Уявлялось, що тут зовсім безлюдні краї і викликали подив гарненькі станції, що при них не видко було ніяких селищ. Інколи на перонах було і немало людей, очікуючих потяг і незрозуміло, звідки вони взялись.
По дорозі все ж виявилось, що потяг йде у Читу, я зрадів нагоді побачити "славное море, священный Байкал" та не судилося — ще перед Іркутськом почали нашу братію здавати у попутні шпиталі, а до Іркутська доїхало менше половини поранених. Іркутськ справив добре враження своїми будівлями, порядком на вулицях та подивував міліціонерами з протигазами. А у шпиталі, куди нас привезли ми довідались, що в місті діють прифронтові порядки, зокрема світломаскування, а Забайкальський військовий округ, що до нього належав іркутський гарнізон, перейменовано у Забайкальський фронт. Це також було досить дивно, бо від Казані, у якій не було світломаскування, до фронту було значно ближче ніж від Іркутська до окупованої японцями Маньчжурії.
Шпиталь, до якого я потрапив звався "основним" і був великим, прекрасно побудованим комплексом дореволюційної епохи, що був розташований на горбі, з якого відкривався чудовий краєвид на околиці міста та Ангару з гідролетовищем. Може у цьому ж шпиталі лежав мій дідусь Леонтій Барановський, поранений у російсько-японську війну. У шпиталі добре годували, добре доглядали і повним ходом робили операції пораненим, що так-сяк були прооперовані, або й зовсім не оперовані на фронті. Так з тринадцяти чоловік, що лежали у нашій палаті повторно було прооперовано семеро. Один з них п'ять(!) разів, а мій сусіда двічі. У обох Сарафаннікова та Розенфельда було важке поранення стегна з розтрощенням кістки крупнокаліберною кулею. На фронті, під Старою Русою Новгородської області, їх загіпсували не вийнявши куль. Тож, коли вони прибули до Іркутську, їм дали трохи поправитися і знову розбили кістки, що вже позросталися і вийняли кулі. Але у бідолахи Сарафаннікова всі неприємності були при самій головці тазово-стегнового суглоба, що й викликало необхідність виконати не одну, а п'ять операцій з поступовим "ремонтом" кістки. У мого сусіди по койці Розенфельда справи були кращі, бо куля розбила кістку стегна посередині, але він якось мало проявляв волі до життя, був дуже песимістично налаштований і він після другої повторної операції ледь вижив. Проте, коли мене переводили до іншого шпиталю, обидва ці хлопці вже почали їсти і з'їдати все що дають — вірна ознака одужання. Я маю змогу так докладно розказати, бо наш старший ординатор майор Москвітін всій нашій палаті розказав, з демонстрацією рентгенограм, все, що стосується поранення та перебігу лікування Сарафаннікова. Він гарантував нам, що Сергій піде з шпиталю без ціпка. Один з наших літніх поранених спитав, а чи не краще було б відтяти ногу, як прохав Сергій, що мучився страшними болями, бо піде без ціпка і знову на фронт... Москвітін заявив, що він зробить все можливе, аби Сергій Сарафанніков на фронт більш не потрапив, може й вдалося...
Одного разу Москвітін звернув увагу і на моє поранення. Було це під час перев'язки. Оглянувши мою культю він охарактеризував її як хорошу і спитав сестру, де мене оперували, вона відповіла, що на Південному фронті у гвардійському медсанбаті. "А, в гвардейском, от них всегда поступают хорошо обработанные больные." Почувши це, я сповнився вдячністю до свого медсанбату, що став відомим, як взірець чесної праці, навіть у такій далечині. Справа, щоправда, не у географічній віддаленості, а у тім, що переважна більшість поранених була тут з північних фронтів, дуже багато з-під Старої Руси. Тож і земляків було малувато, якщо навіть вважати земляками і жителів півдня Росії та кавказців. Тільки троє у палаті були з України, а з козачих країв та Кавказу нікого.
Спочатку ходячими у нашій палаті було двоє я та ще один, з пораненнями у м'язи живота та сідницю, яку осколок пройшов наскрізь. Тож ми розважали решту поранених як могли — переказували кінофільми, що дивилися щоденно у клубі шпиталю, борюкалися один з одним, грали в шахи з лежачими. Мене було призначено старшиною палати і політінформатором. Як політінформатор я щодня прочитував "Правду", після чого деякий час точилася розмова навколо свіжих подій. Оскільки вийшло так, що з усіх нас в палаті з технікою були обізнані лише двоє — літній старшина танкіст та я, то наші співпалатники, що виявляли велику зацікавленість у техніці, частенько розпитували нас про неї. І ось що цікаво ніхто з нашої палати не знав про існування у нашій країні телебачення, але всі знали, що світ знаходиться напередодні опанування атомної енергії і що атомна зброя має от-от з'явитися. Що ж стосується телебачення, то коли я почав розповідати про нього, всі обурились і заявили, що досі вірили всьому, що я їм розказував про радіо, але тепер тільки зрозуміли, що я просто "трепач". Щоправда, вірили і далі моїм розповідям про радіо та кіно і електрику, але телевізійної теми я більш не торкався. Велику зацікавленість викликала книга Бісмарка "Думки та спогади", що я взяв у бібліотеці і зачитував дещо з неї вголос.
