Себто твоя соціально активна робота, це лікувати хворих?
- Саме так.
Попереду на дорозі з'явилася постать. Низенька, у довгому зеленому плащі з глибоким капюшоном. За плечима лук і сагайдак зі стрілами. Постать напівлежачи ширяла у повітрі. Коли фургон під'їхав ближче, опустилася на ноги і вирівнялася. Незнайомка зняла капюшон. На плечі опало молочно біле волосся. Фургон зупинився. З сухого, зморщеного обличчя, на нас дивилися великі, вицвілі від старості, очі ельфійки.
- Я по твою допомогу, Евеліно, — Ельфійка з гідністю злегка кивнула головою.
Гном також привітався кивнувши головою, але з сідла злізати не став.
- Востаннє до твоїх послуг, Татанія, — якось сумно сказала Евеліна і плавно злетла з фургона до ельфйки.
Я також, як міг елегантно, зіскочив на землю, і підійшов ближче до розмови.
- Я вирішила і я готова.
- Ритуал виконаємо? Можливо для вашої наступної краще буде, щоб ви відправили їй останній образ.
- Добре, це моє сьоме життя, ритуал я знаю. Хоча попередня робила його бозна коли.
- Особисте питання. Скільки майстрів у вас?
- Тринадцять.
- Ого!
- Ніяких ого. Я вважаю, що дуже мало. Мої попередні життя були по п'ятсот, сімсот років. Ти ж, першонароджена. І років тобі?
- Вісімдесят п'ять.
- Максимальний вік дріад, наскільки я знаю триста п'ятдесят, п'ятсот років. Ти ще й чверті свого першого життя не прожила, а вже першого майстра маєш. Оце для мене ого! Добре, досить політесів. Якщо хочеш потеревенити, скажеш Аїду, щоб нове тіло для мене завтра зранку підняв. Тоді у мене буде часу, щоб поточити ляси, приблизно до обіду. Потім піду.
- Щось передавати будете?
- Лише лук і стріли. Вони хоч і ритуальні, але справжні.
- Віддайте Ваарону.
Ельфійка зняла лук і сагайдак і передала мені. – Дивне у тебе тіло, хлопче. Я тут поки вас чекала, спостерігала, як ти Евеліну питаннями діставав. Евеліна мужньо трималась.
Евеліна вирішила мене захистити, — У нього з пам'яттю проблеми. Підозрюю, щось сталося під час переносу. Нічого не пам'ятає з минулого життя.
- Це у Аїда такий випадок відбувся? – насторожилася ельфійка. – Бо я декілька справ своїй наступниці полишила. Хотілося б щоб про них не забули.
- Ні, ні, не переймайся. У Аїда все буде на найвищому рівні. Це невідома мені локація. Я вперше таке тіло бачу.
- Які твої роки? Ще надивишся. Давай закінчувати, бо, якщо чесно, я таки дійсно, втомилася.
Ельфійка з дріадою зійшли з дороги в траву. Татанія дістала зі складок одягу свій кристал переходу. Вони переплели руки так, щоб кристал був посередині між долонями. Голоси набули урочистості.
- Я прийшла по твою допомогу Евеліно.
- Востаннє до твоїх послуг, Татанія.
- Я вирішила і я готова.
- Скільки років твоєму тілу?
- Сімсот тридцять.
- Яке життя ти будеш жити?
- Після відпочинку, почну восьме.
- Яке в тебе ім'я?
- Татанія.
- Заплющ очі, Татанія. Зараз ти відпочинеш. Коли прокинешся, почнеться твоє восьме життя, і сила струменітиме в тобі, немов ріка. Заплющ очі!
- Я знаю куди я йду… . – сказала ельфійка, заплющила очі, і немов мішок з соломою повалилася на землю.
Я чекав на щось подібне, але всупереч цьому, ледве спинив себе, щоб не кинутися на допомогу Татанії. Евеліна залишилася стояти, тримаючи в руках зелений кристал переходу. Гел продовжував сидіти в сідлі і спостерігати за тим, що відбувається з просто таки, непробивним спокоєм. Кристал Татанії, увійшовши в руку Евеліни, немов би розчинився в її долонях. Дріада, не звертаючи уваги на труп ельфійки, пішла до фургону. Тіло ельфійки почало занурюватися в землю. Декілька секунд і зелений плащ безслідно зник в траві, неначе то була трясовина. Евеліна плавно злетіла на фургон. Я оговтавшись від такого креативного поховання, кинувся залазити на своє місце, притримуючи речі Татанії. Коли ми всілися і фургон рушив, Евеліна, злегка мружачись від променів, що через листя попадали їй на обличчя, з легкою посмішкою запитала: — Що ти там останнє питав? Щось про лікування зейців?...
29 *** Колись. Невідомо де.
Ближче до полудня ми виїхали з лісу. Перед нами відкрилася неширока смужка землі, за якою була порожнеча. Спочатку я подумав, що ми опинилися на вершині гори, бо попереду було видно багато хмаринок, що знаходилися ненабагато вище нас. Фургон під'їхавши доволі близько до обриву, повернув ліворуч і поїхав паралельно прірві. Дорога продовжувала бути ідеально рівною. Виявилося, що ми знаходилися на гребені великого укосу. Майже вертикальна стіна спускалася вниз десь на три сотні метрів. Внизу, паралельно укосу, текла невеличка ріка з високими рудими берегами. Трохи далі починався двійник того лісу, з якого ми тільки що виїхали.
