Але десь о третій годині ночі нас розбудив виставлений нами черговий — йшла передача про остаточну капітуляцію гітлерівців перед всіма союзниками. Прослухавши все та трохи погомонівши ми полягали доспати, а прокинувшись, стали розмірковувати, де добути фінанси, аби хоч як відзначити цей знаменний день бо ж ресурси наші всі "гепнулись" на святкування Першого травня. Але хтось з нас одержав від родичів посилку з маслом, тож за допомогою базару ми те масло перетворили у горілку і у обід випили, по грамів п'ятдесят на горлянку. Ввечері, незважаючи на прохолодну погоду, вся Москва, як і ми, рушила на Красну площу і виникло стихійне народне гуляння, щоправда і влада подбала про прикрашення цього гуляння гарматним салютом та грандіозним феєрверком з аеростатами та прожекторами. Але ж коли з останнім залпом салюту народ рушив до станцій метро, виявилося, що вони зачинені, тому біля входів утворився величезний некерований натовп, були там і травмовані давкою... Я загубив десь своїх приятелів і йшов не кваплячись до того ж метро, та теж був затягнутий у той натовп, але на цей час міліція вже розпочала активні дії з ліквідації небезпеки. З вуличних репродукторів почулись застереження та поради, як розходитись, кінна міліція оточила натовп і стала відтісняти людей, що намагались влитись у нього. Щасливо уникнувши можливості потрапити під копита, я таким чином швиденько вибрався з того пекла і пішов пішки аж до станції метро "Бауманська" — до "Курської" не пускали. Там теж було багато народу, але без давки. Ранком наступного дня почалися мирні будні.
З перших днів миру став мінятися особовий склад московської міліції, нижчими чинами якої на кінець війни були ледь не суцільно дівчата, що теж було темою для анекдотів та гумористичних оповідань. На місце дівчат приходили солідні мужики — буряти за національністю, щоправда, за рік-другий по війні їх чомусь поміняли на європейців.
Частину приміщень у нашому гуртожитку займала військова обслуга загороджувального аеростата, що стояв у нашому дворі і щовечора піднімався на сторожу московського неба, а щоранку спускався на землю. Робилось це силами цієї обслуги, що складалась виключно з дівчат. У свято перемоги цей аеростат підняли останній раз з пристроєм, що періодично пускав феєрверкові ракети. Ще днів зо два дівчата порались з тим аеростатом випускали з нього газ, упаковували його і всіляке майно, після цього дівчата перестали дотримуватись військової дисципліни і кожна стала жити за своїм розпорядком, ходити в цивільному вбранні і таке інше. Аби все ж утримувати дівчат у казармі, у нашому клубі щодня стали давати концерти, але недовго, бо невдовзі дівчата роз'їхались по домівках.
На 24 червня, неділю, було призначено Парад Перемоги та демонстрацію трудящих, тому невдовзі у Москві з'явилось багато струнких хлопців у новенькій військовій формі з багатьма медалями на грудях — це були представники фронтів та армій, що мали взяти участь у тому параді. По Москві розказували анекдоти про підготовку до параду, тренування старшого офіцерства та генералітету, бо антропометричні характеристики цих вояків значно відрізнялись від ідеалу, за яким підбирали нижніх чинів та молодших офіцерів, та й сильно відрізнялись у різних осіб, а це значно ускладнювало шикування їх у колони, що мають продефілювати перед мавзолеєм.
Парад перемоги відбувся у призначений строк, але демонстрацію на Красну площу не випустили, бо під кінець параду пішов дощик, тож парад сяк-так скінчили, а нам, демонстрантам, запропонували розійтись. Що й було зроблено у повному розумінні цього слова, бо у центрі столиці транспорт не працював, коли ж він почав діяти, дощ скінчився, настала чудова погода, стало близько додому, тож так і прийшли додому пішачка, хоч і мокренькі.
Після параду стало відомо, що Сталіну забажалося цього ж літа відновити традицію щорічних фізкультурних парадів, подейкували що то аби продемонструвати запрошеному до СРСР Ейзенхауерові наші людські резерви. Тому багато студентів було відірвано від навчання і згуртовано у оздоровчо-тренувальні колективи з суворим режимом, як у солдатів першого року строкової служби. Було організовано підсилене харчування тих фізкультурників, загоряння на спортивних майданчиках, на пласких крівлях великих будинків та у інших підходящих місцях. З нашої інвалідської кімнати у "фізкультурники" потрапив хлопець найнеспортивнішого вигляду, мабуть тому, що був непогано вгодований стараннями батька — інтендантського полковника. Щоправда ентузіазму у хлопця таке комсомольське доручення не викликало і він з усіх сил намагався уникнути його. Коли ж нічого з тих намагань не вийшло, він відшукав у цій справі позитивний бік, "Ейзенхауера побачу!" — став похвалятись. Коли ж на початку нового семестру ми зустрілись, виявилося, що нікого він не побачив, бо на параді він у складі невеличкої бригади штовхав якусь споруду на колесах з віддаленої від мавзолею сторони та й ще окуляри з нього зняли перед вступом на Красну площу, а без них він і мавзолей був нездатен побачити.
