Душею цієї компанії був поважний чоловік років сорока, що завжди тримав перед собою свою поранену руку з єдиним пальцем — вказівним, довжелезним і пречорним, що стримів з пов'язки. Як найстарший у компанії він виконував роль резонера, коментуючи розповіді про воєнні пригоди, про всілякі випадки у житті, що розповідали учасники цих вечорниць, та надаючи поради з найрізноманітніших питань. Але, коли за кілька днів вже хлопцям нічого стало розказувати, цей дядечко показав свій справжній талант — він став розказувати казки, страшні історії, любовні пригоди різного рівню цензурності і робив це так, що у слухачів то волосся вставало дибки, то морозом проймало, а кінець завжди був щасливий та порою настільки веселий, що всі ми вибухали реготом і довго не могли заспокоїтись. А веселі хлопці з розкладачок, що не знали української мови, нетерпляче питались нас "Что он сказал? Переведи!" а ми тільки витирали сльози від сміху і не скоро могли їх вдовольнити. Що вище ми підіймались по Волзі, то ставала вона вужчою, береги більш мальовничими, а дні прохолоднішими. Першим мальовничим місцем мені запам'ятались околиці пристані Батраки, а другим місто Куйбишев (нині Самара) і, особливо, околиці Куйбишева з санаторіями, домами відпочинку, дачами, серед прекрасного лісу на схилах лівого берега. Щоправда, Ульяновськ (чи може, Симбірськ) не справив на мене ніякого враження, бо був він десь за горою високого правого берега. Прибули ми туди 15-го серпня і я звернувся до сестри у перев'язочній, що працювала лише на стоянках, з проханням змінити мені пов'язку. Вона подивувалась, бо пов'язка була досить свіжа, але погодилась поміняти її, коли я сповістив, що хоч цим хочу відзначити свій день народження. Цього дня мені минало 17 років.
Починаючи з якогось порту, де з нашого корабля було знято кулемети, все менше відчувалася війна, судно наше перестало маскуватися, все менше було руїн у населених пунктах, все більше вогнів вночі і на річці і по берегах, все байдужіше до нас населення...
Околиці Казані теж мені сподобались, але не сподобалась сама санітарна пристань, мабуть найбрудніша з усіх видимих поряд причалів. Зацікавила стояча посеред затоки якась дивна вежа з почорнілого дерева, проте, що воно за штука я дізнався років через сорок. За дві-три години стоянки ми дізнались, що нас тут не візьмуть, бо всі шпиталі переповнені, а далі по Волзі нема сенсу рухатись, бо з її верхів'їв йде зустрічний потік поранених. Тож пароплав завантажився харчами, водою та пальним і пізно ввечері рушив вниз по Волзі до гирла Ками. Вечір у Казані був чудовим —сутінки прикрили бруд на нашій пристані, по всіх берегах та по акваторії засяяли вогні. Це вперше за два роки я, та й мабуть більшість нас, побачили велике місто без світломаскування. Від нашої пристані тихенько відходив такий же, як і наш, білосніжний пароплав, що десь подів свій страшний вантаж, і на ньому, спершись на борти, освітлені електрикою стояли чарівні дівчата у білих халатах і задумливо і ніжно співали " Вечер на рейде" дуже популярну тоді пісню про лагідний вечір, про те, що "...завтра в поход..." і про хусточку, що майне за кормою...
Так, у надиханому чудовою піснею мрійливому настрої я просидів, після відходу нашого судна, на згаданій банкетці години три, пересидівши "вечорниці" під гамір струменів води, що розбивалась об перо стерна, але так
і не дочекався повороту у Каму, пішов спати.
Вранці я побачив, що ми пливемо по вузенькій річці з крутими, більш мабуть ніж під 30-ть градусів, берегами, а бакени на ріці стоять за два-три метри від берегів, те і друге, на мій погляд, свідчило про велику глибину Ками. Здавалось, що на такій ділянці ріки, два пароплави не розминуться. Може це все тільки так здавалось і мені і іншим. Тим не менш, на крутому повороті річки, неподалік Сарапула, ми уздріли пароплав, що потерпів аварію, через те, що не зміг розминутись з зустрічним — так казали наші матроси. Пароплав одним з бортів занурився у воду, виглядав безлюдним і нагадав мені одну із пригод Гека Фіна, та на покинутому судні заспівав півень, це повернуло мої думки з Міссісіпі на Каму.
Ще за день чи два ми вийшли на широке плесо Ками і пришвартувались у Молотові (нині Перм). І знову нас не беруть! Але за кілька годин нас прийняв шпиталь, спеціалізований на лікуванні черепно-мозкових поранень, що сьогодні мав перебазуватись ближче до нової, значно віддаленої на захід, лінії фронту. Власне, шпиталь вже перебазувався, а сьогодні мав виїхати персонал. Тож персонал залишили, зобов'язали прийняти наш "контингент", тимчасово, як ми довідались, та відповідно піклуватись про нього, для чого було надано деяку допомогу від інших медичних установ області. Не пам'ятаю, чи ми вечеряли того дня, але на другий день їжа була символічна якісь крихти консервів та картоплі, але на третій день нас почали годувати нормально. Погано було з тютюном — нам видали "Філічовий" тютюн, що являв собою якісь пластівці, схожі на паперові, просотані речовиною з нікотиновим запахом. Цигарки з нього палити нормальний курець не міг. У цей час я вже відчував себе досить здоровим, одного погожого дня навіть приєднався до походу у ліс, що був від нашого шпиталю за кілометр-півтора і все пройшло нормально, але одного разу, коли я перестав слідкувати за своєю ходою, поспішаючи до кінозалу я на повороті коридору впав непритомним і опритомнів вже на своєму ліжку, серед занепокоєних медиків. Обстеживши мене вони виявили, що єдине лікування у такому випадку то нотація з закликом до обережності, яка й була мені прочитана, я ж покаявся і все що треба пообіцяв.
