Невідомо, чи був цей качкоголовий Харк божеством чисто готським і взагалі германським, чи остготи, що жили тут, на слов'янських землях, узяли його в слов'ян. Язичеські божества з головами тварин були в різних народів, зокрема й у прадавніх слов'ян. Наприклад, слов'янський бог Хорс зображувався з головою козла, бог Годебу – з головою гостроносого птаха, Радегаст – лева, Сварог – бика, Гастон – вовка, Баган – барана, Велес – ведмедя…
– Отже люди, що жили тут більш півтора тисяч років тому, поклонялися божеству на ймення Харк, – перебиває ведучий. – Відразу напрошується думка, що назва "Харків" походить від імені цього божества!
– Ну що ж, і така гіпотеза має право на існування. Можливо, голова водоплавного птаха вказує на те, що це божество було пов'язане з водою: чи то було богом води, чи то, конкретніше, богом рік, чи то богом якоїсь однієї ріки, може, саме тієї, яка тепер називається Харків… Та й саме слово "Харк" нагадує крекіт качки…
– Тю! Звідки ж… – Ти аж підхоплюєшся із крісла від такої новини. – Тільки три дні тому археологи відкрили це божество, раніше науці невідоме, а в мене на плечі його портрет був ще тиждень тому! Звідки ж у татуювальника… Він тоді сказав "День Харка", а я подумав – "День Харкова". Схоже, старий знає про це божество більше, ніж учені!
– А чому б нам його самого не розпитати, старого-татуювальника, – пропонує твоя Кохана Жінка.
– Так, давай просто тепер же підемо в салон тату "Капище" і поговоримо із цим майстром, – гарячишся ти, збурений цікавістю.
Ігноруючи інші сюжети "Столиці № 1", ви гарячково одягаєтеся.
Поки зібралися, ця програма закінчилася й телевізор вихлюпує кримінальну новину: за минулий тиждень сексуальний маніяк, що бешкетує в місті, зґвалтував ще двох жінок; разом загальний рахунок зґвалтованих ним досяг дев'яти, а може, і більше, якщо не всі потерпілі звернулися до міліції. Похмурившись і стисши зуби, вимикаєш телевізора.
Виходячи з будинку, ви з Коханою Жінкою не забуваєте привітати козака Мамая, що дивиться зі стіни великими мудрими очима…
Від опадів вулички на південному схилі, та й взагалі місто, зробилися майже пінопластовими…
Той провулок і ту, що складається з бетонних плит, огорожу ви знаходите швидко, хоча тоді був темний вечір, а тепер світлий день і все виглядає дещо інакше. От і графіті; от і "ракло з тремпелем"; так, далі – відсутність однієї плити, діра… була. Тю, тепер усі плити стоять рівним ладом без усяких проміжків до самого рогу.
– Виходить, поставили відсутню плиту, повністю відгородивши салон тату від провулка, – робить висновок твоя Кохана Жінка, струшуючи із шапочки сніг.
– І як же нам до нього тепер пройти? Підемо пошукаємо, десь же повинен бути інший прохід.
За рогом огорожа тягнеться до кінця кварталу. Дві плити, що становлять кут, трохи нахилені, одна назовні, інша усередину, завдяки чому між ними є зазор, не настільки великий, щоб протиснутися, але достатній, щоб заглянути. Ти припадаєш лицем до широкої щілини.
Пустир, всіяний засніженими рештками знесених будиночків. З-під білих шапок темніють купи майже чорної від давності й бруду цегли. Гнилі дерев'яні балки там і сям стирчать із ґрунту, наче кістки динозаврів і бивні мамонтів. Колосяться припорошені снігом букети сухого бурого бур'яну. Схоже, тут колись зруйнували нетрі, плануючи новобудову; але гримнула економічна криза й будівництво не відбулося, навіть сміття розрухи не прибрали. Переводиш погляд туди, де має бути особняк – салон тату. Але й там нічого, крім руїн! І судячи з їхнього вигляду, знесено було не вчора й не тиждень тому, а роки, а то й десятиліття!
– Тю! Ні, ну ля! – по-харківськи дивуєшся ти.
Усе чудесатіше та чудесатіше, як сказала дівчинка Аліса в казці дотепного оксфордського диякона, сина дотепного чеширського священика.
– Шо там? – цікавиться, знемагаючи від цікавості, твоя Кохана Жінка.
– Глянь. – Ти відстороняєшся від зазору. Вона припадає до злегка роззявленого бетонного кута.
– Ой, а де ж будиночок?!
– Отож, сонечку, – розгублено констатуєш ти…
3.
А вночі тобі сниться сон:
На твоєму лівому плечі з'являється синець; він концентрується в чорні лінії, що утворюють малюнок, і ця картинка виходить з-під шкіри на її поверхню: чоловік з качиною головою.
– У тебе є питання. Давай поспілкуємося, – говорить раптом цей малюнок, ворушачись, як персонаж мультику.
– Ти дійсно язичеський бог Харк? – запитуєш ти, витріщаючись на плече з рухливою картинкою.
– Так кликали мене люди, що жили тут більш півтора тисяч років тому за вашим літочисленням, – відповідає качкоголовий, вилазячи із твого плеча, збільшуючись і набуваючи обсяг і колір.
– Хто ж ти насправді?
