Добре: і красиво, і поки не слизько.
Звертаєте з Пушкінської праворуч, у вуличку на південному схилі, де красується ваш триповерховий будинок – український модерн, тобто модерн, стилізований під українське бароко.
У міру видалення від салону тату й наближення до рідного житла тебе усе більш охоплює здивування із приводу цього вчинку: адже ти не збирався заводити татуювання, та ще таке курйозне; і раптом начебто якийсь ґедзь укусив, начебто якась мара тобою оволоділа… Тьху! І це ж тепер на все життя. Тепер у лазні, на пляжі й скрізь, де ти будеш цей "добуток" оголювати, знайомі, а може, і незнайомі будуть цікавитися: що це за хріновина, чому з качиною, як це розуміти… А хрін його зна, чому з качиною й що це означає. Та ще ці статеві органи… Порнографія якась.
Ти вже соромишся цієї прикраси.
І що дивно: не було болю, не було крові… Начебто не виколював, а просто намалював або наклеїв картинку. Та й занадто швидко… А може, це й не татуювання зовсім. Може, воно змиється, якщо водою… Ну, звичайно, не може бути, щоб наколка наносилася от так швидко, безкровно й безболісно. Ну, припустимо, знеболювання… Але однаково шкіра від уколів би запалилася, ну хоч трошки, було б роздратування, почервоніння… А отут – нічого. Мабуть, розіграв тебе старий. Мовляв, хочете безкоштовно – от вам безкоштовно: боді арт замість наколки. Тим краще.
Ви входите в рідний під'їзд. Колись, сто років тому, у цьому будинку жив живописець-баталіст, картини якого є в різних музеях. Він розмалював стіни під'їзду фресками, але не батальними сценами, а стилізацією під наївні народні українські малюнки: уздовж сходів – орнаменти із квітів, а на сходовому майданчику – козак Мамай. За сто років фрески потерлися, подряпалися і вимагають реставрації, але в житлового керівництва, звичайно, немає на це грошей.
– Привіт, Мамаю; ми повернулися.
Це вже стало звичкою, ритуалом. Начебто, не привітавши, не будеш мати удачі. Він же характерник, тобто чудотворець, як-ніяк.
Удома ти, роздягнувшись, першим ділом намагаєшся у ванні змити із плеча зображення. Працьовито треш намиленою мочалкою. Шкіра від цього рожевіє, але качкоголовий мужик анітрошки не туманіє й стікаюча мильна вода не стає брудніше. Якщо це не татуювання, а просто фарба на шкірі, то фарба незмивна. Витираєш плече рушником і відзначаєш, що останній теж залишився зовсім чистим.
Роздосадуваний виходиш із ванної й плюхаєшся в крісло, ударяючись сідницями об щось тверде. Витягаєш з-під себе цю твердінь і відкидаєш на диван. Натискаєш кнопку телевізійного пульта. (Можливо, безцінний Читачу, у реальному житті ти не любиш дивитися телевізор і, напевно, у цій ситуації вважав би за краще зайнятися зі своєю Коханою Жінкою чимсь більш цікавим і приємним, аніж витріщатися в телеекран. Але тут, у своєму оповіданні, автор змушує тебе його дивитися, тому що того вимагає сюжет).
– …суальний маніяк, – говорить виникла на екрані сувора дама – ведуча місцевих кримінальних новин. – Це вже третій випадок за останній тиждень…
– Ти не бачив тремпеля? Тільки-но десь поклала й не можу знайти, – запитує, тримаючи зняту сукню, твоя Кохана Жінка.
– Я на нього сів – ти поклала на крісло… Он він, на дивані.
– … загрожуючи ножем, примушує жінок до статевого контакту в збоченій формі. На жаль, через темряву жертви зґвалтувань не змогли його роздивитися, тому немає можливості скласти його фоторобот. Відомо тільки, що він нижче середнього росту й говорить хрипким голосом…
От мерзенний ракло, думаєш ти про ґвалтівника. Ти терпіти не можеш вилупків, які кривдять беззахисних, особливо жінок. Ех, попався б тобі цей ракло, ти б йому показав, де раки зимують, козам роги правлячи!
Повідомлення про маніяка, звичайно, не може підняти настрій, тому ти перемикаєш телик на інший канал, де настрій піднімає запалююча диким оптимізмом і фентезійним іміджем співачка Руслана…
Автор не буде описувати, чим ви потім займаєтеся з Коханою Жінкою, тому що це ваші інтимні справи, у які навіть авторові не слід сунути носа. Вдало написана еротична сцена може прикрасити твір, але автор, будучи делікатним і тактовним, від такої прикраси в цьому випадку добровільно відмовляється.
2.
Наступного дня ти зауважуєш, що голий мужик з качиною головою на твоєму плечі став нібито трохи блідіше. Напевно, фарба починає сходити, думаєш ти. Ну й прекрасно: ще кілька днів і від квазітатуювання нічого не залишиться.
Ще через пару днів ти переконуєшся, що зображення таки дійсно стає блідіше й розпливчастіше. Придивляєшся до нашкірної картинки, і в тебе виникає враження, начебто вона не сходить зі шкіри, а йде під шкіру й там розсмоктується.
Ще через день зображення розпливається настільки, що вже виглядає синцем, начебто від удару. Тю, якесь дивне татуювання. Втім, процес розсмоктування відбувається цілковито безболісно, тому тебе таке явище дивує, але не хвилює.
До сьомого після відвідування салону тату дня наколка розсмоктується повністю, і плече набуває первісного "незаплямованого" вигляду.
