Так, ви, двоє, марш в квартиру!
Супроводжуючи слова рукою, я махнув у бік відкритих дверей. Рюкзаки подали ознаки життя, прийняли вигляд ображених цуценят, на пузі прошмигнули в коридор квартири і вертикально завмерли коло вішалки. Я підняв руку, немов би збираючись комусь відсалютувати, і в долоню прилетіли відліплені з сусідських дверей наліпки. В другу руку підскочив з підлоги пакет з сміттям. Причинивши поглядом двері, і засовуючи наліпки до пакету, я попрямував до ліфту.
Марія Андріївна знову розмовляла по телефону. Побачивши, як у сусідньому під'їзді відкрилися двері, вона швиденько буркнувши у слухавку "наберу", сховала телефон та з усією уважністю стала спостерігати за чоловіком, що ніс пакет сміття до сміттєвих баків. Хоч йому можна було дати за п'ятдесят, але відносно Андріївни, його ще можна було назвати мужчинкою. Простора футболка без малюнка, трохи випирає животик, просторі ж спортивні штани, пластикові шльопки. Дивна хода якась. Неначе іноді трохи підкульгує на обидві ноги. То на одну, то на другу. Видно недавно його підстригли під нуль, і з того часу він не голився, бо коротка щетина і волосся на голові були однакової довжини. Все волосся було сиве. Не зовсім сиве, а так, три через одну. На голові була медична наліпка. Вона була розташована навскоси і йшла від лівої сторони шиї майже на всю потилицю. Крізь білу тканину наліпки видко було плями йоду. Проходячи повз під'їзд Андріївни, чоловік трохи махнув пакетом, та доволі бадьорим голосом привітався:
- Слава Україні!
- Героям слава, — автоматично відповіла Андріївна.
Пройшовши до сміттєвих бачків і не доходячи до них, чоловік легенько кинув пакет і той упав рівно в центр бака. Заощадивши таким чином кроків десять чоловік розвернувшись попрямував назад.
- А якби не попав? — миттєво зреагувала Андріївна.
- Але ж попав. – посміхнувшись, з якоюсь радісною легкістю, відповів чоловік. – А переможців у нас не засуджують. Звісно, якщо ти не кацап.
Андріївну після всіх сьогоднішніх подій розпирала підозра до всього що рухалося, тому вона, не довго думаючи, закинула гачок до продовження розмови:
- А щось я тебе не знаю. А я всіх тутечки знаю. А от тебе, щось не пригадую. Ти з якої квартири?
- То і я вас не знаю, що ж у тому? Як я можу до вас звертатися?
Чоловік, звернув до під'їзду Андріївни, усівся на лавочку навпроти, відкинувшись, розкинув руки на спинку, захрестив ноги і з легкою посмішкою глянув на Андріївну.
- Марія Андріївна.
- О! То я вас знаю! Вас звати Марія Анріївна!
- У тебе просто чудове логічне мислення. А тепер і я хочу тебе взнати.
- Та я справді вас знаю. Мені про вас Сергій Розповідав. Він про вас казав, що ви – розум, честь і совість усього житлового кооперативу.
Андріївні посаду у кооперативі не давали, але на зборах вона діставала всіх, тому підсвідомо могла сприйняти це за комплімент, але неприховане посилання на партію, що колись була "умом, чест'ю і совєст'ю всієї епохі", не давало розслабити пильність.
- Це який Сергій?
- Спокійно, Марія Андріївна, не переживайте, я свій. – Чоловік виставив долоні в захисному жесті: – Ось сусідній під'їзд. На восьмому поверсі Мірошниченки Сергій та Світлана з дітьми живуть. Зараз вони виїхали. Мені лишили ключі, бо моє житло розбомбили. Сергій мій родич. Тож мені, як двоюрідному брату довірив пожити, а заодно і за житлом приглянути.
- Розбомбили? – виловила з монологу потрібне слово Андріївна. В її голосі з'явився відтінок співчуття: — То звідки ви?
- Березин. Недалеко від кордону. Там, певно, від села нічого не залишилося.
- Знаю Березин. Далеченько. – Підозра у Андріївни пройшла. Вона вже щиро цікавилася долею людини: — То як вас звати?
- Батьки назвали мене на честь короля древньої Греції Валеріана. Валерієм кличуть.
- А чому не в лікарні? – Андріївна кинула оком на наліпку на голові.
- О! Це героїчна історія! Мені в голову прямою наводкою попав снаряд танка! Отак прямо башню розвернув і ба-бах! Там далі я вже не дуже пам'ятаю, щось у голові запаморочилося, але сусіди, з якими ми їхали, мені розповіли, що мою сіру речовину розкидало на пів поля. Ледве потім до купи зібрали. Ту сіру речовину, що не зібрали, замінили чорною речовиною з чорнозему. І от лікар місцевий, золоті руки у людини! Все до купи склав і зашив. Голова працює як новенька, от тільки наліпка лишилася ще. Але скоро і її знімуть.
Андріївна спочатку здивовано дивилася на Валерія, потім, коли зрозуміла, що той жартує, трохи розслабилася.
- Мужикам аби пащекувати. Як там? Інфекцію не занесли? Може допомога потрібна?
- Нині таке життя, що якщо не пащекувати, то можна лягати і помирати. Все нормально. Небезпеки ніякої, от відпустили трохи у домашніх умовах полікуватися. Звісно деколи плутаю полуницю з паляницею, але плутаю не сильно, так відсотків на п'ятдесят.
