Коли мене закінчували обробляти, фельдшериця стала заповняти наші польові картки — супроводжувальні документи і тут виявилось, що ми "чужі" — ця санрота належить до 8-го полку, а ми з 11-го і весь процес зупинився, поки фельдшериця не вирішила взяти гріх на душу записала нас як вояків 8-го полку. Тим часом до нас прибіг плачучий Володя Дахно, приніс мій ранець, я ранця не взяв, але попрохав його закопати мої пальці, чогось я не хотів щоб їх з'їли сороки. Нас на тачанці вивезли до Дмитрівки, звідти на машині у Дякове. Коли ми їхали на тачанці я горював, що втратив руку, але десь всередині визрівала радість, що залишився живий і все це для мене вже скінчилося, аж тут почувся гуркіт Ю-88 і я на собі відчув що таке "серце в п'ятах" — я злякався страшенно невже доб'є? Ось аж коли я вперше злякався на війні. Вже вечоріло, коли мене занесли у операційний намет і стали готувати до операції — поклали на операційний стіл, розрізали і зняли гімнастерку та сорочку, накинули на обличчя марлю, сказали "считай!" і почали щось пахуче лити на ту марлю, я став лічити, як веліли. Раптом я буцім кудись провалився і перестав лічити. Але голос операційної сестри, що вже був ледь чутним все вимагав "считай, считай!", коли ж я сказав що збився з ліку, почувся сміх і пропозиція лічити спочатку.
Коли я отямився, я вже сидів і на мене одягали чисту сорочку, підгорнули її правий рукав і вклали туди документи, напоїли чаєм з лимоном і віддали двом санітарам, аби віднесли мене до намету. Хлопці винесли мене і стали вирішувати, куди ж мене нести — все вже переповнене. Тоді я запропонував їм покласти мене під першим-ліпшим кущем, адже ніч тепла, нащо кудись нести. Хлопці зраділи, знайшли місце поруч, підстелили під ноші шинелю, другою накрили, пропонували повечеряти я їм подякував та від вечері відмовився і відпустив їх. Вранці я розплющив очі бадьорий та веселий і подумав от яке страхіття мені приснилось, але тільки-но поворухнувся, відчув, що то був не сон. За деякий час підійшли мої санітари, допомогли справити вранішні процедури, принесли каші, але мені їсти не хотілось. Невдовзі підійшла машина, повкладали нас у кузов прямо з ношами і поїхали ми в тил, у місто Ровеньки. Переїзд був нелегкий машина йшла по розбитій дорозі і досить швидко, тож потрусило нас добряче і багато виголошено було прокльонів на адресу шофера.
У Ровеньках нас завезли у двір польово-пересильного шпиталю і знявши з машини поклали на сіно, що було накладено на великому ґанку з південного боку будівлі. За деякий час принесли їсти — склянку розведеного згущеного молока і два кусочки хліба. Молоко я з задоволенням випив, а хліб віддав старенькому дідусеві, що побирався серед нас. Після цього я вийняв з кишені штанів (все вбрання, що нижче пояса, залишилось на мені) коробочку з тютюном та папір. Коли лежачі поруч побачили це, відразу кілька чоловік запропонували скрутити мені цигарку. Я подякував їм та відмовився мушу бо вчитись жити одноруким, а спішити мені нікуди. І досить швидко скрутив цигарку, припалив у когось і зробив висновок, що вже чогось нового навчився. Так і пройшов день то у сплячці, то у перекурах та питті молока, що давалося тричі на день, нічого іншого я не міг їсти. Тим не менш, вночі почались позиви на звільнення кишечнику. Покликаний мною санітар допоміг мені абияк, особливо коли витягав судно з-під мене, тож я лежав закаляний і смердючий. Може саме тому я залишився на ґанку сам, всіх інших кудись позабирали. На щастя гаряче сонце швиденько підсушило мене і я хоч смердіти перестав ще до прибуття чергової партії поранених. День цей пройшов так само, як і попередній. Ніч пройшла спокійно. Десь у середині третього дня мені знову закортіло випорожнитись. Не бажаючи нових неприємностей, я, не зважаючи на застереження сусідів, знайшов у собі сили зіп'ятися на рівні ноги з допомогою стіни та дійти до вбиральні, що виднілася серед дерев навпроти. Зробивши всі свої справи і навіть обтрусивши з себе сліди вчорашньої пригоди, я вийшов і пішов на свій ґанок. Тут мене запримітив чистесенький, як до параду, лейтенант медслужби єврейської зовнішності. Він дивився на мене з переляком і сказав, що як я хочу померти, то мав би залишитись на фронті, не можна у моєму стані ходити. Я ж відповів, що маю на те причини, і що краще б допоміг, замість нотації вичитувати. Він вибачився і з готовністю допоміг довів мене до мого місця та спитав, коли я прибув, коли ж довідався, що я тут третій день, обурився, нащо я його обманюю, такого не може бути. Але прибулі вчора вранці поранені підтвердили, що коли їх привезли, я лежав тут. Лейтенант тоді спитав "А почему же вы это терпите?" " Откуда мне знать, какие здесь порядки? Нас быть ранеными не учили, а ранен я первый раз, опыта тоже нет." відповів я. Лейтенант кудись побіг, сказавши, що зараз вернеться і повернувся з двома санітарами при носилках, наказав забрати мене на обмивочний пункт і попрощався зі мною, я подякував йому і наші дороги розійшлись назавжди. На обмивочному пункті мене роздягла і помила гарненька дівчина моїх років і мені було дуже ніяково перед нею за стан свого вбрання. Вона ж одягла мене у чисту білизну, викликала санітарів і відправила мене на перев'язку. Там мене поклали на стіл у великому залі де стояло ще кілька столів. Дві жінки заходились знімати з мене бинти. Спочатку все було нормально, але коли знімали останні шари бинтів стало нестерпно боляче, бо присохлі бинти відривали від живого м'яса, щоправда поливали рану і пов'язку якоюсь рідиною, аби відмокало, але це не дуже допомагало. Я намагався не заважати жінкам, але не міг стримати зойків і стогону. Знявши пов'язки жінки зробили мені укол морфіну і кудись пішли, давши мені перепочити кілька хвилин. Раптом я почув з боку сусіднього столу "...