Але промучившись десь години чотири ми дістались Поворина, що було вже на прямій путі до Сальська. Там ми сіли в порожній приміський потяг і я, попрощавшись з старшиною в Іловлі, прибув вранці до Сталінграду. Вийшовши на привокзальну площу я побачив спотворену війною скульптурну групу — фігурки танцюючих круг фонтану дітей, що загубили в боях хто руку, хто ногу, хто голову. Поряд стояла дерев'яна будова тимчасового вокзалу. Я зразу ж навідався на продовольчий пункт, одержав продукти та талони на обід і довідався, коли треба з'являтись за місцем на потяг. Зваживши, що в мене є досить багато часу я пішов обідати у якийсь підвал на майдані Полеглих Борців, по дорозі я побачив як двоє чи троє полонених німців під наглядом вгодованого солдата внутрішніх військ розбирали завали коло вцілілої коробки гвоздильної фабрики тепер там головпоштамт. Кудись пересувались колони полонених румунів, з одним армійським конвойним на дві-три роти. Пройшовши по обіді на базар я побачив там вируючу торгівлю на руїнах, звідки тільки народ взявся серед камінного хаосу у який перетворився центр міста. Погулявши по місту, вірніше по його залишкам, я без проблем одержав місце на потягу "Москва-Новоросійськ", що тоді ходив через Сталінград, зайняв місце на вузенькій полиці третього ярусу, що йшла вздовж вагона і пішов дивитись у вікно на залишки міста, але я був дуже здивований побачивши цілісіньку Бекетівку — південно-західну околицю. Це було тим більш дивно, що ця Бекетівка складалася з дерев'яних будівель. Поки я роздивлявся на це диво до мене підійшов літній майор, запалив цигарку та поцікавився куди я їду. Довідавшись куди, він зауважив, що Калмикії тепер нема і розказав, що "за зраду Батьківщини" всіх калмиків виселено далеко на схід. Побачивши мою здивованість він спитав про її причину. Я ж відповів йому, що я не можу зрозуміти, звідки взялося таке звинувачення — адже вся калмицька інтелігенція мала стійкі патріотичні переконання, що й було неодноразово доведено — в боях з німцями полягли партизани з наших вчителів — директор школи Хочінов, вчитель історії Лідже Бельтрикович, вчитель російської літератури Чімід Андрійович прізвища їх я забув, у тому ж загоні загинув мій однокласник Женя Жемчуєв, кілька калмиків-інтелігентів було розстріляно німцями. В той же час я можу назвати стільки ж інтелігентів росіян і українців, що ні в яких партизанських загонах не були і співпрацювали з німцями, хоч і непричетні до каральних дій німців. А що стосується простого, не дуже грамотного народу, то він, спостерігаючи переможну ходу німців по півдню СРСР, вже загубив віру у перемогу більшовиків і дехто почав прилаштовуватись до життя за "новим порядком". Це одною мірою стосується всіх народів Північного Кавказу і тамтешніх росіян чи не у найпершу чергу. А що серед цього населення знайшлися кати НКВД, то знайшлися людці і для німецьких каральних органів — і росіяни, і українці, і грузини, і узбеки, і калмики, і татари, і ногайці і такі інші.
Ось такі свої думки я висловив майору у відповідь на його запитання. А влаштовуючись спати згадав свою прогулянку на Красноярському вокзалі... Наступного ранку потяг прибув у Сальськ і я пішов до експедитора нашого технікуму. Не зразу я впізнав його хату, бо кудись поділися всі паркани і навіть вулиці було важко розпізнати. Знайшовши хату я постукав у двері, але ніхто не озвався. Озирнувшись навкруги я побачив чималого білого пса на ланцюгу, що зацікавлено дивився на мене і помітивши, що я дивлюсь на нього, замахав хвостом. Я подивувався, чому такого лагідного собаку посадили на ланцюг і пішов подивитись, чи не порається господиня у господарських будівлях, що були поряд з собачою будкою. За рогом однієї з них я побачив перелякану господиню. Впізнавши мене полегшено зітхнула і пояснила, що помітивши людину у дворі і не почувши собачої реакції на присутність чужого, вона була певна того, що собаку вбито і настала її черга стати пограбованою, бо за останні часи тут майже всіх було пограбовано і все серед білого дня. На моє зауваження стосовно лагідної вдачі сторожа, вона сказала, що ніколи не бачила його таким — кидається на всіх і хазяїна ледь терпить, гавкає гучно і злісно, крім як від її чоловіка ні від кого нічого не приймає. Я подивувався такій справі, залишив у експедиторши свій клуночок і пішов у центр Сальська, аби останній раз одержати обід і "сухі" харчі за рахунок Червоної Армії. По обіді я завітав на телефонну станцію і зателефонував до технікуму у Башанту. Мені відповіла секретарка директора і сказала, що вона щойно передала моїй мамі повідомлення з якоїсь військової установи про те, що "сержант Барановский Герман Алексеевич в списках потерь Красной Армии не значится.". Я не пристав на її пропозицію викликати маму з уроку, сказав, що краще побіжу шукати оказію, щоб сьогодні ж дістатись додому і попрохав сповістити маму про нашу розмову. На експедиції Башантинської МТС я знайшов вантажівку, що мала за дві-три години рушити до Башанти, домовився з ким треба і пішов до нашої експедиції. Господарі кінчали обідати, я ж від запрошення приєднатися відмовився, але напросився почаювати. Тож господиня заходилась готувати чай і між ділом розповіла чоловікові про дивну поведінку собаки. Той стенув плечима і сказав, що нічого дивного, адже цього пса ще цуценям взяла моя мати на вівцефермі наприкінці березня, аби стерегти службову квартиру управителя учгоспу, яку вона зайняла після мого призову, та що коли пес виріс і став надто агресивним мама вирішила його позбутись і віддала у експедицію, де він дуже згодився. Коли ж ми проаналізували відповідні дати моєї і собачої біографії, а також місцеперебування обох протягом життя цього пса, то встановили, що у мене і пса особистих контактів досі не було і не могло бути, але ми були знайомі з мамами один одного. Тим не менш, експедитор запевняв, що з подібним випадками, коли собака пізнає кревних родичів своїх друзів, а то й недругів, він зустрічався неодноразово.
