Найбідніший прошарок власників "лімітних книжок", офіцери невисоких рангів, пристосувались обертати свої пільги у готівку оплачуючи покупки "безлiмiтникiв" i залишаючи собі різницю між номінальною та зниженою ("лімітною") ціною. Разом з тим існувала і категорія населення, що користувалась комерційними крамницями без всяких пільг та без використання послуг "лімітників" це всякого ґатунку ділки тіньової економіки спекулянти, розкрадачі, абортмахери та й просто злодії. А що таких у війну розвелось чимало, то згадані крамниці було заповнено покупцями вщерть, навіть ті з них, куди вхід без лімітних книжок було формально заборонено.
У навчанні найбільші мої побоювання були пов'язані з кресленням. Щоправда, відвідавши креслярську залу, я побачив там обладнання про яке досі і гадки не мав, тож і вирішив спробувати оволодіти цим обладнанням. Проте з цього нічого не вийшло, не так через технічні причини, як через гуртки цікавих, що збиралися за моєю спиною подивитись як однорукий креслить та засудити викладачів, що буцім не хочуть зглянутися на муки інваліда. Довелось йти до завідуючого кафедрою та брати дозвіл здавати залік з читання креслень замість самого креслення. Цей самий зав. кафедрою Рудаєв, вів у нашій групі практичні зайняття з рисувальної геометрії, що полягали у невеликому теоретичному курсі та у розборі виконання домашніх завдань, шістнадцяти на семестр. Ці задачки дозволялось виконувати на будь-якому папері, у будь-якому форматі і будь-яким олівцем. Я приладнався креслити рішення цих завдань у гуртожитку, сидячи на койці з двіркою від тумбочки на колінах, що правила мені за креслярську дошку та добре фіксувала папір завдяки електростатичним силам, що виникали через розгладжування паперу на ній. Виконував я цю роботу з любов'ю і лише одного разу здобув зауваження Рудаєва, що можна було б простіше вирішити одну задачку, я ж на це відповів, що знаю це рішення, але воно мені не подобається, бо треба при ньому "брати лінію" на завданому тілі, а мені хотілося виконати рішення "не торкаючись" тіла.
Здавати ж читання креслень під час сесії мені довелось іншій людині — Генкіну, якого панічно боялась більшість студентів, бо ця більшість сама не креслила, а замовляла креслення іншим, або просто "передирала" креслення за допомогою "дралографа" — відомого пристрою з електролампи та шибки товстого скла. Оскільки мені вже доводилось мати справи з читанням креслень, я пішов до Генкіна не готуючись і хоч цей фахівець і "макнув" мене у одному місці, де я визначив торову поверхню як сферичну, все ж здав залік успішно, одержав похвалу та пораду наперед бути уважнішим.
Мій успіх на контрольній з математичного аналізу мав ще один наслідок — до мене підкотився один з наших студентів, що йому похідні зовсім не давались, з проханням допомогти йому. Я погодився і одного разу на його запрошення відвідав його, але мені не сподобалось те, що замість розпочати заняття, він заходився мене пригощати чимось. І хоч я, як і переважна більшість людей на той час, відчував постійний голод, все ж відмовився, вистачило шляхетності цього разу. Але заняття так і не вийшло надто улесливо мій підопічний поводився.
Ще один студент з Підмосков'я звернувся до мене по допомогу у математиці. Це був хлопець років 24-х, що ходив зігнувшись і важко дихаючи, через важке поранення у груди, одягнутий у новеньку англійську шинелю та взутий у діряві чоботи. Він теж підгодовував мене отими "гарячими", але не заздалегідь, а коли йому вдавалося затягнути мене до їдальні. На мої зауваження, що до необхідності йому самому споживати ті "гарячі", бо він ледве ходить, мій приятель розказав, що вдома в нього їжі такого ґатунку теж досить, батьки ж бо своє господарство мають. Тому я став приймати його пригощання без мук совісті. Років за сорок по тих часах до мене у Москві, у міністерстві, підійшов огрядний чоловік і спитав, чи я пам'ятаю його. Я уважно придивився до нього і не признав, він посміхнувся та сказав я ж у тебе математику списував, я Павлов. "Та як же у такому солідному чоловікові впізнати того нещасного студента, що ледь ходив, я дуже радий за тебе, що ти так добре став виглядати. Але ж куди ти дівся після першого курсу?" відповів я. Виявилося, що йому довелося зробити велику перерву у навчанні для лікування, після чого він вибрав собі інститут з більш легкою програмою, зараз керує групою конструкторів у колективі, що проектує стартові споруди для космічних ракет. Мені було дуже приємно, що я залишив добру та тривалу пам'ять про себе.