ранение в мошонку". Подумавши, що то мій Жора сюди потрапив, я повернувся і побачив обличчя чоловіка років тридцяти, що лежав на лівому боці і заговорив зі мною, розповідаючи, як його було поранено. Я спочатку нічого з його речей не сприймав, бо дивився на його пах - одна величезна рана на місці мошонки та внутрішніх поверхонь стегон... Трохи оговтавшись, я став його слухати і не знав, чим його розрадити, дуже бо сумний був його голос і невимовна туга була в його погляді... Боячись, що моя цікавість, щодо його поранення не сподобається бідоласі, я пояснив, що почувши про поранення у мошонку, я сподівався побачити свого друга, що має таке ж поранення. І тут очі нещасного засвітились радістю — "То я не один такий…", сказав він. Прийшли мої мучительниці і без всякої болі зробили нову пов'язку, віддали мене санітарам і знову мене кудись понесли. На виході з залу утворилася невелика "пробка" і поки мої носії її перечікували я побачив лейтенанта з замотаною як куля головою, що стояв у коридорі. Він тримав у руках якісь папери і кілька разів спитав "Вот моя полевая карточка. Куда мне обратиться?" Ніхто не звертав на нього уваги, бо одні несли поранених в операційну та з неї, другі бігли в інших справах і просто ніхто й не знав, куди мусить звернутися людина, що якось випала з якоїсь ланки цього страшного конвеєра. Не дочекавшись відповіді, лейтенант впав. Мої санітари, що вже несли мене коридором, зразу кинули мене і кинулись до того лейтенанта. Ноші зо мною хтось з інших санітарів відсунув чоботом до стіни. Лежу собі, спостерігаю пожвавлений рух у коридорі і захотів поспати мабуть укол подіяв, а що сонце з вікна падало прямо мені в очі, я дістав носовичок, закрив собі обличчя та заснув. Чи довго спав не знаю, прокинувся, бо з мого обличчя зняла хусточку молода дівчина, що запропонувала мені 25 папірос та сірники. Я подякував, запалив папіросу та й продовжую спостерігати товкотнечу в коридорі. Аж тут коло мене зупинився чоловік у білому халаті з закривавленою полою і спитав, чого я тут лежу. Я відповів чому. Тоді він зупинив санітарів, що когось несли і наказав щось щодо мене. Санітари швиденько віднесли мене до нар, що стояли просто в коридорі і поклали на них. На цих нарах я пролежав ще три дні і три ночі, що були досить нудними, бо всі мої нові сусіди були ходячі, тож удень вони розбрідалися хто куди, забігаючи до шпиталю лише попоїсти. Так і лежав я самотній, думаючи різні думи і оптимістичні і песимістичні, а часу для дум вистачало, бо вночі не спалось. Другого дня мої сусіди запитали нашу сестру, чому перед вечерею по палатах носять горілку, а нам не дають. Вона відповіла, що то для важко поранених. Я ж і гадки не мав, як розцінюється моє поранення і спитав про це. Сестра глянула на мене і спитала: " А чого ж ти тут лежиш? І давно ти тут?". Коли ж вона довідалась, що минає п'ятий день мого перебування в цьому шпиталі і що я не одержав за цей час ні грама горілки, сестра пообіцяла віддати борг за всі дні, принесла пляшку рудуватої рідини, налила одну склянку, я випив, нічого не відчув і випив решту, нехтуючи прохання легкопоранених поділитися. Зате після випивки я спав як убитий і проспав нічний наліт люфтваффе, під час якого у шпиталі була величезна паніка серед поранених — кожен, хто хоч ледь-ледь пересувався прагнув вибігти надвір, персонал не пускав, ґвалт стояв страшенний, розказували сусіди. А я спав. І наступного дня з'явився апетит. Щоправда, шлунок не вилікувався і реагував на їжу негативно, а може їжа така була — пшенична каша та американський "Luncheon meat" — ковбаса з бляшанки. На третій день нас посадили у потяг, що звався сан-летючкою — товарні вагони з нарами, ледь вкритими сіном з одним санітаром та одним судном на три вагони. Тож судно можна було одержати лише на зупинці і тому багатьом приходилося "ходити під себе". На щастя, свої подібні справи мені вдалося вчасно, до відходу потяга, владнати з допомогою ходячих поранених, що утримували мене від випадення з вагона через відсунуті задля цих справ двері, під веселий сміх дівчат, що працювали на коліях.
Ввечері ми прибули на станцію Лихая, де була досить тривала зупинка, під час якої прилетіли німці. Почалася кулеметна стрілянина, поранені почали панікувати та вискакувати з вагонів, їх почали заганяти назад. Я ж нікуди не біг, але раптом почув сильний вибух і вибухову хвилю, що наче вдарила мені по залишкам руки і похитнула вагон і це явище за кілька секунд повторилося — тоді тільки я зрозумів, що то не бомба і виглянувши у віконце побачив на сусідній колії зенітну 85-міліметрову гармату на платформі з броньованими бортами — то були її постріли.