Не в людях щастя, думають, напевно, гроші.
* * *
– Нормальна температура людського тіла – тридцять шість – тридцять сім градусів за Цельсієм. Така спека характерна й для тропічних широт Землі. Тож глистів, що живуть у людині, я пропоную вважати тропічними тваринами.
* * *
– Я повна нікчемність!
– Е, та у вас манія величі. Повна нікчемність. Ні, чоловіче, до повної нікчемності вам ще рости й рости!
* * *
– Кажу вам як великий російській патріот. Великі й могутні російські люди живуть на великій і могутній Російській землі! І говорять вони великою і могутньою російською мовою! А щоб справити велику і могутню російську нужду, ходять у великі й могутні російські туалети й випорожняються у великі й могутні російські унітази! І какашки їхні великі й могутні!
* * *
– Він працює приборкувачем людей. Тобто прокурором.
* * *
– Ти до неї краще не чіпляйся – вона Тургенівська дівчина.
– Вона?! Тургенівська?! – здивувався я: нічого спільного між цією дівицею й дівчатами з романів Івана Сергійовича Тургенєва я не помітив. – А чому ти вважаєш її Тургенівською дівчиною?
– Вона гуляє з Петькою Тургенєвим – злодієм із Бур'янівки.
– А, у цьому смислі…
* * *
– Якщо є скрипковий ключ, то, певно, повинна бути й скрипкова відмичка?
* * *
– Схоже, пернате на гербі Російської Федерації страждає роздвоєнням особистості.
* * *
– Сьогодні хотів був сказати на вулиці незнайомій дівчині, що вона дуже гарна. Але промовчав. Побоявся: а раптом вона вирішить, що я бажаю з нею переспати, і обізве мене старим похітливим пердуном.
* * *
– Пані, чи можу я на вас покластися?
– Я тобі покладуся, жеребець хтивий!!!
* * *
– Не варті зайві гроші того, щоби заради них топтати свою совість.
* * *
– Зайшов недавно в магазин "Ласощі", а там товарів немає, порожні полиці, – говорить один.
– Отже, ласощі розкупили, а нові ще не підвезли, – припускає другий.
– А люди там були? – запитує третій.
– Були, звичайно, – продавці за прилавками, – відповідає перший.
– Тоді в мене така версія: це був магазин для людожерів, а люди ж і є для них ласощами, – фантазує третій.
* * *
– Слову "інтелектуал" зовсім не обов'язково бути синонімом слову "зануда" і слову "сноб".
* * *
– Тварини, що живуть із людиною, називаються домашніми, або навіть ручними. Тварини, що живуть окремо від людей, називаються дикими. До якої із цих категорій віднести глистів?
* * *
– Це армія-визволителька. Так, армія-визволителька, тому що вона звільняє! Вона звільняє інші країни від незалежності, народи – від волі, а людей – від життя.
* * *
– Він заявляє, що страждає на екзотичну недугу – "тунгуський метеоризм". Чорт знає, що це значить.
* * *
– А слабко показати кузькіна батька?
* * *
– Дивіться, дивіться, удалині червоніє жовта синява!
* * *
– Нічого подібного! Я ніколи не розбещував неповнолітніх! Я розбещував лише неповновесняних, неповноосінніх та неповнозимних.
* * *
– Ах ти ж жид пархатий!
– Я бачу, ви страждаєте антисемітизмом.
– Нічого подібного! Я антисемітизмом не страждаю! Я антисемітизмом насолоджуюся!
* * *
– Ну що ти ходиш отут з незачесаними шмарклями, – говорить Петро.
– Чому "з незачесаними"? – дивується Іван.
– А що, скажеш, що ти свої шмарклі зачісував? – хмикнув Петро.
– Ні, звичайно. Та хто їх взагалі…
– Ну, отож я й кажу.
* * *
– Я трудився, не покладаючи рук, слухаючи, як диктори радіо трудяться, не покладаючи язика.