Але першу сесію я все ж здав не дуже вдало — з математики одержав ледве трійку, бо не знав нічого з теорії детермінантів. Справа в тому, що наприкінці семестру я захворів запаленням сечовивідних шляхів, симптоми якого збігаються з симптомами гонореї, що були мені відомі з уроків гігієни в армії. Але, оскільки ніяких причин очікувати саме це захворювання у мене не було, то я відчувши болі подумав — щось несерйозне, минеться, i довго зволікав із зверненням до лікарів, аж поки не почалась кровотеча. Коли ж це сталось, я звернувся до поліклініки i оголосив лікарю, що у мене гонорея, одержав направлення у відповідну спеціалізовану лікарню, що на моє щастя була через два двори я ж вже i ходити не міг, ледве доплентався до своєї полiклiнiки вiд метро "Красные ворота". Там я застав цілий гурт триперних, що очікували на лікаря. Поки лікаря чекали чувся негучний гомін — йшов обмін досвідом, мабуть. Раптом серед цього гомону почувся дзвінкий голосок хлопчика років 14-15ти : "Товарищ старшина, а я слышал, что из Америки привезли лекарство, которым "его" можно за неделю совсем вылечить, правда это, как вы думаете?". Запитаний, сусіда хлопця літній старшина могутньої комплекції з відповіддю не квапився, тим часом гомін ущух i вся хвора компанія з зацiкавленнiстю дослухалась, що скаже бувала людина. Нарешті старшина поворушився, зітхнув i прорiк: "У одну неділю "його" тільки заробить можна, а потім походиш по лікарям, аж набридне". Після слова "можна" весь гурт вибухнув таким реготом, що подальші слова я ледве розібрав. Прийшов лікар, хутко всіх оглянув, надіслав всіх на промивку, зробили її i мені, після чого мені одразу стало легше. Наступного дня мене вилікували досить жорстоким методом, повідомили мене про справжній діагноз i навчили, як самому лікуватись в моєму випадку. Так от, поки я мучився та лікувався я пропустив лекції i не зміг надолужити пропущене.
На початку другого семестру перший із згаданих підопічних перетягнув мене до своєї кімнати, коли там звільнилось місце, мене це влаштовувало, бо четверо у цій кімнаті були з нашої групи. До того ж нові співмешканці виявились старшими ніж у попередній кімнаті і з значно більшим життєвим досвідом, мали свій власний погляд на життя народу, світу і держави, що аж ніяк не збігався з тим, чому нас вчили. За винятком двох студентів це були першокурсники, що потрапили до інституту після двох-трьох років праці у народному господарстві, або служби у діючій армії, інваліди війни та дитинства з місцевостей, що по ним прокотилась війна, деякі втратили на війні і когось з найближчих родичів. Тому навчання давалося їм нелегко, але це були дуже цілеспрямовані та роботящі хлопці.
У цьому ж колективі ми відсвяткували Перше травня 1945 року, коли кінець війни був на часі — організували чималу п'янку, склавши докупи свої фінансові ресурси та запросивши кілька дівчат з нашого курсу. Наступного дня поганенько нам було не так від випитого, як від з'їденого — дуже багато зробили вінегрету та понабивали їм шлунки з голодухи. Вийшовши серед ночі на балкон подихати свіжим повітрям, ми побачили, що вся околиця сяє світлом ніхто вже не став маскуватись, адже наші в Берліні! Але ще вчора всі дотримувались вимог маскування. Надвечір Першого травня наша компанія поїхала на прогулянку у центр Москви. Там виявилося, що так само вчинило дуже багато народу і всі популярні парки, майдани та вулиці у кордонах Садового кільця були повні людей, вечір був напрочуд теплий та лагідний і всі дихали на повні груди весняним повітрям у передчутті мирних днів. Начальство подбало, щоб салют з приводу взяття Берліну, що відбувся у цей день був пишнішим ніж взагалі.
Взагалі протягом березня-квітня уряд вже почав готуватись до завершення війни — роздали населенню відібрані в нього 1941 року радіоприймачі, вставивши у них радіолампи, що були вилучені для військової апаратури. Якимсь побитом один з тих повернутих приймачів опинився у нашій кімнаті, тож з обіднього часу 8-го травня ми всі кинули навчання і повернулись у свою кімнату, очікуючи біля приймача звісток про кінець війни, оскільки радіотрансляційна мережа передавала лише звістки про бої, що ще тривали. А з ранішньої передачі БіБіСі ми вже знали про капітуляцію німців перед західними союзниками. Було очевидно, що вже почались повоєнні політичні ігри і неясно було до чого вони призведуть. Всі радянські громадяни усвідомлювали, що ці наші союзники залишаються ідейними супротивниками Радянського Союзу, тому після розгрому гітлеризму неодмінно відновиться протистояння між СРСР та західним світом. Нам також було відомо про симпатії Заходу до українських та польських антибільшовицьких повстань, що тривали. Щодо українських повстанців, то завдяки лагідному та поміркованому звернення до них Хрущова, що пропонував їм скласти зброю, ми зрозуміли, що йдеться зовсім не про "українсько-німецьких націоналістів" та "поплічників гітлерівців", а про повстанців проти і гітлеризму і більшовизму. Та й те, що з поляками наша влада вела нечисту гру, було всім ясно з часів Варшавського повстання. За сукупності наведених та й інших, внутрішніх, обставин було чого непокоїтись, очікуючи так бажаного кінця війни. Нашим приймачем ми впіймали передачу БіБіСі польською мовою, якої ніхто з нас ніхто не розумів до ладу, тож ми запросили одного польського єврея, що слухав передачі польською та англійською мовами та переповідав нам, що вдалось почути. Втім нічого не було нового, тож чому мовчить радянське радіо ми так і не дізнались, хоч просиділи з приймачем до 23-ї години, коли полягали спати, проклинаючи наше начальство, що й такий момент намагається зіпсувати.