Цього дня знову на Харків планують сніжинки, і ви з Коханою Жінкою завмираєте біля вікна, обійнявшись, заворожені цієї красою.
Відірвавши погляд від завіконного об'ємного білого живопису, ти зиркаєш на годинника і спохвачуєшся: ой, уже почалася "Столиця № 1". Це щотижнева програма однієї з харківських телекомпаній, напхана масою цікавих фактів з історії, біографій відомих людей; інформацією про цікаві виставки, концерти, спектаклі і т.д. Одна з небайдужих вам з Коханою Жінкою телепередач, яку ви намагаєтеся не пропускати. Хапаєш пульт…
Так, "Столиця № 1" (назва нагадує про колишній статус Харкова, який 14 років був столицею, першою столицею Української радянської республіки) дійсно вже в ефірі:
– …ановні телеглядачі, звичайно ж, знаєте легенду про те, що Харків заснував нібито якийсь козак Харко, від імені якого нібито й походить назва міста, – віщає ведучий з кучерявою шевелюрою, у незмінному светрі. – Півроку назад, у серпні дві тисячі четвертого, до трьохсотп'ятдесятиріччя Харкова, був навіть установлений пам'ятник цьому легендарному козаку, роботи скульптора Зураба Церетелі. Але це лише харківський міф, а в дійсності місто отримало назву від однойменної ріки, що протікає в ньому, яка стала так зватися, очевидно, задовго до виникнення козацтва. Але звідки ж узялася така назва ріки – Харків? Є близько півтора десятка гіпотез. За однією з них, "Харків" – назва татарська; за іншою – печенізька; за третьою – половецька; за четвертою – хазарська; за п'ятою – скіфська, і так далі. Є навіть гіпотеза, що "Харків" – від індійського "Харе"; ну, знаєте: Харе Крішна, Харе Рама… Але гіпотези гіпотезами, а точних даних немає. І от три дні назад виявилася знахідка, яка, можливо, відкриває нам таємницю назви "Харків". Я передаю слово гостеві нашої програми, археологові Володимиру Іллічу Гьогюзяну. Здрастуйте, Володимиру Іллічу. Отже, що ж це за знахідка?
– Добридень, – починає лисий чоловічок з великими вірменськими очима. – Дійсно, три дні тому харківські метробудівники виявили прадавнє поховання, у зв'язку із чим роботи в тому місці були припинені й на місце знахідки викликана археологічна комісія, у тому числі й ваш покірний слуга. Оглянувши поховання, ми дійшли висновку, що це остготська могила четвертого століття нашої ери. Остготські городища й могили на Харківщині вже раніше неодноразово розкопувалися й досліджувалися нашими археологами, тому в цьому не було б особливої сенсації, якби ми не знайшли в цій могилі золотого…
– Вибачте, я переб'ю. Перш ніж повідати про золоту фігурку, трохи розкажіть про цей народ, що жив колись на нашій харківській землі.
– Охоче. У четвертому столітті майже всю територію нинішньої України займало королівство остготів, тобто східних готів, а нинішня Харківщина була північно-східною провінцією цього королівства. Готи, як багато хто знають, – це одне із численних германських племен часів пізньої античності й раннього середньовіччя. Столиця цього королівства перебувала на березі Дніпра й називалася Данпрштадир, що в перекладі з готської й означає власно "Місто-на-Дніпрі" або "Днепроград". Є гіпотеза, що Данпрштадир був на місці нинішнього Києва, але особисто я думаю, що нижче за течією. Серед готів було поширене християнство, навіть Євангеліє на готську мову було перекладено із грецької раніше, ніж на латинь. Але разом з тим частина готів поклонялася язичеським богам, як власне германським, так і запозиченим, так би мовити, в інших народів: римським, кельтським, слов'янським, перським… От у цій могилі ми знайшли золоту фігурку якогось божества, дотепер науці невідомого. От ця фігурка…
Археолог Гьогюзян виставляє на стіл невелику, завбільшки з палець, статуетку.
– Ми попросимо нашого оператора, – проказує ведучий, – узяти божка крупним планом.
Крупний план: голий чоловік з жовтого металу, далеко не атлетичної статури, пузатенький, із широко розставленими ногами, кулаки впираються в боки, лікті врізнобіч, – поза "я отут хазяїн"; між ніг висять статеві органи; а голова в чоловіка…
– Тю! – кричиш ти.
– Отут, унизу, видно ім'я цього божества – Харк – готськими буквами, – продовжує археолог, – От, видно? Не видно… Об'єктив не бере… Бликує… Ну, повірте мені на слово. Невідомо, чи був цей качкоголовий Харк божеством чисто готським і взагалі германським, чи остготи, що жили тут, на слов'янських землях, узяли його в слов'ян. Язичеські божества з головами тварин були в різних народів, зокрема й у прадавніх слов'ян. Наприклад, слов'янський бог Хорс зображувався з головою козла, бог Годебу – з головою гостроносого птаха, Радегаст – лева, Сварог – бика, Гастон – вовка, Баган – барана, Велес – ведмедя…
– Отже люди, що жили тут більш півтора тисяч років тому, поклонялися божеству на ймення Харк, – перебиває ведучий. – Відразу напрошується думка, що назва "Харків" походить від імені цього божества!
– Ну що ж, і така гіпотеза має право на існування. Можливо, голова водоплавного птаха вказує на те, що це божество було пов'язане з водою: чи то було богом води, чи то, конкретніше, богом рік, чи то богом якоїсь однієї ріки, може, саме тієї, яка тепер називається Харків… Та й саме слово "Харк" нагадує крекіт качки…
– Тю! Звідки ж… – Ти аж підхоплюєшся із крісла від такої новини.