Там три верби схилилися, та й журяться вони...
З кожним рядком пісні все більше голосів приєднувалося до хору і вже не стало заспіву, всю пісню співав майже весь вагон... Я не співав, бо, на жаль, не вмію. Мої старенькі сусіди теж не співали сиділи якось закам'янівши, та раптом старенька скривилась, з очей її полились сльози, вона вихопила носовичок і, витираючи сльози ніяково, ніби благаючи вибачити її, сказала:
- ...хорошо поют хохлы...
Її старий теж шморгнув носом...
А я сидів та теж ледь не просльозившись думав про свою молодість що принесла мені каліцтво, та чи й у мене ще буде ота молодість, за якою буду журитись...
У Сталінграді я без проблем закомпостував квиток, сів у поїзд і за 40 годин їзди у "сидячому" вагоні приміського типу приїхав у Москву на Казанський вокзал, перетнув Комсомольську площу, сів у приміський поїзд і ще за півтори години дістався до Крюкова, заніс речі до бабусі — маминої мачухи, що там мешкала і повернувся до Москви, аби помитись з дороги у лазні, помився та повернувся на приміську платформу Ленінградського вокзалу. Там, очікуючи відправки поїзда до Крюкова, подивився на салют з нагоди взяття нашими військами Белграда. Переночував я у бабусі і наступного дня з'явився до інституту. Місць у гуртожитку і насправді бракувало, тому мене і ще кількох, прибулих того ж дня, абітурієнтів попрохали допомогти у переобладнанні приміщення переведеного кудись магазину у помешкання для нас. З цим ми швидко упорались, я заїхав у Крюково за своїми речами і наступної ночі двоє нас вже ночували в гуртожитку у страшенному холоді, та й ще й пацюки, звиклі годуватись у цьому приміщенні щоночі, спробували закусити нами, коли ми поснули. Я прокинувся від болі в усі та відчуття запаху крові – намагались, кляті, вухо відкусити! Довелося спати по черзі з увімкненим світлом. Наступного дня з'явилась решта мешканців, ми гуртом якось перекрили пацюкам доступ до наших персон і вже могли спати спокійно.
До того ж я довідався, що мене зараховано на факультет дротового зв'язку, а не на радіотехнічний, знову халепа! Тож довелося піти з проханням відпустити мене на радіо-факультет до декана факультету дротового зв'язку І.О.Кощеєва, який прочитавши мою заяву ні слова не кажучи написав "Тов. Шебес! Прошу принять подателя сего на ваш факультет". М.Р.Шебес — то був декан радіотехнічного факультету, що зразу по одержанні з моїх рук згаданої заяви зробив позначку на ній у якійсь книзі та сповістив мені номер моєї групи. Я тоді дуже переживав своє каліцтво і не був впевнений, що можу стати чогось вартим інженером, не маючи правої руки, тому я спитав декана, як на його думку, чи можу я чогось досягти у техніці, може не варто намагатись стати інженером. Шебес мене заспокоїв, що все буде гаразд, аби голова працювала, що у широкому колі інженерних робіт знайдеться робота і для однорукого. Зараз мені смішно згадувати про тодішні мої побоювання я ж бо зустрів у подальшому своєму житті видатного(саме так!) інженера без обох рук.
Таким чином, через бюрократичні і подорожні обставини, я на двадцять два дні запізнився на навчання, це попри моїх знаннях!
Одразу після відвідання деканів, я знайшов лекційну залу, що у ній відбувалась лекція з математики для нашого курсу, всівся на місце, вийняв папір та олівець і став уважно слухати лектора вельми привабливого чоловіка з усміхненим обличчям. Але хоч і відчув я одразу симпатію до нього, не зрозумів ні єдиного речення з усієї його лекції, а відтак нічого не записав і вийшов з відчуттям своєї непридатності до науки. Все ж пішов на групове зайняття з металографії, що відбулося після згаданої лекції. Тут я вперше познайомився з своєю групою. Вів зайняття молодий викладач з травмованою рукою теж інвалід війни, він розказував про сплави залізо-вуглець і малював на дошці діаграму цих сплавів. Тут я відчув, що не такий вже я йолоп, бо все зрозумів — у 41-му році моя тьотя Сіма, що була металургом, мені трохи про це розказувала. На перерві ж виявилося, що більш ніхто з нашої групи навіть не второпав, про що йдеться. Та й про математику мені сказали те ж саме. Тож за результатами свого першого учбового дня я все ж переконався, що не дурніший від інших. Відвідавши бібліотеку я взяв підручник з вищої математики Гренвіля і Лузіна, повернувся до гуртожитку і заходився читати цей підручник і знову нічого не второпав. Але у подальшому, читаючи початкові розділи цього підручника то спереду, то ззаду, то по діагоналях я все ж розібрався у функціях, їх похідних та диференціалах. Щоправда, я довчився до того, що похідна мені приснилась у вигляді яскраво зодягненої дівчини, що на очах у мене розплилась у напис dy/dx у тих же яскравих тонах. Зате, коли наш лектор С.І.Зетель, що вів у нашій групі і практичні зайняття, влаштував контрольну роботу з похідних, я першим, за дві-три хвилини її виконав, на подив викладача. З цього моменту я став його улюбленцем і він тяжко переживав мій неуспіх на сесії, де я не зміг відповісти на запитання з аналітичної геометрії. А сталося це через хворобу — простудне запалення сечовивідних шляхів, завдяки благенькій одежині та московським морозам.
