Я сказав, що один з них то я, черговий наказав йти з ним до гайку де за стоячим просто неба столом сидів полковник з нашим капітаном. Полковник побачив мене і сказав "Что ж вы, товарищ сержант, не приветствуете старших по званию?". Я ж відповів, що за обідом згідно з армійським статутом не вітаються, "не положено". "Да ведь вы меня знаете, я выступал перед вами, не чужой вам человек, могли бы просто кивнуть, сказать "здравствуйте." Тут полковник обернувся на якийсь звук, а капітан енергійно махнув на мене рукою, щоб я зник якнайшвидше.
Поки ми отак байдикували у бліндажах, нам привезли два ящики автоматів ППШ і один з дисками до них і видали їх бажаючим — на всіх не вистачило. За порадою Жори ніхто з нас трьох не взяв автомата, бо хтозна скільки його доведеться носити, поки потрапимо на передову. І добре зробили, бо ті автомати виявились зробленими абияк — дерев'яні частини з відстаючими трісками, ледь-ледь покриті лаком, металеві штамповані деталі з незачищеним облоєм, до того ж нумерація дисків не співпадала з нумерацією автоматів, через що одні з них було неможливо приєднати, а інші після приєднання ледь тримались і під час стрільби випадали. Нам видали і трохи набоїв до автоматів, тож ми влаштували і вогньові їх випробування, під час яких переконались, що прицільні пристрої на цій зброї встановлено просто для краси, бо аби попасти у ціль треба було цілити на два чи три метри убік, попри відстані до цілі порядку ста метрів. Нащось роздали нам і з десятка два гранат РГ43. Приїздили також до нас і "покупці" набирати людей у розвідку і були дуже здивовані, що обмаль бажаючих.
Через день ми чули вранішню артилерійську стрільбу та спостерігали вечірні бомбардування німцями нашої передової. З великої відстані були помітні німецькі літаки неначе зграйки комарів над обрієм і за кілька хвилин по їх появі до нас доходили звуки вибухів. А ще за хвилину-другу з'являлись наші винищувачі і вступали у бій з винищувачами прикриття німців, про що ми здогадались, коли побачили, що по всьому небі і прямо над нами розлітались попарно літаки, ганяючись один за одним та стріляючи раз-по-раз. Разів три ми бачили такі картини і ні разу не бачили, щоб хоч одного літака було збито, а розстрілявши боєзапас і наші і німецькі літаки розлітались по домівках. Згодом ми довідалися, що наша вранішня артпідготовка передувала наступальним діям нашої армії, а вечірні бомбардування передували таким же діям німців наступного ранку, результати тих наступів були однакові і для нашого війська і для німецького — багато вбитих і поранених на "нічиїй" землі і ніякого просування вперед. У цей час Радянське Інформбюро сповіщало, що "Юго-Западнее Ворошиловграда поиски разведчиков и артиллерийско-минометная перестрелка".
Одного разу по обіді, коли ми зайшли у сусідній ярок постріляти, ми почули характерний гуркіт моторів "Ю-88", що раз-по-раз доповнювався якимсь скреготінням та ударами. Вийшовши на відкрите місце ми побачили повільно летящого у бік фронту літака, у якого під лівим крилом гойдався клапоть обшивки, що й скреготів та хлопав.
Ось так ми жили та розважались у бліндажах, поки одного вечора нас не віддали під командування іншого капітана, що повів нас далі. Вийшли ми з Дякового вже серед ночі, ніч була темна, хоч і зоряна. Вийшовши з села ми піднялись на узвишшя лівого берега річки Нагольної і побачили невисоко над обрієм трохи ліворуч від напряму нашого руху яскраву зірку, що підіймалась все вище згідно з нашим просуванням вперед. Вже значно пізніше я довідався, що то німецький освітлювальний прилад на аеростаті висів над Савур Могилою, аби запобігти нічним нашим нападам. Скоро стало видко і інші фронтові прикмети вдовж лінії фронту — раз по раз підіймались білі освітлювальні ракети, що пускались з тою ж метою, та черги трасуючих куль. Картина була красива, але стало якось моторошно, коли я усвідомив, як тісно натоптано той фронт усякими засобами а ще ж не бачимо ані гармат, ані танків. Поки ми йшли, виникало багато конфліктів з шоферами йдучих з фронту машин через їхню їзду з ввімкнутими фарами, чим вони нас демаскували, та ближче до ранку машини вже перестали бігти, стало спокійніше і наш капітан оголосив привал. Всі відійшли подалі від дороги, я ж полінувався і ліг від неї лише метрів за двадцять, заклав руки за голову і замислився над тим, що то буде з нами на передовій. З лівого боку шляху потягло тютюновим димком, я подумав, чи не запалити і собі, та побоявся, чи полінувався. Коли раптом почулось "дир-дир-дир..." звук мотору легкого літака По-2, улюбленця наших вояків, що вславився як "нічний бомбардувальник". Я трохи підвівся, намагаючись побачити літак на тлі зоряного неба, та марно — нічого не було видно. Аж тут мотор замовк і почулось якесь шипіння, що перейшло у свист, я позасвідомо перекинувся на живіт і охопив голову руками. В цю мить почулись кілька вибухів підряд "бабабах!" і знову затуркотів мотор віддаляющогося літака. Я встав і до мене підскочив наш капітан з запитанням, чи не я палив цигарку. Я не встиг відповісти, бо з лівого боку шляху підійшов хлопець з обличчям настільки блідим, що аж світилося в темряві і непевними рухами, стало ясно хто палив. На його щастя палив він у воронці, яких тут вистачало, а "кукурузник" влучив метрів за два від неї.
