почвалав на роботу, а дружина з друзями поїхала на практику кудись у Підмосков'я.
Поки тривала моя адаптація до виробничої діяльності, тривало і студентське життя новоствореної сім'ї, лабораторні заняття, практика на передавальних та приймальних радіоцентрах та, з огляду на значно поліпшене зарплатнею матеріальне становище, придбання предметів одягу — справили мені та дружині по костюму, пристойну жіночу сумочку та чоловічого капелюха, придбали фотоапарат і фотоматеріали. Загалом за літо 1948 року на все це добро ми витратили більше п'яти тисяч тодішніх рублів себто мою зарплатню за півроку. Ми з дружиною відчули себе досить забезпеченими, бо на наші потреби коштів стало вдосталь, навіть кредитували своїх знайомих, яким треба було купувати щось зверх їх можливостей.
На початку літа приїхала сестра дружини Ніна — студентка Іжевського медичного інституту. Тож по неділях ми знайомили її з московськими парками, а одної неділі вона разом з нами була на масовці з виїздом катером у березовий гай на водосховищі.
Тим часом тривала практика дружини, вона відбувала її на згаданих вище радіоцентрах, мені ж завідувачі кафедр радіоприймачів та радіопередавачів погодились зарахувати замість цього мою роботу у НДІ885.
Тієї ж пори, у березні 1948 року Москву охопила "хлібна паніка" — чогось виникли труднощі з постачання печеного хліба і виникли кількаденні черги до хлібних крамниць. Номери черг писались на долонях стоячих у чергах чорнильним олівцем і люди два-три дні не вмивались, аби не знищити ці записи адже кожен займав що найменше дві черги у різних крамницях, тож обидві долоні були надписані. Саме так було з моєю дружиною я ж бо не міг стояти у чергах, бо в них з якогось дива влаштовували перевірки серед ночі, а на роботі треба було бути бадьорим.
Відповідні установи вимушені були різко збільшити випічку хліба і збільшити число його продавців, організувати продаж борошна по підприємствах, тож за 4-5 днів все стало на місця, а ми з дружиною ще й стали власниками двох кілограмів борошна, що я за три години "вистояв" на підприємстві.
Ще за якийсь час Москвою прокотилася хвиля саморобного виготовлення алкогольних напоїв, що до цього, мабуть, спонукало населення затоварення крамниць цукром та дріжджами за досить низькими цінами та дуже висока ціна на горілку 113 рублів літр.