– Розумієш, крім вашого світу, існують і інші…
– Ну так, інші виміри, паралельні простори… Як же, чув, читав…
– Ну, отож, я й такі як я – ми, примітивно висловлюючись, мешканці інших вимірів, що спостерігають за вашим світом і іноді трохи на нього впливають, – продовжує Харк, уже у вигляді звичайного голого чоловіка із плоті й крові, якби не пташина голова. – Нас тут по-різному називали: і божествами, і духами, і вісниками, і прибульцями…
(Яка банальність – проясняти підґрунтя подій за допомогою діалогу уві сні, самокритично думає автор, куйовдячи нігтями потилицю над рукописом. Який жалюгідний графоманський виверт. Геній би, мабуть, до такого не опустився, геній би знайшов більш оригінальний хід… До того ж, один сон у цій писанині вже був; сунути сюди й другий – це вже занадто! І не треба кивати на відомі всім, хто вчився в радянських школах, крім, можливо, двієчників, чотири сни Віри Павлівни (ну так, у романі "Що робити?" М.Г. Чернишевського), бо роман – це інший жанр… На жаль, нічого більш новаторського, ніж інформування героя за допомогою сновидіння, не спадає авторові на думку навіть після почухування голови. Не відшукавши у своїх мозкових звивинах альтернативи цьому наївному, прямолінійному й навіть десь тупому прийому, автор зрештою відмахується: а, добре, либонь і так зійде.)
– У тебе дійсно голова качки?
– Так мене зображували люди, що поклонялися мені тоді, більш півтора тисяч років тому, – відповідає Харк, ще більш збільшуючись і стаючи дерев'яним ідолом.
– Але чому – з качиною?
– Я б і сам жадав це знати, – розводить руками ідол, дерев'яний, але живий, рухливий. – У вас, людей цього світу, бувають такі дивні й непередбачені фантазії!
– І шо ж вам треба від нашого світу?
– А що шахістові треба від шахів? Цікава гра… Можеш називати нас "гравцями". Ваш світ – як би поле нашої гри. З тою різницею, що шахові фігури перебувають у повній владі шахіста й переміщаються тільки так, як він прагне; а, так би мовити, "фігури" у нашій грі – люди й цілі народи – діють за власною волею, тому наша гра є більш непередбаченою й тому більш захоплюючою. Ми можемо наділяти окремих людей неординарними за вашими мірками здатностями, але не можемо вгадати, як вони цим скористаються. "Гравці", так би мовити, розділені на дві команди: одна намагається принести людству більше шкоди, а інша – більше користі… Я, звичайно, дуже спрощую, аби було зрозуміліше…
– А ти в якій команді?
– У другий.
– І чудеса, які іноді відбуваються в нашому світі, – це прояви вашої гри?
– Ні, далеко не всі так звані чудеса вашого світу є проявами нашого втручання, але деякі, дійсно, – наслідок нашої гри. – Дерев'яний ідол зменшується до розміру пальця й стає золотою статуеткою. – По-моєму, на ваш світ впливаємо не тільки ми, "гравці", але і якась інша зовнішня сила, що ще більш ускладнює нам гру, підсилює непередбачуваність.
– А цей старий-татуювальник…
– Це мій представник у вашому світі, мій, так би мовити, агент. Таких у вас кликали волхвами, шаманами, чарівниками, друїдами, жерцями… З його допомогою я намагаюся знову вступити в гру, з якої на час вийшов, так би мовити, по нужді.
– Вийшов по нужді на півтори тисячі років?!
– Ну, час – поняття відносне, особливо коли йдеться про контакти різних вимірів.
– І цей жрець утнув зі мною якийсь ритуал? А те квазітатуювання – це шо, тавро жертви для жертвопринесення?
– Ні, що ти… За допомогою цього так званого ритуалу мій агент увів у тебе деякі нестандартні здатності, – пояснює золота статуетка, почухуючи свої золоті геніталії. – А я тепер буду із цікавістю спостерігати, що із цього вийде. Взагалі, існує безліч способів уведення в людину особливих здатностей; нанесення символічного зображення "гравця" під виглядом татуювання – лише один із них.
– А яка кінцева мета цієї вашої гри? У шахах треба поставити мат королю суперника.
– У нашої гри немає кінцевої мети; тут уся суть, уся сіль у самому процесі.
– І якими ж саме новими здатностями я тепер володію?
– Нехай поки це залишається таємницею. Живи як жив, а якщо буде потреба, нові здатності самі себе виявлять.
– А чи правда, шо назва "Харків" походить від твого імені, Харку?
– Чого не знаю, того не знаю. Я ж тут був відсутній майже півтори тисячі років.
– А яким чином ві…
Але золотий Харк перериває інтерв'ю: стає плоским чорним малюнком на твоєму плечі, поринає під шкіру й розчиняється, спочатку перетворюючись на синець, а потім повністю зникаючи…
І ти прокидаєшся…
4.
Черговий лютневий вечір.
Твоя Кохана Жінка виїхала п'ять днів тому до родичів у сусіднє місто; повернутися має післязавтра. Ти один. Ремонтуєш у ванні кран, що почав протікати – міняєш прокладку.
У процесі роботи в тобі наростає неспокій, а на останньому етапі ремонту, коли ти вже закручуєш розвідним ключем нікельовану гайку, внутрішній голос промовляє тобі: вона в небезпеці! Не гайка, звичайно, а Кохана Жінка.
Наспіх одягшись і машинально кивнувши козаку Мамаю, ти вибігаєш на вулицю. Там заметіль. Вітер шпурляє пластівці, від яких обличчя швидко стає мокрим. Куди бігти? Туди, указує тобі внутрішній голос…
Якби на твоєму шляху був фахівець із легкої атлетики із секундоміром у руках, він міг би зафіксувати, що ти переміщаєшся зі швидкістю, що перевершує рекорди чемпіонів з бігу…
Сюди, сюди, кличе тебе внутрішній голос, – і повз миготять доми й вулиці у вируючій каші завірюхи. За велінням внутрішнього голосу ти линеш крізь незнайомі прохідні двори…
І виявляєшся, врешті, на території давно занедбаного будівництва.