Діставшись до мого сусіди він борсав його за плече та гучно вимовляв " Таварищ майор, вставай!", коли той повертався і розплющував очі, узбек бажав йому доброго ранку і, одержавши вітання у відповідь, повторював всю процедуру зі мною, тільки звав мене капітаном, бо я був молодший. Після них проповзав на сідницях безногий поранений на прізвище Прохоров, що в наслідок поранення ще й збожеволів — вимовляв два-три беззмістовних речення в день та жалісно дивився на всіх. Решта наших мешканців були такі, що пересувались на ногах — на двох, або на одній з милицями і психічно здорові. Щоправда, я познайомився і з чоловіком, що ніяк не ходив і не знав, чи колись ходитиме — його було поранено ще у фінську війну і возять його по всяким шпиталям з осені 1939 року, зробили багато операцій і ось на початку 1944 року привезли у протезний шпиталь мабуть для ампутації обох ніг. Може по палатах були і ще сильно покалічені люди, але з усіх палат я бував тільки у першій на другому поверсі, де провадились заняття курсів бухгалтерського обліку. Я не став записуватись на курси, але став відвідувати їх з цікавості.
Через деякий час я познайомився з видужуючим хлопцем з обома руками і ногами, що три-чотири години на добу працював у нашому шпиталі на різних господарських роботах і мав два комплекти верхнього одягу і взуття. Я скористався цим знайомством, аби відвідати "основний" шпиталь перевірити, чи не надійшли листи від мами, та й провідати палатних друзів. Помітивши по дорозі базар я зайшов подивитись чим торгують в Східному Сибіру, побачив на возах ті ж товари, що і на Україні та півдні Росії та до того почув, що всі продавці на цьому базарі розмовляють українською мовою. Подивувавшись такій штуці я пішов до "основного шпиталю" сподіваючись довідатись, чи не прийшов лист від мами, але охоронці не пропустили мене до шпиталю і не дали змоги викликати чи когось з колишньої моєї палати, чи якесь начальство, ніякі вмовляння не допомогли. Отож піймавши тут облизня я попрямував до центральної вулиці міста, що тоді звалася вулицею Куйбишева, пройшовши по ній відзначив, що вона дуже схожа на центральні вулиці українських міст та Ростова-на-Дону і пішов на свою вулицю, що являла собою типову вулицю російського міста — солідні дерев'яні будинки у два і навіть подекуди в три поверхи.
Діставшись до своєї койки я написав мамі листівку.
Текст її подано нижче:
Здравствуй дорогая мама! 29.ХІ.
Сообщаю, что я здоров и вешу 71 кг. Самочувствие у меня хорошее. Собираюсь домой. Мама, до сих пор я не получил ни одного письма от тебя, и очень беспокоюсь, не случилось ли чего с тобой. А ты обо мне не беспокойся. Как видишь, я поправляюсь. После ранения я весил 56 кг, а теперь 71 кг. Когда буду ехать домом, постараюсь заехать к дедушке. Мама, напиши пожалуйста где папа. Напиши ему где я, и пусть он мне напишет. Пришли мне пожалуйста папин адрес. Мама, прошу тебя, пиши скорее потому, что я скоро уеду. Я просто не знаю, чем объяснить твое молчание. Ну, до свиданья. Жду письма, целую тебя.
Герман.
(Орфографія та пунктуація і будова оригіналу збережені, мама одержала листівку 17 грудня 1943 року.)
Десь наприкінці грудня привезли мені протез, що був замовлений ще до переводу у останній шпиталь, примірили, трохи припасували і віддали мені разом з парою рукавичок, що не одягались ні на руку ні на протез — були замалі. Ставши власником протеза я заходився його припасовувати до діла — намагався їм відкривати та закривати водяні крани, притримувати папір при писанні, відчиняти та зачиняти двері, але скоро зрозумів, що протез, у моєму випадку, практично ні до чого не придатний. Але раз дають, то треба брати. За кілька днів по придбанню протеза мене викликали на комісію, визначили мене одужавшим та "протезованим", інвалідом другої групи з терміном переосвідчення три місяці. Наступного дня виписали необхідні документи, ще за кілька днів видали одяг, старезний та латаний, черевики ж мені вдалось "вибити" новенькі, аргументуючи свої вимоги двома сотнями кілометрів, що я ніби мав пройти пішки вглиб Калмикії, на моє щастя, наш інтендант користувався картою, на якій Башанту не було позначено. Ще за день вручили квиток на залізницю до Сальська з пересадками у Челябінську, Пензі, Поворіні, Сталінграді та видали харчі на тиждень — хліб, сало, оселедці, цукор та тютюн. Один одноногий старшина з нашої групи комісованих, що їхав до Іловлі, Сталінградської області, запропонував мені, як попутнику, їхати разом. Я погодився, бо такий дорожній симбіоз був дуже вигідний як йому