* * *
– Нашого начальника сміливо можна назвати дурнем!
– Сміливо назвати… Ні, особисто я сміливо назвати не можу. Тільки несміливо, боягузливо.
* * *
– Якщо люди в телевізорі називаються телеведучими, то ми – глядачі – маємо називатися телеведеними. От тільки куди вони нас телеведуть? І звідки нас телеведуть? І куди, зрештою, телеприведуть?
* * *
– Він був двірником. Але не простим двірником, а знаменитим. Настільки знаменитим, що перехожі брали в нього автографи. А оскільки перехожих було багато, то йому доводилося цілий день роздавати автографи й у нього зовсім не залишалося часу на те, щоб підмітати вулицю.
* * *
– Це талановита сімейна пара: дружина геніально танцює танець живота, а чоловік хвацько викаблучує танець потилиці.
* * *
– Під час турніру зі швидких шахів на першість організації бухгалтер Дурченко гарячково ходив то однією, то іншою шаховою фігурою. Раптом йому піднесли склянку із чаєм. Дурченко не тільки швидко походив склянкою, розплескавши напій на дошку, але й убив нею ворожого пішака.
* * *
– Чудовий твір! Чудовий! Геніальний! Прекрасний! Шедевр! Але є в цього твору один великий недолік, який полягає в тому, що творцем цього твору є не я!
* * *
– Мені важко вибрати: що з'їсти на сніданок – ананас, рябчика або кав'яр.
– Важко. А кому тепер легко?
* * *
– Ну, як, твій малюк уже розмовляє?
– Неговіркий він у мене, мовчун. Усе тільки пише, пише…
– Що пише?!
– Ну, там, романи, п'єси, поеми…
* * *
– І закинув він вудку в лунку… Як у казці: "Ловися рибка велика й маленька". І з лунки дійсно… Ні, не рибка, а людина, не велика, маленька. Але трапилося це тільки за дев'ять місяців. Втім, то була не те щоб лунка, та й закидав він у неї не те щоб вудку.
* * *
– Ні, дельфіни – істоти доволі дурні. Про це свідчить той факт, що жоден із них не одержав дотепер Нобелівської премії.
* * *
– Не вистачало, аби я дихав задурно! Ні, ви мені як належить заплатіть, тоді я буду дихати. А так – що ж. Чи я дурень, щоби робити абищо задарма!
* * *
– Він виведе із себе кого завгодно!
– Ну, виводити із себе, наприклад, глистів – справа потрібна.
* * *
– Люди! Бережіть вогонь від пожежників! – благає Прометей.
* * *
– Бути чи не бути? От у чому питання, – говорив принц Гамлет.
– Давайте не будемо, громадянине, – говорить затриманому міліціонер Терещенко.
* * *
– Ти віриш в існування людини?
– Ні! Ніхто з нас жодної людини ніколи не бачив, виходить, людини зовсім не існує! Це просто чиїсь вигадки!
Так казали глисти в людському кишечнику. .
* * *
– Ви такий розумний!
– Це мерзенний наклеп! Я не розумний. Я дуже-дуже розумний! Не треба плутати.
* * *
– Ви знайомі з корейською кухнею?
– Та я на корейській кухні собаку з'їв!
* * *
– Як говориться, вустами маляти…
– … смокчеться цицька?
* * *
– На знак протесту ми оголошуємо голодування!
– І як довго ви маєте намір голодувати?
– Аж до самого обіду!
* * *
– Деякі, замість того, щоби валятися на дивані й дивитися телевізор, займаються роботою, спортом і іншою допотопною дурнею. Дикі люди, що відстали від цивілізації!
* * *
– Якщо жінкам можна носити бюстгальтери, а чоловікам не можна, то це дискримінація за статевою ознакою! Ми, борці за гендерну рівноправність, вимагаємо, щоби легка промисловість випускала бюстгальтери й для чоловіків!
