Проте переважна більшість вважала, що цього року подібного не станеться, вважаючи що вже самий факт визнання в той же день нашого відступу, свідчить про обґрунтовану впевненість керівництва армії і держави щодо нашої перемоги у літній кампанії.
Днів через два весь батальйон вишикували і зачитали наказ про надання нам сержантських звань. Тим, що склали на "відмінно" вогньову та політичну підготовку надавалось звання старшого сержанта, майже всій решті звання сержанта і декільком відстаючим — молодшого сержанта. Ми всі троє Лазарєв, Дахно і я стали сержантами. Це мене трохи здивувало і добре порадувало. Справа у тому, що я за своїми оцінками тягнув на старшого, але десь переплутали і я цьому був дуже радий, бо не хотів відрізнятись від своїх земляків.
За деякий час я дізнався, що наші випускники подейкують про мене, що я вліз в довіру начальству і став "хіміком", аби уникнути відправки на фронт. Почувши таке, я перестав ночувати у "хімічній" халабуді і сповістив ад'ютанта старшого, що не можу більше її охороняти. Він махнув рукою і погодився. Однієї ночі ми прокинулись від гармидеру у сусідів — щось вимогливо кричав тимчасовий ротний та обурено гомоніли солдати. Ми ж прокинувшись лежали собі, вважаючи, що нас цей гармидер не торкнеться. Але сусіди стихли і у наш курінь увірвався той же ротний і теж став щось вимагати, тільки з третього крику ми розібрали "Сривай пагон!" і це для нас виявилось настільки незрозумілим, що ми заціпеніли і по хвилині стали розпитувати нащо зривати погони. Ротний зовсім оскаженів і горлав "Отставить разговоры, выполнять приказание!!!". Все ж за деякий час він був змушений пояснити, що погони треба зірвати для відправки їх у майстерню, де на них нашиють сержантські лички і повернуть нам після обіду. А я ж їх тільки-но пришив, тай дуже міцно, ледь одірвав, зіпсувавши гімнастерку. Коли ротний вийшов, у третій халабуді все повторилося і крики офіцера і обурений гамір солдатів...
Після обіду привезли купу погонів і скинули на траву розбирайте, товариші новоспечені сержанти молодші, звичайні та старші. Вибрав я собі підходящі погони і заходився майструвати конструкцію, що залатала б дірки на плечах і забезпечила з'йомність погонів, що й було виконано.
За два-три дні по цьому почалась відправка наших випускників на фронт, а ще за день-два настала черга і нашої роти. Вишикували нашу роту на лінійці табору і командир нашого учбового батальйону ще раз привітав нас з одержанням військових звань, висловив сподівання що ми й надалі гідно служитимемо батьківщині, як служили та навчались, що з огляду на особливо добрі якості нашої роти він подбав про те, аби ми потрапили до 4-ї гвардійської дивізії, що в числі перших одержала звання гвардійської за свої видатні бойові якості, проявлені нею під Києвом та Москвою. Під кінець цього напучування на лінійці з'явився збентежений старшина нашої роти і стало ясно, що урочисті проводи нас на фронт не вдались. Справа у тому, що після обіду ми не здали казанки на кухню, як це робилось завжди, а заховали у різних місцях по дорозі, якою мали рухатись на фронт, аби потім підібрати їх. Це було зроблено з огляду на те, що при попередніх відправках начальство оголосило казанки, що були зібрані до кухонь від солдатів, власністю батальйону і наші попередники пішли на фронт без казанків. Вигляд нашого старшини був настільки збентежений, що капітан перервав свій виступ і спитав що трапилось. Одержавши повідомлення про зникнення казанків, він продовжував свій виступ вже зовсім в іншому тоні. Спочатку він просто наказав повернути казанки, ми загомоніли про те, що всі ці казанки наша особиста власність, принесена з собою з іншої військової частини. Капітан не став сперечатися, але сповістив, що триматиме нас доки ми не здамо всі казанки, а якщо ми й до ранку цього не зробимо, то здасть нас відповідним службам, як відставших від маршового підрозділу у який ми маємо влитись по дорозі. Казали, що наш капітан Калениченко був вчителем до війни, дуже схожа з вчительською була його аргументація.
Нам скомандували "вольно" і ми повсідались обабіч лінійки, не збираючись приносити казанки. Капітан походжав перед нами, час від часу кидаючи одне-друге речення щодо нашої ганебної поведінки, старшина стояв мовчки, ми пересміювались... Проте за кількадесят хвилин сидіння троє-четверо хлопців кудись пішли і вернулись з казанками. Поставивши їх посеред лінійки під наш свист і жарти, вони знову приєднались до нас і пояснили, що не сидіти ж тут довіку, бо ж колись і їсти захочеться, а тут вже не нагодують, тож треба таки рухатись куди призначено. Ще за годину позносили всі казанки і ми рушили. Вже поночіло, коли ми наздогнали ще з сотню солдатів і приєднались до них. Вранці ми прийшли в селище Бірюкове — це вже була Україна. Переднювавши у Бірюкові ввечері рушили далі до Нагольної Тарасівки, далі до Бобрикова і звідти до Дякового. Йшли ночами, відпочивали удень. Щоправда через денну спеку то був не відпочинок, а мука одна, тому вже другої ночі я не тільки побачив сплячих на ходу людей, але й сам призвичаївся спати на ходу. Кожного ранку ми спостерігали велику кількість літаків Іл.-2, що летіли на невеликій висоті у напряму фронту і не могли зрозуміти, куди вони потім пропадають, бо аналогічного зворотного руху не бачили, мабуть верталися додому вони іншим шляхом. Одного ж разу побачили ми літак, що йшов зворотним курсом, це було у Бобрикові, коли ми влаштовувались вранці на відпочинок. Наді мною промайнув літак з відкритим ліхтарем, з якого висунулась голова льотчика і, невдовзі почувся удар об землю у тому напрямі, куди він пролетів... Кілька хлопців побігло туди і вони побачили те, що залишилось від літака і льотчика...
