Але там не шишка велика, а пузо, яке ні в які двері не влазить. Якась впливова фігура. Якщо його в лікарні викреслити, то на лікарів може підозра впасти. Тому цього треба зараз."
- "До речі треба фантазію використовувати, а то дійсно, органи зацікавляться. Що з цим робитимемо?"
- "Чим простіше, тим краще. Спочатку на короткий час перетиснемо сонну артерію, він вимкнеться. Потім робимо надрив аорти, коло аортального клапану. Тільки невеличкий, а то ти на минулих кандидатах дуже розходився. Прямо Фредді Крюгер на мінімалках."
- "А якщо судороги? Сусід помітить."
- "А помітить, то й що? Він же лікаря покличе, а не буде цій русні штучне дихання робити. Головне, щоб його не чіпав, бо ще на непричетну людину жмура повісять, треба буде потім якось рятувати. А так, зовнішніх пошкоджень не буде, і все, діло закрите."
Сусід, що останнім зайшов до кімнати, дістав з тумбочки якусь невелику книжку і поринув у читання. Через деякий час почувся неголосний удар. Відірвавшись від книги, сусід побачив, як хворий, якому не сподобалась сьогоднішня котлета, не звертаючи уваги на телефон, що випав у нього на підлогу, перевернувшись у ліжку, вкрився ковдрою з головою. Подумавши, що нехай людина спить собі, а телефон з підлоги нікуди не дінеться, сусід продовжив читати.
31 *** Зараз. Десь.
Коло приймального відділення були двері вантажної приймальні. Тут машини швидкої могли відвантажувати до лікарні хворих зразу на медичних візках. Поряд стояла одна машина швидкої. Тут же паркували свій транспорт лікарі і високе начальство. Скраю, коло синього ланоса, ходив невисокий чолов'яга. Завгосп Тарас Миколайчук критично оглядав транспортний засіб і хитав головою. Свого пікапа він віддав хлопцям на передок, і там його вже встигли уконтропупити, але Тарас жалкував не за ним. Він не міг зрозуміти, як його умовили тимчасово взяти на час війни, ось це недолуге творіння рук людських синього кольору? Після пікапа пересісти на ланос…, ніколи Тарас не думав, що муки пекла він відчує вже за життя. Напевно, зовсім без машини, було б краще. А цю синю каструлю тепер навіть продати буде проблемно. Хіба що на металобрухт.
Коло кущів Тарас помітив безхатька Моню. Цю жертву алкогольної залежності знали всі. До кожного він підходив з дружньою посмішкою, і просив десятку на опохмєл. Але зараз Моня м'явся, соромився, але до Тараса не йшов.
- Чого тобі? – Тарас висмикнув з клумби довгу травину і затиснув її м'якенький кінець у зубах.
- Прівєт, братан, тут такое дело. – Моня нарешті підтюпцем підбіг до Тараса. – Тут на тваєй терріторіі такое тваріца. Но ета нада відєть. Дьом пакажу?
- Моня, до кого ти вже в шістки записався? Якщо комусь конче необхідно зі мною побалакати, то нехай він іде до мене. Я ось тут, нікуди не тікаю. Кажи вже, чого ти хочеш насправді?
І розповів Моня Тарасу історію. Збиваючись і махаючи руками, Моня розповідав, що начебто вчора увечері, він вирішив знайти прихисток від негаразд і буремного життя, не де небудь, а саме в кущах , недалеко від огорожі лікарні. Вже темніло і очі у Моні самі собою почали заплющуватися, коли він побачив, що Сурен, місцевий папік, що відпочиває зараз у лікарні, в халаті прогулювався по доріжці лікарняного парку. До нього підійшов незнайомець у чорному костюмі, з краваткою, з чорною тростиною, у наверші якої був червоний скляний череп. Вони почали розмовляти, потім перейшли з доріжки на центр газону. Прямо на траву. Самої розмови Моня не чув, але бачив, як незнайомець погрожував вказівним пальцем Сурену, неначе виговорював йому за щось. А потім, незнайомець взяв свою тростину під пахву, двома руками поправив Сурену комірець халату, по батьківськи постукав його рукою по плечі і пішов собі. Сурен же, постояв ще з півхвилини, потім впав на коліна, потім сів, далі схилився до землі, а потім прямо так, головою вперед, поліз під землю. Швиденько так поліз, поки не заліз під землю увесь. Заліз і сліду після себе не залишив. А на Моню потім, чомусь, напало безсоння. Так за всю ніч і не зміг він очей стулити.
- Ну? – спитав Тарас, роздивляючись пожований кінець травинки. – А куди ти мене іти кликав?
- Так паказать же хачю, гдє Сурен закапался!
Тарас зітхнув, — Ну, пішли подивимося.
Дійсно, рівно по центру газона, до якого Моня привів Тараса, виділявся маленький горбик. Доволі маленький, щоб особливо не кидатися у очі, але доволі великий, щоб на контрасті бути помітним. Неначе хтось трав'яним покривалом накрив мішок картоплі. Але жодних слідів розкопаної землі на траві не було. Тарас задумливо пом'яв мочку вуха і плямкнувши губами, пересунув травинку у роті з лівого боку на правий.
- Вилазив?
- Чєво?
- Сурен, питаю, тільки закопався, чи потім і вилізти встиг?
- Нє! Там он! – Моня інтенсивно закивав головою.
- То допомагати йому будеш?