З цього шпиталю я написав матусі нормального листа, який вона одержала, щоправда, я про це дізнався лише по поверненні додому. У цьому листі я не писав про ампутацію руки, аби не завдати матері зайвого болю, а писав, що важко поранений у праву руку і після шпиталю буду доліковуватись удома. Я ж бо не знав, що Жора порушив дану мені обіцянку писати додому про мене те ж саме.
Нижче подаю копію цього листа:
26/VIII
Здравствуй дорогая мама!
Пишу я из госпиталя в городе Молотов (Пермь). Я нахожусь здесь с 18/VIII, но не писал сразу т.к. мы должны были ехать дальше. А теперь, видно, мы здесь и останемся. Здесь хорошо, но только скучно; правда, каждый вечер бывает кино, но днем прямо не знаю куда деваться. Мне осталось лечиться еще минимум месяца два. По истечении этого срока я обязательно заеду домой. Жорка был ранен вместе со мной, осколками той же мины, которая ранила меня, но у него ранение другого сорта и более легкое, потому мы с ним разминулись. Ну мама, теперь пиши почаще. Ведь за полгода найдется о чем писать. Напиши, если ты снеслась с папой и где он сейчас. Обо мне не беспокойся. Рана уже заживает полным ходом. Медицинская помощь хорошая. Состояние больных проверяют каждое утро. В деньгах я не нуждаюсь (хотя их у меня нет) т.к. здесь мы получаем все что нам нужно.
Мой адрес:
г.Молотов, областной, почтовое отделение 8
улица Плеханова 36 эвакогоспиталь3147, 2 отделение
Жду твоих писем. До свиданья мамочка.
Крепко целую Герман.
ПРИМІТКА:
1)Поранило нас осколками не міни, а гаубичного чи мортирного снаряду.
Побачивши у перев'язочній медичні ваги, я зважився і дізнався, що я тепер важу 60 кілограмів, замість 74-х у учбовому батальйоні. Проходячи повз великі дзеркала, що були повсюди у шпиталі, бо це була колишня обласна лікарня ім. Плеханова, я дивився на своє відбиття у дзеркалі і бачив таке ж бліде обличчя, як у того хлопця, що вночі потрапив під бомби "кукурудзника". 12 днів пробули ми в тому шпиталі, поки вирішилась наша подальша доля — шпиталь бо повинен був передислокуватись. І ось одного вечора нам дають шинелі і ще щось, саджають у автобуси та везуть на вокзал, де на першій пасажирській колії стоїть санітарний потяг з плацкартних вагонів, переобладнаних для перевозу поранених. Це переобладнання полягало у влаштуванні бокових дощок вздовж полиць всіх трьох ярусів, аби не зсувалася постіль, та радіотрансляції з гучномовцем у кожному відсіку. Крім того у потязі були і спеціальні вагони — операційно-перев'язочний та реанімаційний. Мені дістався знову таки другий поверх, перший поверх займали лежачі, на третьому найбільш вцілілі. Куди везуть не казали, бо ж військова таємниця(!?). Навпроти мене лежав чоловік з важкопораненою рукою, що була зафіксована гіпсовою пов'язкою, припасованою до гіпсового ж корсету. Така конструкція звалась у поранених "аероплан", мабуть за схожість однієї з її деталей з розчалками літаків-біпланів. Виявилося, що цей мій сусіда, Грішін на прізвище, був техніком радистом, тож ми скоро знайшли спільну мову і я розповів йому про свої побоювання, що без правої руки я не зможу бути повноцінним радіоінженером. Він порадив відкинути всякі сумніви і сказав, що хоч він перші дні після поранення вважав, що залишиться без руки, до речі, теж правої, але ні на мить не вважав, що мусить змінити спеціальність і готувався до повернення на своє попереднє місце роботи. Моєму сусідові з своїм "аеропланом" було дуже незручно вставати з своєї полиці та злізати на неї, та й ходити по вагону було незручно, тож він більше лежав та читав. Я ж майже весь час проводив у тамбурі біля вікна правого борту все роздивлявся на незнайомі краї. Уралу я тоді не побачив, бо проїхали його вночі і першими такими краями виявились сибірські степи — безкрайні рівнини з озерцями та березовими гайками — колками, навколо них. Коли ж я знаходився на своїй полиці, то бачив, як кожні 3-4 хвилини повз нас проходили зустрічні потяги, здебільшого з коксом і з американськими контейнерами і зовсім рідко пасажирські. На станціях можна було розгледіти марки на бортах паротягів — переважна більшість їх були мої земляки, евакуйовані з українських залізниць. Не пригадаю тепер свої враження від сибірських краєвидів між Новосибірськом та Красноярськом, але за півгодини після Красноярську ми потрапили у справжню сибірську тайгу, як вона уявлялась з шкільних уроків та художньої літератури — височенні ялини з переплетеними пухнастими гілками темно-зеленого кольору з обох сторін залізниці — єдиного свідоцтва про наявність людства у цьому краю.