Надвечір рушили ми далі і простуючи по вулиці раптом почули спереду оклик "Стой, в сторону!". Передні лави, а за ними і вся команда, зупинились і прийняли вправо. На дорозі з'явилась купка полонених німців під конвоєм одного солдата, озброєного гвинтівкою з примкнутим багнетом. Майже всі німці були немолодими, тільки останнім йшов молодий єфрейтор у чистесенькому новенькому вбранні та окулярах. Хтось з нашого натовпу вигукнув: "…отлупить их надо!", конвойний аж засмикався і благаючим голосом відповів: "Их уже отлупили, хватит с них!" Почувши цю розмову німецький єфрейтор подивився на нас і сказав: " Я доброволно, доброволно!". На ці слова наша команда, що і не подумала підтримати вимогу відлупцювати німців, обурено загомоніла: "Тепер багато вас, що добровільно здаються, а де ж ти був два роки тому..." і таке інше, але ніхто не насмілився підняти на полонених руку.
За годину-другу, ще до темноти, прийшли ми у село Дякове, де мали одержати харчі і призначення до полків 4-ї дивізії. Місцеве населення Дякового було евакуйоване у сусідні села, щоб запобігти втрат серед нього, бо наявність у селі штабу нашої армії і ще деяких служб, спричинились до обстрілу села далекобійною німецькою артилерією. Селянські хати мали ознаки раптової евакуації — засихаюче розчинене тісто в макітрах, зогнила очищена картопля в чавунах та інше. Були і ознаки перебування в хатах і перехожих солдатів — порожні консервні банки. Наша маршова команда розбрелась по дворах та оселях і заходилась готувати на плитах вечерю з залишків виданих нам у дорогу продуктів. Тим часом надійшли і дехто з господинь дворів, що прийшли провідати свої господарства чи легально, чи нелегально. Господиня двору, де був я з земляками, побачивши, що ми напорпали картоплі з її городу, дозволила напорпати ще і з охотою показала, у яких дворах картопля краща. Вранці наше начальство пішло на розшуки продовольчого пункту, бо на сьогодні харчів вже не було, а ми, проводивши поглядами хмари Іл-2, що йшли у бік фронту, тинялись по вулицям. Невдовзі у наше поле зору потрапила якась група з трьох чи чотирьох солдатів у закривавленому одягу, один з них на милицях — як виявилося, це були поранені вчора, що прийшли з фронту пішки і тепер шукали медсанбат... Це нам видалось неймовірним і ми почали їх розпитувати, чому їх не евакуювали якимсь транспортом, але не змогли їх зрозуміти, бо вони нас не розуміли, а ми їх — то були казахи. Зустріч ця викликала у багатьох обурення, бо піші мандри поранених, скоріш за все, відбулись в результаті того ж таки мовного бар'єру і зневажливого ставлення медперсоналу до людей не володіючих російською мовою. На щастя, хтось з нас вже довідався, де той медсанбат і вказав казахам дорогу.
Наступного ранку ми прокинулися від гуркоту, що чувся з боку фронту, що був від нас кілометрів за 12-15 — то була артилерійська стрільба, що тривала хвилин п'ятнадцять-двадцять. Це означало початок наступу на нашій дільниці фронту, а за день-два ми довідались, що це був початок наступу на всіх фронтах від Заполяр'я і до Чорного моря — 17-те липня.
На третій день пошуків продовольчий пункт знайшовся, а два дні ми годувалися вкраденою картоплею та узваром з недозрілих фруктів, які ми рвали у великому колгоспному саду під акомпанемент розривів далекобійних снарядів, падаючих два-три рази на годину за кілометр-два один від одного. Падіння снарядів супроводжувалось двома звуками — вибухом та ударом носової хвилі, що призвело до виникнення серед солдатів байки про нові німецькі снаряди, що, начебто, вибухають шістнадцять(!) разів.
Після одержання і розподілу продуктів нас, випускників учбового батальйону, відокремили від решти маршової команди, відвели кілометрів за три від села і поселили у бліндажах запасної оборонної лінії, дали нам тимчасового командира у званні капітана і нас у цьому місці став відвідувати двічі, або й більше, на день замісник командира дивізії з політичної частини, полковник. Цей полковник разів два виступив перед нами, розказуючи щось про нашу дивізію та її начебто існуючі традиції. Одного разу ми з Жорою у обідній час щось їли з консервної бляшанки, що правила нам за казанок, ми були не підперезані та розхристані. В цей час повз нас пройшов на відстані метрів з двадцять той самий замполіт, а за хвилин десять з гайка, що правив нам за штаб вибіг черговий і заходився шукати тих двох сержантів, що не привітали полковника.