- В смислє?!
- Кажу, розкопати треба! Очевидно, що сам він вилізти не зможе. Допоможеш гарній людині?
- Ну…, ета…, — на обличчі у Моні боролися почуття ліні з почуттям громадського обов'язку перед людиною, що потрапила у біду. – Ну…, я, ета…, так, как он, я нє умєю. Я толька с лапатай магу.
- Для такої відповідальної справи я лопату тобі виділю. Пішли, допоможеш.
Через деякий час знаряддя було доставлене. Тарас, втикаючи лопату на пів штика в землю, розмітив навколо горбка коло, близько метра в діаметрі.
- Ось, дивись, Моня, копай у межах цього кола. Думаю, глибоко він не міг закопатися. Копай штика на три в глибину. Там видно буде. Землю де попало не кидай, ось у цю тачку. Працюй. Я зараз прийду.
Моня, перейнявшись відповідальністю місії, почав швиденько знімати верхній шар дерну з горбика і складати окремо.
Коли Тарас повернувся, в одній руці у нього було відро з водою, а в другій саджанець туї. Діло було у тому, що завгосп Миколайчук купив собі на дачу саджанці туї. І немов відчуваючи недобре, взяв на одну більше, ніж планував посадити. Так і вийшло. Закриваючи багажник свого синього ланоса, Тарас відсік кришкою багажника добрячий шматок від вершечка одного з деревець. Саджати калічене дерево на дачі він не схотів, і вирішив від чистого серця пожертвувати тую для своєї рідної лікарні. Моня вже майже на два штика лопати заглибився в землю. Тачка була повна з горою.
- Моня! — Моня підвів голову і здивовано оглянувся на Тараса, вигляд якого був урочистий і стурбований. — Нажаль все марно! Ти ж бачиш, ми йому вже не допоможемо! Він надто глибоко! Не гоже турбувати небіжчика! Закидай могилу! А в честь Сурена, на довгу пам'ять, посадимо тут дерево мертвих. Туєю називається!
Тарас вилив в яму відро води, поставив туди саджанець і відібравши у Моні лопату, почав власноруч прикидати коріння туї землею з тачки.
- Бачиш, Моня, яка земля гарна. Чистий чорнозем. Хоч бери і на дачу собі вези. Глевкий і жирний немов масло. Тому Сурен і не зміг викопатися. А для дерева це саме те, що потрібно. Велике виросте. – впевнившись, що саджанець вже добре тримається, Тарас віддав Моні лопату. – Закінчуй, Моня, кинь і ти лопату землі на могилку. Розрівняй гарненько, дерном виклади навкруги. Земля гарна, тому решту на квітник коло приймальні відвези, я скажу дівчатам, вони розрівняють. І принеси все знаряддя до складу. Я там буду.
Ідучи на склад через лікарняні приміщення, Тарас в ординаторській захопив двухсотмілілітрову пляшечку медичного спирту, в столовій, пляшку води і пиріжок з сиром. Коло складу вже стояв Моня.
- Ось, тримай, треба пом'янути небіжчика. Всі там будемо. – Тарас протягнув Моні набір для поминання.
Моня вдячно кивнув і попрямував до гаражів, певно, плекаючи надію знайти собі компанію і пом'янути як слід Сурена. Тарас же, посміюючись з наївного безхатька, до якого, напевно, вперше завітала білочка, пішов до завідуючої, маючи намір документально оформити озеленення парку, і вициганити у суворої начальниці якусь копійчину, щоб компенсувати собі саджанці туї. Всі три.
32 *** Колись. Невідомо де.
Поки ми з дівчатами йшли до лісу, вони незамовкаючи обговорювали облаштунки Мальвіни, котрі для них продемонструвала Сірі. Татанія намагалася на ходу відтворити окремі елементи вбрання. Чоботи Тананії перетворювалися на недолугі білі черевички, що дуже кумедно виглядало під чорним плащем і штанами.
- Дівчата, те що показувала Сірі, у моєму світі носять діти у п'ять рочків на свята. На дорослих людях це буде виглядати кумедно.
Це пояснення трохи отямило дівчат і нарешті їхня увага знову була привернута до мене.
- А що у вас носять дорослі?
- Дорослі жінки, що хочуть сподобатися чоловікам, носять сукні, та взуття на високих підборах. Але, це знову таки, на свята, у повсякденному житті, одяг простіший і зручніший.
- Сукні?... . Хочу образ! – Татанія дивилася на мене чогось очікуючи.
- Ні, Татанія, від нього зараз нічого ти не отримаєш. Днів за два лишень, можеш на щось сподіватися. – Евеліна, сумно киваючи, взяла подругу під руку. – Він у нас зовсім безграмотний. Аїд йому лише за мить до твого народження створив кристал переходу.
- Бідненький… .
- Дівчата, перестаньте знущатися. Ви б краще навчили чомусь корисному.
- І чому ж тебе, сердешний, навчити?
- Звичайно всьому! Вам же Сірі сказала, що я нічогісінько не вмію. Більше того, я навіть не знаю, чому ви мене взагалі можете навчити. Може у вас кваліфікації не вистачить?
- І хто з кого зараз знущається? Перед тобою два майстра, навчимо чого забажаєш!
- А чого я бажаю?... Давайте для початку ви мені покажете де я буду жити?
- Добре ми вже прийшли.
Загалом ми пройшли метрів двісті від берега і заглибилися в ліс.