Чого не можна сказати про затонулі шкарпетки.
– Скільки разів просив не репетувати у вухо! – сердито прогарчав Гай Юлій Чухопупенко, потираючи волосату ногу.
– Винуватий, громадянине начальнику, – клацнувши п'ятами сандалій, вибачився Септимій Брут Квадригошвілі.
– Я слухаю тебе, сенаторе, – вимовив кесар, проводжаючи смутними очима бузкові плями, що заглиблювалися.
– Що? А! Я говорю: вітаю тебе, давньоримський імпе…
– Стоп! Це я зрозумів. Далі!
– Далі? Гм. Далі: …раторе Гаю Юлію Чухопупенко!
– Далі!!!
– Усе!
– Як – усе? Ти приперся тільки для вітання?!
– Ну так.
– Вільний!!!
– Я можу йти?
– Іди на… Ага, на засідання сенату!
Провівши злим поглядом сенатора, що віддаляється, мокроголовий давньоримський імператор Гай Юлій Чухопупенко пішов шукати довгу жердину або інше пристосування для лову у воді шкарпеток.
Чим закінчилася шкарпетколовля – історичні джерела умовчують.
Початок 90-х років XX століття.
____________________
Ну то й що
– Ну то й що! – не вгамовувався Людовик Кавернадцятий, втомлено почухавши пластмасову корону.
– А то, Ваше Вискочкество, що наша армія в оточенні ворогів, і буде з години на годину остаточно розгромлена, – відповідав Терентій Харитонович Дюпель – зам короля з громадської роботи.
– Ну то й що, ядрить її в ядра! – хмикнув Людовик, почухавши нігтем гумовий скіпетр, що стирчав із кишені. – Навіщо нам армія потрібна? Одні витрати. І взагалі, я проти гонки озброєнь і за розпуск армій!
– Ні, ну все-таки наші ж люди. Шкода! – заперечив Терентій Харитонович. – Їх же посадять у концентраційний табір і будуть годувати одними ананасами з рябчиками. Туга нестерпна. Вони ж, милі, з нудьги занудьгують. Кіно в концтаборах тільки по вихідних крутять. А стриптиз-шоу всього раз на місяць приїжджає. І в такій тузі наші доблесні солдати проведуть цілий рік! У карти грати не дозволяють, тільки в пляшечку з поцілунками. А це, чи знаєте, чревате… Загалом, кошмар!
1981 р.
Примітка: це написане молодим фрезерувальником приладобудівного заводу під час вимушеного простою без відриву від фрезерного верстата.
____________________
Пітна ніч Еммануели
Ну дуже еротичне оповідання. Нібито.
– Борису Євгеновичу, давайте зробимо статевий акт, – сказала Еммануела Сидорівна своєму чоловікові.
– Давайте, я не заперечую, Еммануело Сидорівно, проти проведення даного заходу, – відповідав Борис Євгенович, витираючи серветкою сметану з підборіддя й волосатих грудей. – Оголюйтеся, громадянко.
Громадянка оголилася й прийняла горизонтальне положення в шлюбному ложі. Чоловік, почистивши у ванній зуби й змивши залишки сметани, перемістився до спальні, погасив світло й приєдналося до Еммануели Сидорівні, укрившись із нею ковдрою. "Директор Курявасін від дня на день перебереться до міністерства, це ні для кого ні секрет. Гогоперідзе мітить у його крісло, – міркував, приступаючи до злягання, Борис Євгенович. – Але це ми ще подивимося. Дем'ян Харитонович недолюблює цього горця. У мене є шанс…"
Коли порція сперми перемістилася з Бориса Євгеновича в Еммануелу Сидорівну, подружжя припинило потіти, сказало одне одному на добраніч та заснуло.
Кінець ну дуже еротичного оповідання.
Серпень 1993 року.
