Я був щасливий. Вам, можливо, здається, що я перебільшую або видумую дещо. Зовсім ні, повірте. Нічого мене не цікавило тоді, окрім моєї Ярослави. Окрилений, я летів на роботу та з роботи. На роботі я все виконував на автоматі. Бо всіма моїми помислами і рухами душі володіла моя зіронька. Я жив лише поруч із нею, вона була моїм повітрям, моєю їжею і водою, моїм другом, а передусім —коханкою, рідною моєю душею.
Кохання докорінно змінило мене, бо я вже не думав тепер. Я лише відчував. І відчував лише серцем. Здається, що якби мене катували, то поряд з Славочкою, дивлячись на неї і милуючись, я б не відчував болю. Питання "кохаю чи ні" ніколи не виникало у мене — бо більше не міг думати, я лише кохати. Кохав безмежно, глибоко, пристрасно і віддано. Я волів би злитися в єдине ціле із Ярославою — це був мій всесвіт, моє життя, це був я сам.
Так пройшли місяці і вже давно була зима. Я кохав її усім своїм єством, я знав це, але мені і на думку не спадало повідомити про це їй. Вона цього не знала напевне, бо я цього їй не казав. Вона лише могла відчувати усю глибину моїх почуттів. І жив я так, ні про що не хвилюючись, а вона нервувала. Вона теж кохала мене, я це знав, я читав це у кожному її погляді. Але все ж таки щось у нас було не так, іноді між нами залягала тиша. Мені було тривожно, та я не міг зрозуміти, що саме мене непокоїло. Однієї ночі я прокинувся від того, що Слави не було поруч. Я хотів встати і з'ясувати, у чому справа, та почув, як вона плаче, і залишився у ліжку. Ярослава сиділа біля відчиненого вікна і плакала. Тихо, майже нечутно, та все ж моє серце відразу стислося, я хотів схопитися, пригорнути, її поцілувати оченятка, але не міг. Я не міг поворухнутися. Це був розпач. Розпач заволодів мною, я не міг нічого зрозуміти. Раптом Слава підвелася і лягла поруч зі мною. Вона так поцілувала мене, як ніколи цього не робила. Я повернувся до неї лицем, а вона, думаючи, що я сплю, почала перебирати моє волосся. Вона осипала мене палкими поцілунками так, що я ледве витримав, аби не відповісти. Аж ось я почув, як вона шепотіла:
Мартинчику,.. кохаю... я ж кохаю тебе. Невже ти цього не бачиш...милий..
Тієї ночі я так і не заснув. Я не міг збагнути, чи радий я , чи приголомшений.
Про те, що я чув тієї ночі, ніколи вона не дізнається, а через кілька днів я сказав їй те, що вона так прагнула почути. І це чистісінька правда.
- Я кохаю тебе, Славочко! — одного разу сказав я.
2000-2001