Це була одна ланка зенітного потягу, що захищав станцію. Бомб німці не скидали, ймовірно це був розвідувальний наліт. Коли він припинився, потяг рушив майже зразу. Десь у обідній час наступного дня ми прибули на ту станцію де ми з мамою і татом 1941 року спостерігали проводи новобранців — Морозівськ. Ще на підході до станції ми помітили якесь блискуче біле поле перед станцією, під'їхавши ближче, розгледіли, що то блищать на сонці хусточки на головах сотень жінок, що вийшли зустрічати наш ешелон. Коли ешелон став, ці жінки кинулися до нього шукати своїх.
В руках у кожної жіночки були здорові клунки, тож там, де знаходили своїх, клунки розв'язувались і починався бенкет. Наш вагон був засмучений — ні в кого з нас не було і не могло бути тут ні родичів, ані знайомих, а бенкетувати теж хотілося. І ось один з нас помітив бабусю, що вже втретє пробігає повз наш вагон з макітрою під одною рукою та клунком у другій руці.
- Бабушка, что ты бегаешь туда-сюда? — спитав він її.
- Та своїх шукаю!
- И что, не можешь найти?
- Не можу!
- А мы что, не свои?
- Та й ви свої...
- Так давай, что там у тебя подмышкой и в мешке!
- То й правда, не нести ж це все додому...
І стара передала нам макітру вареників і ще багато чого у мішку. Ми їй щосили дякували і казали, що добре, що нема її родичів серед нас, покалічених, на що вона відповіла:
— Хоч каліки, аби вдома були, адже ще довго воювати...
Стояли ми довгенько, бо возили наших одним невеличким автобусом. Мене помістили у великому сараї, де було чи не з сотню ліжок. Вранці я прокинувся від звуків мого улюбленого дуету Одарки і Карася — в кінці сараю була радіола, що, як виявилось згодом, грала цей дует кілька разів на день, бо на другому боці єдиної платівки було щось у виконанні Паторжинського, та не таке популярне, тож дует після кількох прослухувань протягом пари годин став мені ненависним і я втікав від того сараю подалі. Наступного дня десь по обіді на станцію налетіли німці, я став свідком паніки, що виникла у нашому сараї, покритому черепицею та без стелі. Запанікуєш, коли бачиш вібрацію даху після вибуху бомби та на голову тобі сиплються черепки... На третій день мене перевели у церкву, яку переобладнали під шпиталь, встановивши вздовж її "партеру" чотири ряди двоповерхових нар. На одному з других поверхів знайшлося місце для мене та однорукого ж азербайджанця, що з ним у мене якось відразу встановились дружні стосунки. На другу ніч близько одинадцятої німці влаштували бомбардування станції і у церкві почалась паніка — мешканці другого поверху миттю дременули, збирався так само вчинити і мій приятель кавказець, і запросив мене втікати, адже може розвалитися церква і поховати нас під своїми уламками. Я на це відповів, що церква то надзвичайно міцна споруда, що може розвалитись лише при прямому попаданні чималої бомби, а знищувати такий орієнтир німцям невигідно. На його запитання, звідки я знаю про міцність церкви, я відповів, що читав про це у книжках, де як приклад міцності церковних споруд наводився той факт, що після нищівного землетрусу 1912 року у Ашгабаті церква і мечеть вціліли, завдяки округлим формам їхньої конструкції. "Сам читал, гаваришь?" спитав він. Я запевнив, що сам, своїми очима. " Тагда не пабежим!" сказав мій приятель і заспокоївся. Четвертого, чи п'ятого дня нас знову посадили у "временный санпоезд". Він складався з товарних 16-тонних вагонів, як і сан-летючка, але чистих, з сінниками на двоповерхових нарах з білосніжною білизною на них, укомплектованими двома каністрами питної води, самоваром і комплектом посуду на 16 чоловік. Кожний вагон обслуговувала молоденька нянечка. Для обслуговування поранених потяг через певний час зупинявся, і на станціях і просто в полі, згідно з встановленим регламентом. Так що подорож до Сарепти передмістя Сталінграду пройшла просто в чудових умовах, погода теж була прекрасною сонячною, безвітряною, але без спеки. За добу, а може й менше, наш потяг зупинився на станції Сарепта поряд з ешелоном навантаженим танками, що блищали свіжою фарбою та написами "Ответ Сталинграда". "О, наші славні тридцять четвірки! Ну, хлопці, дасте жару німцям!" загомоніли поранені, звертаючись до танкістів. Ті ж якось криво заусміхалися, а один сказав: "На таких машинах дашь... Барахло а не танки!". Наші зразу перестали радіти та почали розпитувати, чому ж танки барахло. Танкіст пояснив, що це підібрані на полі бою розбиті танки, що їх аби як відремонтували, щоб звітувати Сталіну та союзникам про початок плідної роботи тракторного заводу, насправді ж завод ще й досі залишається руїною.