так і мені бо ж коли один йде у якихось справах, хтось повинен стерегти майно, один йде за окропом, другий ріже хліб та сало та багато чого поодинці ми не змогли б зробити. Так і поїхали. До вокзалу повезли тих в кого були ушкоджені ноги, на санях, решта йшла пішки. Було це темної ночі, тож міста ми не побачили, але запам'ятався перехід через Ангару — під мостом вирувала широка повноводна річка, що ще не замерзла, хоч вже було 17 січня. На вокзалі сіли в напівпорожній вагон і рушили. На другий день вагон заповнився такими ж як ми по зав'язку, чи не більш. Так і їхали шість днів, спали сидячи у задушливій атмосфері. Ті, хто міг вільно пересуватись і я в тому числі виходили подихати на кожній зупинці, решта ж провітрювалась лише у вбиральні, бо здатності пересуватись на більше не вистачало. Вийшовши з вагону під час стоянки у Красноярську я побачив на сусідній колії потяг з товарних вагонів у якому знаходились люди монгольської раси — жінки, діти, трохи чоловіків, переважно стариків, щоправда, чоловіки стояли і гуляли по нашому перону. Вагони мали "сімейний" вигляд — одна-дві жінки поралися коло пічки "буржуйки", що стояла посередині вагона навпроти дверей. Зразу видалося, що то калмики, але ж як вони могли сюди потрапити? Тому цю думку я відкинув і вирішив, що то або буряти чи монголи, а може в "неісходимому" Сибіру є ще якийсь монголоїдний народ. Так вирішивши я продовжував прогулянку по перону вдихаючи морозне повітря, але раптом мені стало якось моторошно, я озирнувся і помітив, що один з тих людей аж свердлить мене своїм єдиним оком. Був він у шкіряному пальті і дуже нагадував ветеринара з учгоспу Башантинського технікуму — калмика Саптонова, котрого вигляд я добре запам'ятав, бувши з ним на окопах, але ж і не міг помислити, що це він і є, бо ж не знав тоді, яка нещаслива доля спіткала калмиків. Трохи пізніше я зрозумів, що то був напевне Саптонов, а ще пізніше довідався що він мене упізнав. Та про це далі. А зараз я заліз у вагон, не витримавши його погляду. Вийшовши з вагону у Новосибірську, я побачив молоду жінку, що запитала мене українською мовою, чи нема в мене оселедця на продаж, у розмові виявилося, що у ці часи добути оселедця можна тільки у проїжджих солдатів. Виніс я їй оселедця і відмовився взяти запропоновані нею десять рублів, а у Челябінську була наша перша пересадка на потяг до Пензи і тут виявилося, що кожен хто повинен їхати цим потягом, має сплатити 11 рублів "за скорость". Отож, якби у мого старшини не було грошей, то не знаю, якби мені довелося. Але ж старшина заплатив за мене, а я й досі його боржник, бо адреси він мені не дав і обурився, коли я сказав, що хочу надіслати йому борг з дому.
У Пензі, зважаючи на те, що єдиним потягом, котрим можна було дістатись наступного пункту пересадки, Поворина, був потяг Горький-Харків, вщерть забитий повертаючимися біженцями, довелося нам просидіти на вокзалі три дні. Було це сидіння досить комфортним — у залі для поранених вистачало лавок для спання, на продовольчому пункті годували дуже смачним та поживним обідом. Можна навіть було помитись безоплатно у лазні для мандрівних солдатів і змінити білизну. Ми ж з старшиною митися не стали, бо нам видали у шпиталі новісіньку білизну і міняти її на стару, хоч і чисту не мало сенсу. На другий ранок сидіння, несучи окріп до нашої лави, я побачив літнього старшого лейтенанта з непрацюючою рукою, що сидів поряд з моїм старшиною та щось йому невесело розповідав, старшина ж з співчуваючим виглядом раз у раз кивав головою. Я стишив ходу, аби оповідач зміг зупинитись, якщо моя присутність небажана. Коли я підійшов та привітався, він, кивнувши мені головою встав та пішов від нас не зважаючи на запрошення старшини почаювати разом.
На моє запитання про що той офіцер так скрушно розповідав, старшина переповів мені сумну історію, як пораненому під Києвом старшому лейтенантові його командир, полковник, доручив, якщо його шляхи пройдуть через Пензу, зайти до полковниці та передати їй привіт від чоловіка. Тож їдучи з шпиталю додому, до дружини, через Пензу старший лейтенант так заходився вітати полковницю, що схаменувся лише через кілька днів, коли з'явились ознаки венеричного захворювання. Тепер він живе на вокзалі і лікується у гарнізонній лікарні, на запитання ж старшини, а чого ж не жити й далі у гостинної полковниці та лікуватися разом, відповів "Видеть ее, стерву, не могу".
У кінці третьої доби пензенського сидіння нас все-таки посадили у потяг Горький-Харків, та так нас напхали, що багатьом і сісти ніде було.