Додаток:
Автор цього твору, довідавшись про існування літературної премії за найгірший опис сексу й уважаючи, що яка-ніяка премія краще, ніж взагалі ніякої, у нападі честолюбства висуває свій твір "Пітна ніч Еммануели" на здобуття цієї вищезгаданої премії.
____________________
Уявіть собі…
Уявіть собі: отака прерія з отакими індіанцями, що скакають на конях то там то сям, ковбоями й іншими конелюбами, а посередині цієї прерії стоїть отакий Я. І цей вусато-бородатий Я розглядає з-під козирка руки (від яскравого сонця) цю саму навколишню прерію, спльовуючи пісок (що пурхає у ефірі, запурхуючи в рот отого самого Я), та злегка лаючись. Ну, у тому розумінні, мовляв, куди ж це я потрапив. Мовляв, от тільки-но сидів за машинкою (але не пральною) і бив пальцями по клавішах (але не рояля), і тільки, мовляв, вибив "Уявіть собі…", як раптом – бумс! – і навколо мене не диван із машинкою й рештою інтер'єра, а якась пейзажна широчінь у стилі "степ та степ кругом". І якийсь, тьху, пісок хрумтить у слині, і якесь пекуче сонце, а був же вечір, що прикидався ніччю. І, чорт подери, вершники, мовляв, якісь пір'яголові скакають, вібруючи голосовими зв'язками. А інші не вібруючи, і не пір'яголові, проте теж скакають, мовляв. І не дуже-от, мовляв, мені подобається така зміна декорацій.
Це в перекладі на цензурну мову.
А в цю мить індіанець Віннету Чинґачґукович Крутобізоненко, спритно ухиляючись від свинцевевих, пахнучих горілим порохом, дрібних предметів, що борознять атмосферу уздовж його пір'я, помічає самотню до болю фігуру цього самого Я. І за допомогою вузди направляє біг своєї конячки (на кличку Нашпаровозвпередлети) до цієї самої фігури цього самого Я, як сказано вище, до болю самотньої. Фігура ж, з тугою спостерігаючи за оною зміною маршруту, ще нецензурніше починає спльовувати пісок, у тому розумінні, що, мовляв, нахріна, мовляв, моя скромна особистість потрапила в поле зору ухилянта від свинцевих предметів. І, мовляв, ухилявся б він собі в тому ж напрямку, мовляв! Але Віннету Чинґачґукович Крутобізоненко, ухиляючись, наблизився до самотнього Я та запитав його на примазикукському діалекті західноленграмайської говірки шишонської мови (він був із примазикукської групи західноленграмайської громади племені шишонів): "Хрузяй ди, – говорить, – на люлюкс щу ждиньдибаєшься, – говорить, – встряц?!" Цей самий Я, починаючи ухилятися від тих самих дрібних предметів, не володіючи індіанською мовою й не маючи під рукою перекладача, про всякий випадок песимістично відповідає: "Сам ти такий!" Індіанець Крутобізоненко роззявив був пащу, аби бовкнути ще що-небудь чужинське, та осікся у зв'язку з голосним іржанням Нашпаровозвпередлети й синхронним зрізуванням однієї з пір'їн предметом, що борознять атмосферу. І індіанець шустро, але з гідністю віддаляється, разом зі свистячими в його околицях пороховими свинцульками, як від нерухливої фігури похмурого Я, так і від рухливих (за рахунок непарнокопитого транспорту) фігур у крислатих головних уборах, у яких оті свинцульки випльовувались із металевих машинок, стисливих перстами.
І уявіть собі: коли цей Я, спльовуючи пісок і страждаючи песимізмом у тому розумінні, що важко й майже неможливо залишитися в живих у атмосфері, що густо простромлюється свинцевими предметиками, від щиросердечного сум'яття сполотнів і пукнув, раптом відбувається наступне: отой Я раптом виявляє, що перебуває не в прерії, а в рідному інтер'єрі, і оточують його не індіанці й кулевивергаючі ковбої, а милий диван, близька машинка, клавіші якої продовжують топтати його – Я – творчі персти, і інша обстановка особистої житлоплощі. І продовжуючи за інерцією спльовувати залишки неіснуючого піску, цей самий Я запитує беззвучно: та як же це могло вчинитися?! Яка-така сила висмикнула його з інтер'єру й зажбурнула на пару хвилин у прерію?