Знову розвантаження потягу посувалось дуже мляво, бо й тут була тільки одна машина. Тож всі ходячі пішли своїм ходом до шпиталю. Пішов і я, але я побоювався йти нормальною ходою, бо щось з рівновагою в мене було негаразд, тому я йшов поволі, мобілізуючись для кожного кроку. Зрозуміло, я відстав від всіх інших. По дорозі мені зустрілась групка дівчаток, що роздивлялась на нашу процесію і коли вони побачили мене, то найбільша з них зробила крок до мене і спитала:
- Дядя, ви помидоры любите?
- А что? — спитав я.
Тоді вона простягла до мене руку з величезним червоним помідором. Не любив я тоді помідори, але вже їсти хотілось, і я взяв помідор, подякував, та став його їсти. Він видався мені таким смачним, що я й дотепер вважаю цей епізод, як примирення з помідорами. З'ївши помідор, я помітив, що за мною весь час іде якийсь літній молодший командир у одязі надстроковика, коли я зупинився на роздоріжжі, не знаючи куди іти, він мені показав дорогу і знову побрів за мною. Я зрозумів, що то він доглядав за нашим походом і за мною, як за самою слабою ланкою. А подати мені руку, аби я здобув впевненість, що не впаду, він не здогадався, ось і плентались ми з ним ледь-ледь. Добрели ми до бараків, де нашу братію переписували та годували обідом — по черзі у кімнату запускали кільканадцять чоловік і коли всі всядуться на нари, роздавали порції хліба, попереджаючи, що хто з'їсть хліб, не одержить ані супу, ні другої страви, роздавали тим, що з хлібом, миски з супом, а потім і з другою стравою, після цього приносили стільки склянок з компотом, скільки було роздано порцій хліба. Оскільки до мене вже повернувся апетит, я досить швидко змикитив, як можна пообідати двічі — для цього треба залишити після першого обіду хліб цілим, та при другій роздачі хліба і компоту відмовитись від них, аби не попастися. Так я і зробив. Після обіду нас розташували в одному з таких само бараків коло причалу у Сарептському затоні і наступного дня нас завантажили на два пароплави, один з яких прямував у Махачкалу, а другий уверх по Волзі. Я попередив евакосестру, що не хотів би потрапити до Махачкали, бо цим завдав би зайвого клопоту мамі, що мешкає не так вже й далеко від неї, тож і не втерпить, щоб не навідатись до синочка. Може саме цьому я потрапив до знайомого мені ще з 1936 року пароплава "Вячеслав Молотов", що після обіду рушив з затону на північ. Поклали мене спочатку на проході між коридорами правого і лівого борту, завдяки чому повз мене проходило багато людей і раптом серед перехожих я побачив хлопця зігнутого під прямим кутом та з трохи підведеної головою на зразок літери "ґ" це був такий собі Сязін з нашого учбового батальйону. Хоч він був у такому неприродному стані, але обличчя було усміхнене і він мав вигляд дуже вдоволеної життям людини. Коли він побачив мене, то ще більш розвеселився коли ж я спитав, що з ним, він розказав, що осколком йому перерізало живіт і він йшов до санроти тримаючи в руках власні кишки, а тепер живіт зашито і через це не можна розігнутись, Коли ж я спитав, а чого ж ти такий веселий, він відповів, що радіє тому що живий і що поранення в нього не таке серйозне, як спочатку здалося.
Сталінград побачити з пароплава не вдалося. Поки добрались до нього, вже стало темно, а вранці він вже був позаду. В перший же день, я роздобув десь поштову листівку та написав мамі кілька слів що важко поранено мене у праву руку і що після шпиталю приїду додому де перебуватиму до остаточного видужання. Це була перша спроба писати лівою рукою. До відома нормальних фізично людей — лівою рукою неважко навчитись писати, важко навчитись однією рукою. До мами ця листівка не дійшла, але на початку серпня прийшов від Жори лист його батькам, де було описано все, про що я довідався згодом. Я ж, виславши листівку, заспокоївся і вирішив написати вдруге вже з стаціонарного шпиталю. Я вже майже одужав і, хоч рана ще й не починала заживати, почував себе прекрасно, проводив цілі дні дихаючи свіжим волзьким повітрям та оглядаючи широченну ріку в піщаних берегах з невисокими кущами за смугою піску. Був серпень і рівень води вже відійшов від підніжжя берегової рослинності, крім того я милувався ще й паровим двигуном пароплава, спостерігаючи його роботу через віконце з палуби. Перші два-три дні були спекотні і я дивився на Волгу та двигун з затіненого борту, після дні стали прохолодніші, і я приєднався до компанії, що загоряла на даху пароплава під зенітними кулеметами, а ще пізніше я став відшукувати сонячні місця у затишку. Після того, як з пароплава зняли деяку кількість поранених у якомусь порту, мене перевели на нари другого поверху, що були влаштовані у задній частині судна, у залі колишнього ресторану другого класу. Атмосфера там була задушлива і неприємно пахнуча , тож я весь час десь вештався, вертаючись на своє місце лише для їжі та сну. Частенько я сидів на юті на кормі корабля. Там, з дозволу капітана, поставили собі розкладачки троє чи четверо веселих легкопоранених хлопців, а вздовж обох бортів тягнулась зручна для сидіння банкетка, якою я залюбки користувався. Щовечора на цій банкетці збиралась компанія ходячих аби подихати свіжим повітрям та попалити перед сном.