Поки ми обговорювали подію, почало хутенько розвиднятися, я подивився на свічку, аби розгледіти де її причеплено, але вище свічки була така хмара диму від неї, що я нічого не побачив. Пішли ми далі, перейшли дві річки по місткам і увійшли у руїни села Дмитрівка, пропахлі трупним запахом. При дорозі я помітив худе кошеня, що без упину нявчало. Я взяв його на руки і став гладити, аби заспокоїти, а ж тут почувся якийсь силенний ні на що не схожий гуркіт і кошеня злякалось і втекло, а я у наступну мить уздрів німецьку автомашину з панцерними бортами, що мчала бруківкою на голих дисках коліс з якої виглядали задоволені веселі обличчя двох наших солдатів та лейтенанта. Нас відвели через вибите снарядами та всіяне осколками невеличке поле до зарослого чагарниками яру, де ми мали перебути до вечора, коли нас відведуть в окопи передової лінії. Полягали ми там спати і проспали до полудня, прокинулись, зварили каші, незважаючи на застереження солдата, що мешкав у цім яру, попоїли та знову залягли.
Прокинувшись через деякий час я встав на коліна і потягнувся, підвівши вгору руки, почув гарматний постріл з німецької сторони і шурхіт снаряда, що підіймався вгору, почув, як він пройшов найвищу точку і почав спускатися. Я опустив руки, аж тут снаряд замовк, я кинувся долі і тільки-но торкнувся землі, пролунав вибух. Мені зразу захотілося води і все, що я бачив, видалося мені дуже яскравим, я відчув біль у правому коліні, животі, лівій руці, права рука затерпла. Я підняв до очей ліву руку на ній зірвано шматок шкіри, але й тільки, порухав ногою — ціла, за живіт схопився — цілий, але на животі все вогке та липке. Глянув на себе і ледь не знепритомнів — від правої руки залишилась тільки долоня без чотирьох пальців, наче бритвою зрізаних, та й та висить на якихось клаптиках. Тоді я зрозумів, чого хочеться пити і я слабну — кров юшила з залишків руки і я вже стояв колінами у кривавій калюжі. Я зразу став міркувати, чим зупинити кров, я пам'ятав, що існує якийсь вельми простий засіб для цього, але не міг згадати який. Тут до моєї свідомості дійшло, що з моменту вибуху чутно якісь крики та стогони. Виявилося, що то мучається Жора. Я спитав, що з ним, він відповів, що йому порвало яйця. Коли ж я спитав, чи сильно, він відповів, що не знає, а болить сильно. Я порадив йому спустити штани та роздивитись, він цим і зайнявся, я ж продовжував згадувати, як зупиняють кров, та все марно. Нарешті Жора роздивився і повідомив, що йому трохи розірвало мошонку і пробило м'якоть обох стегон. Посиділи ми трохи і вирішили покричати "Санітар!", може хто й знайдеться. Після третього чи четвертого крику прибіг літній санітар і кинувся до Жори, що був коло стежки, той відштовхнув санітара до мене "Иди к нему сначала!". Старий обернувся до мене, глянув, зблід і, мені здається, мало не впав, але оговтався, кинувся до мене, щось ласкаво примовляючи, зняв з мене пояс і затягнув їм залишки руки, дав трохи напитись. Аж тут не витримав мій шлунок, санітар спустив з мене штани і поклав мене зручним для випорожнення шлунку способом. Тоді взявся за Жору, заспокоїв його, щось там зробив, після привів мене до порядку і запропонував іти, якщо зможу. Але я іти не зміг, тож мене залишили і пішли, пообіцявши прислати за мною. Залишившись на самоті, я почав вивчати стан моєї правої руки і встановив, що залишки долоні вже нічого не відчувають, кістки розтрощено на друзки по 3-4 сантиметри завдовжки, шкіри від накладеного джгута і до долоні майже немає, тобто від руки у найкращому разі залишиться тільки частка плечової кістки. Поставивши собі такий діагноз, я подумав, що мабуть мені в такому стані і жити не варто, тож я притягнув до себе покинутий кимсь автомат і заходися знімати його з запобіжника, аби застрілитись. З великими труднощами я зняв запобіжник і почав відтягувати затвор, а сили недоставало, все ж я його відвів на половину ходу і побачив через віконце екстрактора червоненьку кульку, що мала позбавити мене життя і чогось стало якось моторошно і тут раптом згадались і Леся Українка, і Віллі Пост і Микола Островський вони ж перемагали свої фізичні вади, згадалась мама, що може залишиться зовсім одна, бо ж чи живий батько невідомо. Отак вихором промайнули всі ці думки і я відпустив затвора, а потім ногою відштовхнув автомат якомога далі. Озирнувшись навколо я побачив на кущах кілька сорок, що очікуючи дивились на мене, не виправдав я їх сподівань...Коли мене забирали санітари, я почув, як хтось з наших, що повернулись сказав "Диви, он пальці лежать.."
Поки все це тривало, тривав і артобстріл нашого яру, але розриви снарядів перемістилися кудись у сторону протилежну селу, коли ж мене понесли, вибухи стали наближатися до нас, тож хлопці зо мною на ношах бігли щосили. У санроті я застав вже цілком заспокоєного Жору і ще одного з наших, що теж був поранений тим же снарядом то ж він і знайшов ту санроту і прислав санітара до нас.