Що ви проказуєте, читачу? А? Голосніше. Авторська уява? Ну, не знаю… Може бути… тьху, пісок… може, і уява. Ач чого ушкварює, грайлива!
Кінець 80-х років XX століття.
____________________
П'яний угар
Мікроновела про загадкову російську душу
– Дааа, – простягнув князь, подивившись у вікно, – однако…
– Да полно вам шипеть, – крикнув Мафусаїл і плюнув у попільницю.
– Іді к чорту! – вибухнув князь і смикнув Мафусаїла за вухо.
– Зашибу, зараза! – гаркнув Мафусаїл і впився в коліно князя зубами…
– Да, билі люді в наше врємя, не то что нинєшнєє плємя, – процитував князь, витираючи рушником кров з ліктя й копаючи труп Мафусаїла п'ятою.
– Іш ти, – захихикав Фьюшкін, прокинувшись і почухавши потилицю.
– Сам ти дурак, – вилаяв його князь, і уперіщив у зуби Фьюшкіна кулаком.
– Подіш ти, – здивувався Фьюшкін, облизнув закривавлені губи, розрюмався й, хихикнувши, вийшов.
– Черві поганиє! – крикнув князь і погрозив дзеркалу кулаком. – Вонючий сатрап!
– Ґлаза навикатє! – хихикнув Фьюшкін у кватирку, і князь запустив у нього черевиком. Скло із дзенькотом посипалося на килим.
– Тралі-валі, – заспівав Фьюшкін і, посміхаючись, застрибав алеєю зимового саду.
– Дєла! – уголос подумав князь і осушив склянку з розчином ціаністого калію.
Кінець
Осінь 1983 р.
Примітка: це написано студентом машинобудівного факультету (спеціалізація: робототехніка) політехнічного інституту під час лекції з математичного аналізу.
____________________
Самовчитель колупання в носі
Мистецтво колупання в носі йде своїм коріннями в сиву давнину. Це одне з найдавніших занять людини. Однак, незважаючи на багаті традиції вносіколупання, опанувати цим мистецтвом значно легше, ніж, наприклад, мистецтвом гри на п'ятиструнній флейті, або мистецтвом дресирування глистів і солітерів. Автор пропонує свої рекомендації, скориставшись якими, ти, безцінний читачу, у досконалості опануєш цим заняттям, за допомогою якого зможеш прикрасити дозвілля. Причому віддаватися цій захоплюючій справі ти будеш із такою граціозністю, шармом, елегантністю, що гідно триматимешся навіть у найвишуканішому вищому світі.
Колупати в носі зручніше за все довгастим предметом, а не, скажімо, сферичним або кубічним. За умови, що діаметр поперечника цього довгастого предмета не більше й не набагато менше діаметра ніздрі. Колупати електричним стовпом, наприклад, незручно через занадто великий діаметр, а колупати волоском із хвоста зебри – через прямо протилежне. Найкраще для цієї справи підходить палець. Автор рекомендує використовувати палець руки, а не ноги; це зручніше (у чому автор переконався, провівши ряд дослідів). Бажано робити це своїм власним, а не чужим перстом, оскільки, як правило, інші люди відмовляються надати для цього свої пальці.
Перш ніж приступитися до процесу колупання, визначся, пальцем якої руки – лівої або правої – ти збираєшся це робити (однорукі можуть проігнорувати цю пораду), і яка ніздря – ліва або права – піддасться колупанню (а цю пораду можуть проігнорувати одноніздрі, якщо такі є).