Повернувши фургон, Гел спинив ящера, зліз з сідла, і підійшовши до краю укосу завмер дивлячись у зелену далечінь. Ми з Евеліною приєдналися до нього. Ні зліва, ні справа не було видно якогось спуску вниз. Всюди, до небокраю, майже гола скеляста стіна у підніжжі якої текла мутна, бурхлива, руда ріка з рудими берегами. Ліс з височенними деревами, що починався неподалік від річки, вдалині переходив в дикий степ, далі знову в ліс. Ніде не було жодних слідів цивілізації. Степ мав нерівний край. Пригадалися різнокольорові клаптики оброблених ділянок, що бачив колись на Землі, будучи в Карпатах, з Говерли. Тут, до небосхилу все було розділено не на клапті, а скоріш, на плями. Ні міст, ні доріг, ніяких будівель. Праву половину небокраю займали гори. Примітні обриси. У моїй пам'яті, ще вчора, я власноруч помістив ці гори на небокрай. Але тоді я іх полишив по ліву руку від себе, зараз вони займали праву половину обрію. Рухалися ми, виходить, у зворотному напрямку від селища зейців з торжищем.
- Яка краса, — сказав Гелікоклес, поправляючи свого бриля, і міцніше затягуючи під підборіддям мотузок від нього.
Я помітив, що у дріади комбінезон став товщим на пару пальців. Подумав, що тут повинно бути вітряно, але крім легенького вітерця нічого поки що не відчувалося. Однак одяг у мене, як і раніше, складався зі штанів і сорочки, тому особливо я за нього не переживав. Мовчки насолодившись деякий час величним видовищем відкритого простору, ми всілися на свої місця і фургон рушив паралельно укосу. Я дивився в далечінь, тому не зразу зрозумів, що ми почали повертати у бік прірви. Коли я зорієнтувався, Гелікоклес вже повністю повернув ящера і фургон до укосу і ми з тією ж швидкістю продовжували рухатися у бік обриву. Помітивши моє занепокоєння, Евеліна хитнула головою мені за спину.
- Візьми в руки лук і ятаган, про всяк випадок.
Я взяв у руки речі Татанії і з тривогою заозирався. Ящики були гладенькі і вхопитися не було за що. Евеліна зітхнула і взяла мою руку.
- Не смикайся.
- "Зрозумів? Не смикайся! Здається, зараз політаємо!"
- "Схоже, що таки так, політаємо! Поки до землі долетимо, я встигну і всратися, і штани висушити!"
- "Ти тільки їй руку так не дави. Ач як вчепився, як в мамку. Не дави, кажу, бо ще подумає, що ти боїшся!"
- "А-А-А-а-а-а-а!!! Ми всі помремо!!! Рятуйте-е-е!!!"
- "Нормально тримаєшся. Тільки очі не вирячуй, бо на сову схоже."
Ящір між тим, дійшов до краю і продовжив з меланхолійним виглядом, рухаючи лапами, іти в порожнечу. Ось над краєм укосу прокотилися і колеса фургону. Я інстинктивно відхилився назад. Але ніяких змін не відбулося. Фургон ніби то, як раніше, їхав собі по рівній і гладенькій дорозі, так і зараз, ледь-ледь похитуючись, летів у повітрі, на висоті Princess Tower. Знизу подув вітер. Схоже ми попали у висхідний потік повітря. Ящір підібгав під себе лапи, і не виказуючи жодних занепокоєнь, продовжував нести на собі Гелікоклеса. Мені уявлялося, що наш фургон, зараз, немов карета Шармбатона, увійде в круте піке і почне знижуватися на крони дерев. Але наш рух був плавним. Ми, немов у невидимому ліфті, спускалися до землі. Мене трохи попустило. Я навіть хотів відпустити руку Евеліни, але вона втримала мене від цього необачного кроку.
- Ти що, згадав як літати?
- "Глечик з під кроваті! Ти чи сміливості набрався? Вони ж тут всі літати вміють! А ти, напевне, вирішив, що знаходишся на останньому поверсі Бурдж-ель-Араб і розслабився?"
У польоті ми знову повернулися ліворуч. Спустившись між велетенськими гілками до землі, фургон став колесами рівно на лісову дорогу, яку з висоти укосу, за кронами дерев, було непомітно. Зліва було чутно річку. Паралельно бурхливому потоку, лісова дорога вивела фургон на простору галявину оточену товстелезними стовбурами дерев, що переплітаючись гілками, поєднували крони і повністю затуляли небо. Оглянувши галявину, я зробив висновок, що нарешті, я знаю, як виглядає справжній Едем. Під деревами вся земля, неначе поле для гольфу була вкрита низенькою, м'якою травою. Оточення було схоже на парк мільйонера, який платив своїм садівникам платню президента. Кущі мали правильні форми. Невеличкі деревця, що росли поміж гігантами, були всіяні яскравими плодами. Простір, зелень та краса.
Гел, не зупиняючи ящера, розвернувся в сідлі у наш бік.
- Евеліна, Аїду вітання від мене. Ще раз дякую тобі за послугу. Ваарон, удачі.
Дріада злетіла на траву, махнула мені злазити.
- І тобі дякую Гел. Гарної дороги.
- Гарної дороги, Гел! – Зіскочивши з фургону, я також махнув гному рукою.
Фургон сховався за стіною зелені.
Трава на галявині не була скошена, чи підрізана. Вона була маленькою на зріст і густою.