- Ну якщо жартуєте, то все добре буде. А то якщо що, то у мене є рецепт гарний. Колись собі гулю на лобі лікувала. Там мумійо, череда, ще щось… ну я обов'язково подивлюся і винесу.
- Так, казала колись моя прабабця, якщо до сорока років не навчишся сам лікувати свої болячки, то лікарі вже не допоможуть. За рецептик наперед дякую. Якщо лікарі не справляться, то тільки до вас.
Прощаючись, Валерій піднявся і неспішно пішов до свого під'їзду. Андріївна ще трохи співчутливо подивилася вслід новому знайомцю, а потім помітивши, що через двір до неї прямує ще одна бабця, почала швиденько записувати у блокнот і Валерія, двоюрідного брата Сергія Мірошниченка, і свою подругу Ріту, котра сьогодні вже на півгодини вибивалася з графіка. Про інопланетян Андріївна вирішила поки нічого не розповідати, а замість "полетіли", написала у своєму блокнотику "пішли". Бо у сусідньому селі була гарна психлікарня… Та і сумнівалася вона вже, чи дійсно полетіли невідомі зайди, чи їй так здалося.
- "Ну от бачиш як все добре вийшло. Я ж тобі казав, що будинкову книгу з собою ніхто не бере, а джерелом інформації вона є надійним"
9 *** Зараз.
- "То що? Буду писати щоденник."
- "Тобі воно треба?"
- "Звісно треба. Зараз, поки спогади відносно свіжі, записати, бо потім … ,"
- "Так, потім тебе наздожене склероз і ці спогади вже не будуть потрібні ні тобі, ані будь кому. Скажи відверто, ти зможеш когось навчити тому що освоїв за допомогою вчителя з багатосотрічним досвідом?"
- "Ні, не зможу."
Я розлігся на широкому ліжку, ногами до узголів'я. Ноги впер у стіну, даючи їм відпочинок і наївно думаючи, що якщо лінива кров трохи стече з них до голови, то і ногам буде легше і я хоч трохи порозумнішаю.
- "А якщо не зможеш, то навіщо записи? Якщо тобі треба комусь щось довести, то повірять все одно лише ті, що власними очима побачать. А ті хто прочитають – не повірять."
- "Нікому нічого доводити ми не будемо. Бо потім, коли побачать і не дай боже повірять, раптово нападе популярність, а слідом за нею прийдуть спецслужби і буду я працювати, як і раніше з ранку до вечора. І добре якщо буду працювати я, а не над моєю тушкою будуть працювати генії науки і техніки."
- "А не перегинаєш? Може це у тобі сюжети фантастичних фільмів говорять?"
- "Ні, нажаль, не перегинаю. Раніше я був ніким і жив відносно тихим життям. Тому, і лише тому, зараз мені здається, що бути популярним то здорово, мати фан клуб то прикольно. А насправді життя раніше проходило мимо. І варто лише показати, на що ти здатен, як життя зацікавиться тобою, і покаже всі свої принади. А мені здається, що краще від такої зацікавленості бути подалі. І старуватий я вже для таких пригод."
- "То навіщо тобі все ж таки саме писати? Ось лежиш, відпочиваєш, позгадуй свої пригоди, та і досить"
- "Скоріше за все, тому що пригод хочеться, а відповідальності не хочеться. Хочеться знову пережити минуле. Хочеться пройти поміж крапельками. Просто писати, ще раз прожити невеличку частинку свого життя. А винагородою буде та малесенька надія. Надія на випадкового читача, котрий прочитає, повірить і скаже: "Ого!" Або навіть скаже так: "ОГО-ГО, який шалений шмат лайна! Хочу два! Загорніть мені п'ять, будь ласка!" І байдуже, що ти розумієш, що такого ніколи не буде, а якщо і буде, то сам ти вже цього не побачиш. Тішить саме та маленька надія. І тішить лише доти, поки пишеш. Поки пишеш, трохи легше стає."
- "Значить ти плануєш проводити для себе сеанси психологічної допомоги за допомогою писанини?"
- "По всьому, так і виходить."
- "Тоді пиши фантастику. Хоч у фантастику і не вірять, але у неї все таки вірять. Можливо хтось зможе якщо і не повторити твій шлях, то створити свій власний."
- "Так, вірогідність того, що хтось створить свій власний шлях набагато вища від тієї, де хтось повторить мій. Але тоді вже не фантастику а фентезі. Гноми, дріади, ельфи, кентаври. Для підтримання основ жанру думаю достатньо."
- "А пам'ятаєш, Евеліна про дракона розповідала?"
- "Треба було витратити час і подивитися."
- "А може ще буде шанс?"
- "Може і буде. Але вірогідніше за все, буде ще один шанс отримати по макітрі, і варіант цього разу прокинутися, буде малоймовірним."
Прямо з положення лежачи, я повільно підлетів у повітря, плавно перевернувся ногами до підлоги і зразу обома ногами став у шльопки.
- "Рухайся лінько, бо взагалі ходити розучишся"
Я заходився шукати якусь торбинку. Потрібно було йти у народ. Необхідно було у селі знайти хліба. І потрібен ноутбук, якщо я дійсно хочу щось написати.
10 *** Зараз. Десь.
За сільською лікарнею, в глибині парку, було розташовано покійницьку.