Найвизначнішою подією за час мого перебування у цьому шпиталі був великий концерт для поранених у нашому клубі, влаштований у неділю 31 жовтня акторами Київського академічного театру опери та балету, що перебував в Іркутську в евакуації і вважався шефом нашого шпиталю. Цей концерт почався декількома міні-концертами по палатах. Було визначено кілька палат, де мали відбутися ці міні-концерти, у тому числі і наша. Ліжка ходячих пацієнтів було винесено до коридору, і натомість занесено скільки помістилось лежачих з інших палат. На час концерту в нашій палаті вже стало шестеро чи семеро ходячих деякі лежачі стали на милиці, інші прийшли замість переведених до спеціалізованих палат. Але занесли до нашої палати більше десятка ліжок за рахунок тимчасового ущільнення. Першими до нашої палати підійшли Паторжинський і Литвиненко-Вольгемут в супроводі когось з шпитального начальства. Литвиненко-Вольгемут сіла поруч зо мною на стільці, що притулили до мого ліжка, а її чоловік з начальством зайшли до палати. Спочатку вони привітались і представились, потім Паторжинський виголосив коротеньке привітання від акторів і щось заспівав. Я ж сидів і думав, що б сказала сидяча поряд зі мною видатна співачка, коли б я розповів їй про те, як свого часу я тікав, аби не слухати дуету Одарки та Карася. Мені дуже кортіло розказати їй про це, але так, аби вона не образилась і щоб висловити при цьому їй свою любов та повагу і до неї і до Паторжинського, але не зумівши скомпонувати своє звернення я мовчав, хоч вона і мовила до мене кілька слів, побачивши як до мене підійшла дівчинка-донька нашої няні. Так я помучився від невисловлених думок, поки співачка не зайшла в палату. І знову почувся той самий дует... Виконавши свої номери зірки пішли у іншу палату, у нашій продовжувались виступи акторів інших жанрів. За три-чотири години ходячі пацієнти зібрались у клубі на заключну частину концерту. Виступи акторів Київського та Харківського театрів опери та балету сприймались залом напрочуд тепло, викликали шалені оплески, але коли на закінчення концерту Паторжинський та Литвиненко-Вольгемут дуетом проспівали "Вечер на рейде", сталось щось неймовірне — люди вставали, плескали у долоні, витирали сльози, щось вигукували... Коли ж зал заспокоївся до гурту акторів на сцені підійшов один з постійних учасників шпитальної самодіяльності такий собі Байбаков і від імені всіх поранених українською мовою висловив подяку акторам і побажання якнайскорішого повернення до Києва і Харкова. Щоправда, присутнім українцям не дуже сподобалося, що промовець представився як "старшина українського земляцтва", бо ж ніхто його на таку посаду не обирав і не назначав.
Наступного дня сповістили, що мене у складі групи з кількох "ампутантів" переводять до спеціалізованого протезного шпиталю. На жаль, у мене не вистачило розуму, аби десь заховатись і перечекати відправку групи, аби залишитись у тому шпиталі, де вже призвичаївся, де були умови напевне найкращі з умов всіх інших шпиталів Іркутську, що були розгорнуті у приміщеннях шкіл та були у віданні міністерства охорони здоров'я, а не міністерства оборони. До того ж, я очікував листа від мами, бо досі ні один з її листів просто не міг мене наздогнати, але ж мене запевнили, що всі поштові відправлення на ім'я переведених будуть передані у протезний шпиталь. А я ж ще не знав нічого про долю тата, зв'язок з котрим увірвався у липні минулого року. Одним словом піддався як дурень, забувши, що маю безліч прикладів того, що доля однієї людини у нашій країні, чи то у нашому суспільстві, не цікавить нікого, ані владу, ані оточуючих тебе людей і мамині листи і гроші я одержав вже вернувшись додому. Повезли нас у старенькому автобусі з вікнами, що не зачинялись, надворі ж був мороз, градусів п'ять, і сніг — перший сніг, що випав зранку. І хоч наша палатна сестра, дуже симпатична і доброзичлива бурятка, дала мені в дорогу хутряну ковдру, все одно я застудився, бо ж не міг я загорнутись у ковдру один, коли поряд сидять люди у самому спідньому одязі. Тож і двоє тих, що я намагався зігріти їх своєю ковдрою, теж застудились.
Протезний шпиталь займав приміщення 10-ї школи на вулиці Грудневих подій і був переповнений, через що новоприбулих розмістили по коридорах, але за тиждень-два декого повиписували і з'явилась можливість всіх покласти у палати. Але я і іще один пацієнт попрохали, аби нас залишили у коридорі, бо у палатах було задушливо. На нашому четвертому поверсі руху в коридорі майже не було і ми нікому не заважали, тому наше прохання задовольнили. Завдяки цьому ми познайомилися з усіма мешканцями нашого поверху, що повз нас ходили до туалету. Ранком нас будила пісня "Ой на горі та женці жнуть...", що заспівував хлопець з найвіддаленішої палати, починаючи свою вранішню прогулянку на колінах, бо на ногах в нього залишились лише п'яти. При цьому він широко розмахував руками, на яких залишились замість пальців якісь цурупалки без суглобів, обтягнені лискучою червоною шкірою без зморшок. Після нього з того ж кінця коридору починався стукіт — то пересувався у тому ж напрямі сидячи на табуретці веселий узбек без одної ноги, без ступні на другій нозі та з залишками пальців на обох руках він руками та тулубом розхитував табуретку а залишком ноги "рулював".