Наслідки були дивовижні за два-три дні у дитини нормалізувалося травлення і з'явився тургор, між скелетом і шкірою з'явилось тугеньке наповнення, дитина перестала плакати і навчилась посміхатися. Оскільки тато був зайнятий на роботі, мама використовувала мене і як людину перед якою можна і погорювати і виплакатись і з якою можна як не порадитись, хоч перевірити логіку своїх рішень. Потім вона казала — це ми удвох з тобою витягли дитину з того світу.
Вирішила мама цю проблему і стала буквально проганяти мене на день з дому, аби я розвіявся, відвідав знайомих, пішов до театру, погуляв по мальовничих місцях. Тож я і взявся гуляти по місту та його околицях з американськими сигаретами та жуйкою в кишені. З великої компанії хлопців, що жили поруч з нами залишилось живими лише четверо... а десь п'ятнадцять-шістнадцять полягли від Сталінграда до Берліна. Дівчат же війна порозкидала по всіх усюдах, а одну, що вчилась у одному класі зо мною і вельми мені симпатизувала, розстріляли разом з сестрою окупанти, бо батько їхній був єврей, не допомогло і те, що мати німкеня. Та й ті дівчата, що залишились всі були при ділі, не те, що я.
Отож і вештатись скоро набридло і я взявся читати "Жизнь Клима Самгина" Горького та "Без догмата" Сенкевича. Важко читались ці описи далеко не кращих представників людства, тим більш, що в цих героях я інколи бачив і свої риси, якими не слід пишатися, але взявши себе в руки я все ж прочитав усе не минаючи "ані титли, ніже тії коми". І поїхав у Москву вчитися з неприємними передчуттями, мабуть навіяні тими творами класиків.
А там виявилося, що моя подруга вагітна і наполягає на аборті не зважаючи на протести мої і моїх батьків, доводячи, що всі наші відносини були помилкою з її сторони... А після аборту поїхала додому до Сальська весела, та ще й лащилась до мене, буцім нічого не трапилось. Так і скінчився цей роман восени 1946 року.
Цей кінець роману відбувався на тлі різкого ускладнення життя після чотирьох років війни, неврожаїв 1945 та 1946 років, відмови Сталіна від міжнародної допомоги Україні та Білорусі, всі нормовані харчі подорожчали — хліб у 3,4 рази, та інші продукти теж щось коло цього, тож нелегко дістались моїм батькам ті 1500 рублів на аборт, а ще після цього всяку фінансову допомогу мені було припинено, бо батьки вимушені були рятувати від голоду сім'ю дядька Івана, та й утримання новонародженої доньки Ліди вимагало чималих коштів.
Це все — перебіг мого роману та фінансові труднощі, значно зашкодили моєму навчанню — вже на другому курсі і подальших семестрах я ніколи не був круглим відмінником, хоч після від'їзду Наді додому, став вчитися значно успішніше, ніж за її присутності у Москві, знову вважався одним з кращих студентів і навіть потрапив до безоплатної екскурсії у Ленінград, організованої керівництвом інституту для кращих студентів на початку 1947 року.
Літні ж канікули 1947 року я провів також у батьків. Наслухався я там всіляких жахів про голодну зиму, що минула, про те, що по селах поїли всіх кішок і майже всіх собак, про те, як бідувала сім'я дядька Івана. Сім'я моїх батьків, як я вже писав, поповнилася Івановою донькою Зоєю, щоправда, поки я був на канікулах, вона перебувала у своїх батьків, повезла їм харчі, зекономлені від викладацьких пайків моїх батьків. Того ж таки літа по Житомиру прокотилася хвиля самовбивств дівчат, першою наклала на себе руки наша сусідка Ліля Хлівна, 1923 року народження, студентка деревообробного технікуму, за два тижні це ж вчинила її подруга, теж студентка, 1927 року народження, потім моя співучениця Рая Західня, заміжня, домогосподарка. За цими самогубствами пішли й інші, вже подалі від нашої оселі, тож про них нам було менше відомо, тільки те, що самогубці були молодими жінками.
Повернувшись до Москви я близько зійшовся з своєю однокурсницею Анфісою Олексіївною Кузнєцовою дівчиною, на яку я накинув оком ще у 1945 році, коли вона з'явилась у нашій групі, після навчання на першому курсі у Краснодарському інституті Харчової промисловості. Батьки її жили у Кіровській області, тож і вирішила вся сім'я, що старшій доньці треба вчитись не далі Москви, Краснодар - то задалеко.
Тепер серце моє було вільне і ніщо не завадило симпатії, що я відчував до цієї дівчини, перерости у кохання. Ця закоханість вже не заважала навчанню, а навіть сприяла йому, бо ж навчалися ми в одній групі,
Анфіса була серйозною дівчиною, хоч і не занадто.
Перебіг наших стосунків впевнено посувався до одруження, тож треба було подбати і про те, з чого житимемо, бо ж наших стипендій і моєї пенсії могло стати замало, бо й без одруження на ті гроші ми ледве-ледве могли себе утримувати. Виручала батьківська допомога, але ми обоє були вже свідомими того, що пора вже жити на свої статки, тож і повстало питання про роботу.
