Після цього генерал зобов'язав керівників забезпечити роботу своїх бухгалтерій з п'ятої години ранку для оформлення розрахунків з виселяємими, залучивши до цього лише некалмицький персонал і попередив про суворе покарання тих, хто до цієї ж години проговориться про почуте на нараді. Проте на цю годину "ікс" майже всі калмики вже не спали і коли до їх домівок попід'їжджали машини, що мали їх забрати, більшість вже була готова і відразу ж потяглися люди до тих бухгалтерій з двома конвойними на одного калмика. О сьомій ранку всі машини рушили до залізничних станцій, жодного калмика в нашому районі не лишилось, крім родичів Городовикова — героя громадянської війни.
Мама розказала, що задовго до цього виселення до Башанти прибув великий військовий підрозділ начебто з фронту на відпочинок. Тоді ж і пішли чутки про майбутнє виселення калмиків. Чутки ці придушили, засудивши двох жінок за поширення провокаційних чуток. Але мама зрозуміла, що напевне готується якась подібна акція, на що вказувала непропорційно велика кількість автомашин у вояків, що були одягнені в уніформу прикордонників, і не були схожі на фронтовиків, але свої міркування тримала при собі. Мабуть багато і інших людей теж звернули увагу на ці особливості прибулих військових та зробили відповідні висновки.
За місяць-два по виселенню стали з'являтись калмики, що перебували у момент виселення на лікуванні у шпиталях, тривалих відрядженнях, тощо. Так я зустрівся з двома своїми знайомими — Кубюном і Санжієвим, що повернулись з війни інвалідами. Обидва були сиротами внаслідок голодомору, що зачепив і калмиків і, оскільки були виховані у сиротинці серед слов'ян, не відчували себе етнічними калмиками. Санжієв навіть не пам'ятав своїх батьків і був єдиним калмиком у україномовному притулку. І ось ці двоє відповідними властями надсилалися у заслання, де мали пристосуватися до незвичного для них етнічного середовища... Навіть бойові ордени старшого лейтенанта Санжієва, командира батареї протитанкових "сорокап'яток" не могли допомогти.
Десь у травні з'явився мій однокласник, син місцевої українки та калмика Петро Домбаєв також старший лейтенант кавалерійського корпусу генерала Кириленка, при пістолі, у білій кубанці. Виявилося, що у зв'язку з виселенням Калмикії, калмиків знімають з фронту та надсилають у глибокий тил, Петро одержав призначення у Ташкент і заїхав до Башанти, аби провідати кохану жінку та сина, котрого він спромігся зробити, будучи учнем дев'ятого класу, щоправда переростком, дев'ятнадцяти років. Коли я завітав до них, прийшов якийсь кур'єр і передав Петру та його попутнику, теж офіцеру-калмику запрошення завітати до спец-комендантури НКВД, Петро ж порадив передати цій організації щоб вона здохла. Офіцер при зброї, що їде за призначенням міг собі це дозволити... До речі, коли Петро розказав, що він на початку 1942 року воював у глибині калмицьких степів, я спитав, що то за "дівчача" кавалерійська дивізія була в тих краях, про яку я чув від німців. "Не було ніякої там подібної дивізії", здивовано відповів Петро і за кілька секунд роздумів розсміявся "Та це ж вони нашу дивізію сприйняли як "дівчачу", ми ж бо тоді були одягнені у кубанську уніформу — черкески з газирями, кубанки, червоні башлики.".
Тоді ж у травні мама одержала листа від зустрінутого мною у Красноярську Саптонова, він таки упізнав мене, але не підійшов, розуміючи, що наша зустріч може стати причиною неприємностей для нас обох.
Трохи пізніше я одержав листи від свого співкласника Шарманжинова, сина колишнього начальника нашої районної міліції, що став спец-комендантом, тобто наглядачем за переселеними калмиками у якомусь районі Красноярського краю, та ще від двох знайомих калмиків згадуваного раніше Кукенова та Бембінова, що були зняті з фронту і служили у Пермі. На другий лист я не став відповідати, не бажаючи спілкуватись з перебіжчиком Кукеновим. Років за тридцять п'ять по тому, я зустрівся з Григорієм Бадмайовичем Бембіновим тоді одним із замісників голови Ради Міністрів Російської РФСР і він лише тоді довідався про зраду Кукенова.
Що більше я працював у райкомі комсомолу, то все більше усвідомлював безглуздість своєї діяльності і безперспективність її для мене. Щоправда, мандруючи пішки по селах району, я зустрів багато цікавого — то з-під ніг вискочить заєць та дремене гупаючи задніми лапами, то лисиця з нори обгавкає, то йдеш поночі по степу під вовче виття десь позаду, а якийсь дурень з стражів порядку стріляє з гвинтівки спереду у напрямі цього виття і я за кільки секунд після спалаху вогнику поперед себе чую дзижчання кулі над головою, то йдеш у "білій пітьмі" по степу не відчуваючи простору, коли і небо і земля і обрій одного кольору і не видко ніяких орієнтирів, то напровесні побачиш на луках десятки гріючихся гадюк...
Працюючи в райкомі, я познайомився з сестрою нашого першого секретаря, надісланого до Башанти Ростовським обкомом комсомолу з Сальська. По кількох тижнях знайомства я закохався у неї, вона також відповіла мені взаємністю. І почався новий роман в моєму житті...