Першого ж вихідного дня я відвідав родину свого дядька — маминого брата Валеріана, що мешкала поблизу Москви у Митищах, де дядько працював у Науково-дослідному випробувальному інституті Червоної Армії. Родина тоді складалася з дядька, його дружини та трьохрічної доньки Наталки. Зустріли мене як рідного, дядько на той час вважав себе непогано забезпеченим — картоплі мав вдосталь, завдяки городу і радив частіше приїздити до нього по ту картоплю. Розказав він і як сутужно було взимку 1941-1942 років, коли його родина залишилась у покинутому начальством Підмосков'ї — протягом двох зимових місяців годувались лише залишками качанів капусти з плантації, що була поряд, у дружини пропало молоко, тож доньку-немовля вигодовували жуйкою з тих залишків...
Крім відвідин родичів, я вчинив кілька екскурсій по тих місцях Москви що запам'ятались мені з 1936 та 1937 років — від Красних воріт вулицею Кірова та Кривоколінним завулком до центральних кварталів і Красної площі, їздив подивитись як почувається акваріум на Київському вокзалі, разом з іншими студентами пройшовся вулицею Горького — Тверською. Виявилося, що багато чого у Москві змінилося на місці брудного будівельного майданчика виросла будівля Совнаркому, кудись зникла симпатична маленька церква на Красній площі, якимись незвіданими та чужими здались перші квартали вулиці Горького і я їх згадав лише по будинку Центрального Телеграфу, багато будівель забруднилося, постаріло, змінились маршрути трамваїв. Заїхав я і до однієї жінки — адміністратора Большого театру, аби передати їй дві пляшки перетопленого масла від її евакуйованих до Башанти родичів. Ми з нею попили чаю з сахарином з одною галетою печива на двох, а підчас чаювання господиня підгодовувала свою крихітну собачку шматочками шоколаду(американського)...
Привезені з собою харчі я поїв за днів чотири і перейшов на московське "довольствіє". Поки одержав продовольчі картки, купував молочного кольору солодкий напій, що звався "суфле", або кисло-солодкий червоний "морс". Коштували ці напої дуже дешево, але поживність їх була нульова. Одержавши картки, я став щоденно одержувати 550 грамів хліба, а також одержувати на місяць 2000 грамів круп, 2200 гр. м'яса, 500 гр. цукру (тільки для інвалідів, для інших 250 гр.), 800 гр. жирів. Ціни були символічні, весь місячний пайок, разом з хлібом, коштував не більше 20-ти рублів. Стипендія першокурсника була 210 рублів, плата за гуртожиток 15 рублів, відвідання лазні — 10 копійок, з шматочком мила — 30 копійок. Але, за таких мізерних норм, годуватись доводилось з базару, а там кілограм картоплі коштував 5 рублів, кілограм вершкового масла 400 рублів, цеглина чорного хліба 40 рублів, відповідно і все інше. Інвалідам війни, що не мали академічної заборгованості, видавали ще картку "Усиленного дополнительного питания" — УДП, що дотепні москвичі розшифровували дещо інакше — "умрёшь днём позже". За цією карткою щодня годували малокалорійними обідами, на продукти цю картку можна було обернути лише через базар. Іноді замість УДП видавали "вторые горячие" — талони на грамів сто не мащеної пшоняної каші, інвалідам по два талони на день. Картки треба було "отоварювати", тобто одержувати по них продукти у магазині нашого відділу робітничого постачання, але продукти завозились некомплектно, треба було весь час слідкувати, чи "дають" щось і по появі продукту певної категорії розмірковувати, купувати зараз, чи зачекати на інший товар цієї ж категорії. Через це планувати якось споживання нормованих продуктів було майже неможливо, тож одержаний товар ми поїдали не дочекавшись супутнього, або придбавши супутній на базарі. Велика розбіжність у цінах за картками і у вільному продажу на базарах та у "комерційних" крамницях, призвела до використання базару для обміну продуктів та карток на гроші задля придбання інших товарів, а також для продажу непотрібних нормованих товарів для поповнення особистих коштів. Такими товарами бували цигарки, для інших свинячий смалець, промислові товари, горілка тощо. Для влади такі операції були чогось небажані, тому безперервно впроваджувались всілякі бюрократичні новації, аби запобігти цьому — такі як штампування карток магазинами прикріплення, перереєстрації тощо. Та ринок базарних послуг дуже швидко пристосовувався до цих заходів і вже наступного дня пропонував належним чином прикріплені, переприкріплені та перереєстровані картки. Базари працювали з ранку і до пізнього вечора, вихлюпуючись після зачинення базарної території на ближні зупинки трамваїв та електричок. В таких умовах дядькова картопля дуже мені допомогла, їздив я по неї щонеділі.
Промислові товари продавались за довоєнними цінами теж по картках, але за наявності спеціального "ордера", що видавався профспілковими організаціями. Без ордера можна було купувати лише горілку, що чомусь вважалась промисловим товаром —113 рублів півлітра. Разом з тим існували "комерційні" магазини, де все було — і харчі і промтовари у довоєнному асортименті та за такими цінами, що були недоступні майже для всіх прошарків населення, тому для певних категорій трудящих — офіцерів, державних службовців, викладачів ВНЗів, академіків, партійної еліти, митців тощо, існувала система знижок з встановленим помісячним лімітом їх використання.