* * *
– Еее.… На чому я зупинився?
– На моїй нозі.
– Хіба я говорив про вашу ногу?!
– Ні, ви на неї наступили й зупинилися.
* * *
– Чула, який страшний злочин трапився в сусідній кімнаті? – запитує торшер у настільної лампи.
– А що там відбулося?
– Там люстру.… Ні, мені важко про це говорити! Люстру повісили!
– Ох! Яке звірство! Бідолашка! Вічна їй пам'ять!
* * *
– Вона працює, не покладаючи рук, неначе Венера Мілоська.
– Хіба Венера була трудівницею?
– Ні, я не до того, що "працює", а до того, що "не покладаючи рук". Ти бачив цю скульптуру? У неї ж немає рук. І тому вона їх не покладає, бо ж неможливо покласти те, чого немає.
* * *
– Я дуже скромний. Я фантастично скромний. Я найскромніша людина у Всесвіті. Не побоюся цього слова, я просто таки гігант скромності. Скажу без зайвої скромності, що всі інші люди в порівнянні із мною в аспекті скромності просто комашки! Рівних мені немає. Я щось особливе, видатне, надприродне! От наскільки я скромний.
* * *
– Він працює педерастом… Тьху, знову обмовився! Не педерастом, а пародистом. Схожі слова. Плутаю.
* * *
– Нехай у мене першим кине камінь той,… у кого немає кінцівок!
* * *
– Я тобі вже в сотий раз кажу: не повторюй те саме по сто разів!
* * *
– Я його вбив, а він узяв і воскрес! Я його знову працьовито вбив, а він знову воскрес! Я його ще раз, не шкодуючи сил, убив, а він знову воскрес! Ну ні сорому, ні совісті в людини! Ніякої поваги до чужого труда!
* * *
– Я досить розумний, аби виголошувати мудровані слова, але, на жаль, не настільки розумний, щоби розуміти те, що я кажу.
* * *
– Васю, ну давай одружимося!
– Нюро, для того, щоби дві людини одружилися й вели спільне життя, у них повинне бути багато спільного: спільні погляди, спільні смаки.… От мені, наприклад, подобаються жінки, подобається до них залицятися, подобається з ними… гм… це саме. А тобі, Нюро, подобаються жінки?
– Мені, Васю, подобаєшся ти.
– Ну, от бачиш, Нюро: мені подобається одне, а тобі зовсім інше. Як же ми можемо одружитися, коли в нас настільки різні смаки?!
* * *
– Мене намагався завербувати прониклий на нашу територію шпигун. Світлий такий шпигун. Із крильми. Зі світним колом над головою. Його до нас із неба закинули. Але я йому не піддався, а навпаки – знешкодив і затримав: поламав йому крила, загасив його світло й передав до рук агентів держбезпеки. Там йому, негідникові, покажуть, як проникати на нашу територію й вербувати наших людей!
* * *
– У жінок тільки збочення на думці: вийти заміж, створити родину, народити дітей і так далі. А от щоби просто трахатися по-людськи, без таких от збочень, – ні, їм це, чи бачте, не до шмиги!
* * *
– От поетеса Аделаїда Шмаркля отут пише, мовляв, у її серце встромилася стріла кохання. Але я-то знаю: по-перше, то було не серце, а піхва; а по-друге, то була не стріла, то був…
* * *
– Та що ви теревените все про мистецтво, та про літературу й тому подібні скороминущі тлінні дрібниці. Давайте краще поговоримо про щось вічне. Ну, наприклад, про какашки.
* * *
– Великий письменник Авакум Ксенофонтович Гриль прославить нашу літературу! Але для цього треба, щоб Авакум Ксенофонтович Гриль, як мінімум, народився. А для того, щоб він народився, треба, як мінімум, щоб його тато й мама вчасно вчинили статевий акт.