Після закінчення війни перед усім СРСР та перед кожним його громадянином повстало питання як жити далі. Оглядаючись на прожиті країною роки всім було ясно, що так, як жили раніше далі жити не можна а жили ми, принаймні уродженці 20-тих років, у очікуванні війни, що готувалась німецькими та японськими імперіалістами проти всього світу. Саме необхідністю підготовки до захисту країни керівництво Союзу поясняло все і нечувану жорстокість сільськогосподарської політики, і нестатки у всьому, і репресії проти ні в чому неповинних людей. Самий же початок світової війни, коли Союз захопив східні області Польщі, а по тому і напав на Фінляндію, приніс нашому народу свідомість того, що керівництво нас обманювало в тому, що ціною величезних труднощів народних, створена найпередовіша оборонна техніка, що якість наших локомотивів, автомобілів, кораблів, літаків, пального, мастила, радіоприладів, одне слово усієї продукції найвища в світі. З Польщі було завезено велику кількість товарів широкого ужитку західноєвропейського походження, які своєю якістю перевершували наші, у тому числі і ті, що були на озброєнні Червоної Армії автомашини, мотоцикли, велосипеди, радіоприймачі, стрілецьку зброю. Перемога над маленькою Фінляндією коштувала Союзу багатьох вбитих, поранених та обморожених, величезних матеріальних втрат і була сприйнята населенням як поразка. Від військових — решток 44-ї стрілецької дивізії, що була відправлена з нашого міста на фінську війну і на ній розгромлена, ми чули про відмінне автоматичне стрілецьке озброєння фінів та про їх завзятість і патріотизм, виявлені у боях з Червоною Армією.
Після нападу Німеччини на Радянський Союз моє покоління відчуло справжній шок — з першого дня війни Червона армія виявилася неспроможною зупинити ворога і покотилася на схід такими ж темпами як двома роками раніше Військо Польське, на адресу якого радянське керівництво не пожалкувало свого часу глумливих слів. А нас вчили, що як тільки розпочнеться якась війна проти нашого Союзу, то робітничий клас нападника буде на нашій стороні і сприятиме нашій перемозі!
Подальший перебіг подій показав, що німецька військова техніка виявилася на початку війни набагато кращою за радянську, а щодо військової радіотехніки, то і якістю і кількістю вона випередила радянську на декілька років і залишалась неперевершеною до кінця війни, як і ціла низка інших воєнних засобів перш за все дистанційно керовані ракети, снаряди та бомби. Наші солдати привезли з Німеччини відомості і про вищий рівень життя у ній в передвоєнні часи, про житлові умови, які були незрівнянно краще радянських.
Саме високий рівень ворожої техніки спричинився до того, що перемога Союзу так дорого коштувала нашим народам, бо здобули її славнозвісні радянські генерали та маршали нечуваними людськими втратами та ще й на тлі багатьох суттєвих помилок військового керівництва та уряду у передвоєнний період.
Я навожу цю коротеньку довідку з нашої історії для того, щоб висвітити чому у питанні як жити після війни і керівництво і народ були одностайні — треба розвивати техніку, аби зміцнити оборону держави та підняти рівень життя. Саме таку послідовність цього розвитку визначило тодішнє керівництво країни.
Та все ж поки розгорталися заходи щодо технічного росту, уряду вдалося за 2,5 роки ліквідувати карткову систему, оздоровити фінанси. Ліквідація карткової системи була влаштована одночасно з фінансовою реформою, що спричинило деякі незручності для пенсіонерів та студентів, але ці незручності тривали днів два-три. І як не дивно було нам, не виникло черг ні за яким продуктом харчування, відразу встановилась стабільність, проте опісля за чотири місяці і пізніше і трапились деякі прикрості, але тривали вони недовго. Обмовлюсь, що все сказане у цьому абзаці стосується Москви, як було у глибинці я не відав тоді.
Серед численних науково-технічних установ, що виникли у післявоєнні часи для реалізації технічного зросту, було створено і Науково-дослідний Інститут №885 (НДІ-885), неподалік від інституту, де я вчився. Ця установа відіграла велику роль у моєму житті.
Справа у тому, що у післявоєнні роки робилися спроби переглянути організацію вищої технічної освіти — проголошувалися пропозиції про надання більшого значення виробничій та науковій практиці студентів, про поєднання процесу навчання теоретичним дисциплінам з експериментальною та виробничою діяльністю. Поки у пресі все більше розгорталась дискусія на згадані теми, керівництво багатьох технічних ВНЗ'ів поблажливо ставилось до того, що студенти старших курсів працюють в промисловості за своїм майбутнім фахом і не зважало на те, що такі студенти майже не відвідують лекції. До того ж жити на саму стипендію практично не можна було і заробітки студентів були потрібні для виживання, особливо одруженим.
Під впливом наведених обставин і я, студент 4-го курсу, в березні 1948 року подався на роботу у цей самий НДІ-885 техніком, по підказці мого сусіди по гуртожитку, який там вже працював. Заповнив довжелезну анкету, де між іншим треба було зазначити хто з членів ВКП(б) мене добре знає та проставити номер його партквитка. На моє щастя один з мешканців нашої кімнати у гуртожитку студент Микола Тарасов дав свою згоду на використання задля цього його прізвища та партійних атрибутів.