Коли вже почало сутеніти, вантажівка повезла мене у Башанту, але, коли до неї залишалось кілометрів 5-6, зовсім смеркло і шофер вирішив звернути до хутора, що був неподалік. Я вирішив йти далі пішки і до мене приєдналась жіночка, що їхала у кабіні — як виявилось, інструктор обкому комсомолу з Ростова, що тепер став для нашої Башанти обласним центром. Йти було важко, бо під ногами була грязюка. Аж тут з темряви ззаду вигулькнула лінійка, запряжена парою коней. Я її зупинив, але візник, хлопець років 14-ти категорично відмовився взяти нас, бо це лінійка фельд'єгерської пошти, він не має права навіть розмовляти з нами і вимагає звільнити дорогу. Я порадив йому поводитись обережніше, бо моя супутниця "велике цабе", тож можна наразитись на неприємності. Може через це моє попередження, або з інших причин хлопець все ж погодився взяти нас за умови, що ми зійдемо з лінійки на в'їзді до селища, щоб ніхто не помітив його недисциплінованості. Так ми й вчинили, щиро подякувавши візникові. Довів я свою супутницю до готелю і пішов далі додому. Підійшовши до хатини, де жили ми з мамою, я заглянув у шпарку в світломаскувальній завісі і побачив маму, що поралася коло плити. На мій стук вона відчинила і якусь мить не могла мене пізнати, а коли пізнала, обняла мене, радісно розцілувала, завела до хати, допомогла роздягнутись і взагалі забігала навколо мене. Те, що вона не зразу впізнала мене, пояснювалось її впевненістю у тому, що я можу прибути не раніше завтрашнього дня. Моє перше запитання було про тата. Мама розказала, що він живий та здоровий, хоч і мав два легких поранення, і перебуває неподалік, на Кубані, але повноцінний зв'язок з ним вдалося налагодити лише у вересні, бо таткова адреса часто мінялась, його ж листи мама стала одержувати ще у березні. Наступного дня я приймав відвідувачів, розказував про службу та про шпиталь, ділився з ними своїми планами на майбутнє. Завітала до мене і Дія, що повернулась з евакуації наприкінці літа і невдовзі, довідавшись, що я потрапив до Молотова (Пермі), завербувалась на якийсь тамтешній завод та виїхала туди, аби зустрітись зі мною, але вже не застала мене (про це я довідався вже після описуваної зустрічі). Зайшовши до мене разом з подругою, вона поцікавилась моїм здоров'ям, моїми планами та сповістила, що з сім'єю завтра переїжджає жити до Старобільську, на Луганщину. Чогось вона була дуже сумна і песимістично налаштована.
Ще за день мене викликали у райком комсомолу — моя супутниця мала вернутись до Ростова і хотіла попрощатись зо мною. Крім того мені запропонували посаду інструктора райкому — такого собі зв'язківця між райкомом та комсомольськими організаціями за 290 рублів на місяць. Я погодився і мене взяли у штат навіть не очікуючи поки прийде мій комсомольський квиток з Іркутська, запит щодо якого було направлено у політвідділ шпиталю. І почалось безглузде ходіння по колгоспах, проведення всяких зборів, що нічого путнього не вирішували, зате приймали гучні, але нереальні зобов'язання щодо допомоги дитячим будинкам, щодо посилення фізкультурної роботи серед молоді, щодо розвитку донорства та ще щодо безлічі речей, що деякі з них насправді були потрібні, але аж ніяк не могли залежати від комсомолу.
У подальші дні мама розказала, як відбувалося виселення калмиків. Вона, як керівник господарства, була присутня на нічній нараді, що відбулася в ніч на 26 грудня у райкомі партії і на яку було запрошено бюро райкому партії, райвиконком та всіх керівників господарств та установ району. Нараду цю вів якийсь генерал-майор, що сповістив про рішення ЦК ВКП(б) та уряду про виселення калмиків "за измену родине" та про те, що виконано цю постанову буде протягом двох годин з п'ятої до сьомої години сьогоднішньої ночі, після чого запропонував присутнім калмикам тут же здати зброю, що мають при собі. Після збору зброї він відповів на запитання голови райвиконкому Ільцхаєва, за що ж виселяють і тих, хто особисто не зраджував батьківщину, зокрема присутніх керівників-калмиків. На це генерал відповів, що вони теж відповідальні за поведінку свого народу і мають розділити його долю, тим паче, що йдеться не про ув'язнення, а лише про переселення у іншу місцевість.