Незабаром пройшла екзаменаційна сесія, яку я здав на відмінно, так що, хоч дуже важко дався мені перший семестр, я відчув, що виправдав довіру моїх башантинських вчителів — значною мірою завдяки тому, що цього семестру я мешкав у згаданому роботящому середовищі.
Після закінчення першого курсу я виїхав на канікули до Башанти, куди, після демобілізації і влаштування квартирних справ у Житомирі, мав заїхати по маму наш татко. Отож за місяць по моєму приїзді я виїхав до Сальська на зустріч з батьком, використавши, звичайно, цю нагоду і для чергового побачення з Надею. Опівночі прийшов поїзд Ростов-Сальськ, пасажири хутенько пострибали з поїзда та розбіглись, а один солдатик залишився на пероні і тихою ходою рухався вздовж перону — це і був мій тато, що не знав куди ж тут подітись. Я підійшов до нього, ми обнялися, розцілувалися і вирішили проблему — ми пішли на ту ж саму експедицію, що охоронялася маминим псом і де знайшлась ще й машина до Башанти. Пожив тато днів десять у Башанті і поїхали вони з мамою додому до Житомира, а я наступного дня подався у Сальськ разом з приятелем, теж інвалідом війни, що цього року поступив до одного з московських інститутів, там ми взяли з собою ще й Надю, що також вступила до Фінансово-економічного інституту і подалися до Москви.
Приїхавши до Москви, я виявив, що моя подруга немає ніяких коштів і з собою було грошей обмаль і сім'я попередила її про свою неспроможність її підтримувати. Тому я умовив Надю перейти на економічний факультет мого інституту, тож ми стали жити у одному гуртожитку і я міг ділитись з нею своїми ресурсами. А подалі, виявилось, що ходити на лекції моїй коханій не подобається, але вона полюбляє ходити в кіно та на танці. Само собою що я боявся відпускати її одну і мусив занедбати і своє навчання, при тому ж відчувалося, що моя подружка надто радо приймає залицяння мало знайомих та добре вдягнених парубків, склалося враження, що вона вишукує з ким вигідніше пов'язати свою долю, хоча вимушена триматись мене. Всього не спишеш... А якщо коротко, то наші відносини мені нагадували відносини Манон Леско і шевальє де Ґріє... Провчившись один семестр, моя Манон ледь-ледь перейшла на другий, а після другого семестру і не ходила на екзамени. Так що і стипендію їй не платили і існували ми виключно на мої кошти. Та все ж я спромігся виїхати на зимові канікули до Житомира, де я не був з липня 1941 року, провідати батьків, та роздивитись як вони облаштувались у нашій старій квартирі. Виявилося, що не дуже добре, бо виникли проблеми з поверненням одної з двох кімнат нашого довоєнного помешкання, всі наші меблі, крім одної шафи зникли, але Сільгоспінститут, де працювали батьки допоміг їм меблями. На роботі в них все було гаразд, тато повернувся до своєї кафедри ботаніки та свого улюбленого ботанічного саду. Мама працювала асистентом на якійсь іншій кафедрі разом з стареньким професором Фіном, довоєнним академіком, колишнім киянином, який через висунуте проти нього звинувачення у співпраці з окупантами був змушений перебратись до Житомира, аби не муляти очі недоброзичливцям. Мати вже була на 5-му місяці вагітності, тож ми очікували радісної події десь у травні-червні. Пожив я у батьків днів п'ять та поїхав до Москви навчатись далі та виконувати роль шевальє...
Навчання моє протягом всього другого курсу йшло абияк, хоч під час екзаменаційних сесій мені вдавалося якось компенсувати пропуски занять та практично відсутність самостійної роботи, та ще трохи щастило, тож трійок у мене не було, хоч і було кілька перездач.
Влітку 1946 року я знову проводив канікули у батьків. Батьки до того часу вже відвоювали другу кімнату нашого довоєнного помешкання, мати народила донечку і перебувала за моєї присутності у відпустці, як породілля. Та хоч батьки були добре облаштовані, завдяки недавній постанові уряду про значне покращання життєвих умов викладачів ВНЗів — солідного збільшення зарплатні та норм постачання продуктами харчування та одягу, все ж у мами не вистачало власного молока для годування немовляти і це виявилось неабиякою проблемою, бо годувальницю знайти було неможливо. Надто багато дітей народилося того року, надто виснажені війною були жінки... Щоправда у місті існувала централізована служба допомоги матерям— годувальницям, проте якість молока з цієї "кухні" була вкрай незадовільна молоко заквашувалося та розділялось на сир та сироватку ще по дорозі поки його несли додому. Тато мій дуже переживав ці негаразди та нічого не міг придумати, як вийти з тої скрути. Таки було чого засмутитись організм дитини не сприймав таку їжу і вона худнула на очах у нас, її тільце поволі
перетворювалось у пусту оболонку, що просто висла на скелетику, як кажуть біологи катастрофічно зменшувався тургор. Аж хтось мамі порадив застосувати коров'яче молоко, належним чином розбавлене, якщо ми беремо його у надійної молочниці і воно від гарантовано здорової корови. Така молочниця з саме такою коровою і постачала нам молоко, тож мама змінила доньці дієту і стала підгодовувати її коров'ячим молоком.