Взагалі, я опинився в незрозумілому становищі — освіта дев'ять класів, причому у дев'ятому класі я навчався у перший рік війни, коли навчання провадилося у перервах між працею в колгоспах та на оборонних спорудах загалом щось коло трьох місяців за партою, замість дев'яти. Йти вчитись у технікум — так і не знаю, чи є десь підходящі технікуми за обраним мною фахом, готуватись самотужки до здачі іспитів екстерном нема змоги, бо мушу працювати, інакше пенсії не платитимуть — з липня мені встановили третю групу інвалідності, а тут ще й піші мандри по навколишніх колгоспах, яке вже тут навчання. Але світ, як кажуть, не без добрих людей — один з моїх колишніх вчителів порадив: візьми папірець у відділі народної освіти на право складання іспитів екстерном та складай, а саме — йди до визначеного тобі вчителя і заявляй про бажання скласти іспит, гарантую, мовляв, що ніхто з вчителів не поставить тобі жодного запитання, а поставить оцінку "відмінно", щоб ти міг потрапити у Інститут без вступних іспитів. На моє запитання –" а як же із знаннями?" — він відповів: "краще здобувати знання з атестатом у кишені, тим паче, що у цьому випадку закон надає тобі вільний час для підготовки до вступу в навчальний заклад."
Отож, позичив я у Сірка очі та пішов по вчителях. Все так і сталося, як казав мені мій порадник Петро Іванович Черних.
МОІ ІНСТИТУТИ
Таким чином, завдяки доброму ставленню до мене вчителів, я восени 1944 року надіслав документи і заяву для вступу до Московського Інституту Інженерів Зв'язку (тепер Московський Електротехнічний Університет Зв'язку). Саме у цей Інститут я прагнув поступити після прочитання у 1939 році інститутської рекламної брошури. Ми з мамою розуміли, що вчитися буде нелегко, перш за все через нелегке життя, Москва ж бо то не хлібна Башанта, але вирішили, що не можна зволікати, бо по закінченні війни все одно зразу краще жити не стане, а ставлення до інвалідів може погіршитись, вимоги ж до знань абітурієнтів збільшитись.
Надіславши до інституту свої папери, я звільнився з роботи у райкомі, роздобув підручники для десятого класу та заходився вивчати ті самі науки, що вже значились у моєму атестаті вивченими на "відмінно". Невдовзі до мене приєдналася і моя кохана, що також звільнилася з роботи у зв'язку з поверненням своєї сім'ї на чолі з братом до Сальська, де у них був своя оселя. Надя, так звали її, залишилась у Башанті на три тижні похазяйнувати у сім'ї знайомої вчительки, поки та була на якихось курсах у Ростові. Заняття наші проходили у помешканні вчительки, де ми замикались у окремій кімнаті і після кількох хвилин занять наукою, кохалися та милувалися...
За деякий час одержав з інституту відмову у прийомі, через відсутність місць у гуртожитку, обурився і оскаржив цю відмову у Комітет у справах вищої школи та Центральний комітет Комсомолу. Проте, ми з мамою розмислили, що скоріш за все нічого з тої скарги не вдіється, тож треба підшукувати роботу. Але поки тривали пошуки я одержав копію документа, що зобов'язував інститут прийняти мене на навчання, а ще за пару днів прийшов і виклик — в ті часи пересування по країні для цивільної публіки дозволялось лише за перепустками, що видавались згідно з викликами місць призначення, при чому на місці видавалась перепустка лише до обласного центру, а у обласному управлінні НКВД — за межі області. Поїхав я за перепусткою у Ростов, одержав її за годину-другу і почав клопотатись про залізничний квиток до Москви, бо без відповідної перепустки його мені не видали у Сальську на початку мого маршруту. Виявилося, що задля придбання квитка у Ростові треба стояти у черзі кілька днів, тому я вернувся у Сальськ, купив там квитка через Сталінград, сподіваючись, що там не буде такого стовпотворіння, яке я застав у Ростові. Не останню роль у виборі такого способу дій відіграло і бажання ще раз побачитись з своєю коханою, що на той час вже повернулась жити у Сальськ.
Придбавши без проблем квитка до Москви, та ще раз намилувавшись своєю милою, я поїхав. У сталінградському поїзді я всівся у купе плацкартного вагону в якому їхало стареньке подружжя. Крім нас у вагоні їхало кільканадцять військових,рядових та молодших командирів. Поїзд рушив десь надвечір, швидко споночіло, включили світло, пасажири до цього часу вже впорались з обживанням вагону, тож їхали тихесенько, мовчки, перепочиваючи після посадочного клопоту, на проміжних станціях ніхто не заходив і не виходив. У вагоні встановилось якесь напівсонне становище і багато хто вже починав сидячи куняти. Раптом у сусідньому купе з бокової лежанки підхопився якийсь старшина і сказав:
- Та що тут як на похороні? Може заспіваємо? —
Ніхто не відгукнувся.
- Що, нема охочих? А українці є?
- Та є...— відгукнулись кілька голосів.
- Заспіваємо?
- Та заспіваємо... Заспівуй!
Старшина приліг на свою лежанку та почав:
- Стоїть гора високая, попід горою гай...
І тут одразу кілька голосів підхопили:
- ...зелений гай, густесенький, неначе справді рай...
Після того, як затих останній звук, старшина не давши співцям перевести дух зразу повів:
- Над річкою, край берега, де в'яжуться човни...
Хор повторив останнє слово і повів далі:
- ...човни...