Це чергування було абсолютно недоцільне, бо найближчі два об'єкти уваги Luftwaffe — станції Красний Сулин та Звєрево були від нас досить далеко за вісім та двадцять кілометрів, відповідно, а Красний Сулин ще й за горбами. Хімінструктор це також визнавав, але, як він признався, мусив виконувати наказ по нашій армії. Років за вісімнадцять по тому я почув оповідь маршала Москаленка К.С. про роботу постів ВНОС (воздушного наблюдения, оповещения, связи) у перші дні війни, про те, що ці пости нікому не були потрібні через відсутність у них засобів ні для спостереження, ні для сповіщення, ні для зв'язку і тому їхні доповіді потрапляли куди слід лише за два-три дні, коли вони були нічого не варті. Саме таким і був наш протихімічний пост без оптичних приладів, без флюгера, без термометра, без годинника, без телефону і, на відміну від постів ВНОС без паперу та олівця і без освітлення уночі. Наш хімінструктор щовечора та щоранку підходив на цей пост з зошитом і олівцем і разом з постовим придумував та записував події минулих годин посміхаючись, мабуть, так само, як посміхався пан Марек, коли описував заздалегідь історію батальйона, що служив у ньому разом з паном Швейком.
Але солдатам-хімікам цей пост сподобався — постовий без зброї, може сидіти, аби тільки не спав, зміна без всяких формальностей та без розводящого. Моє перше чергування на тому посту співпало з непересічною подією — бунтом на зразок потьомкінського у нашій роті, кухня якої була розташована якраз під постом, на який я заступив години за дві до вечері. Коли рота прийшла вечеряти, почулись обурені вигуки проти того, що вже третій день годують "водичкою", незважаючи на невдоволення солдатів новою розкладкою їжі. До мене долинули також виправдання старшини, що він доводив начальству про невдоволення солдатів, про їх вимоги повернутись до старої розкладки, що його не послухали. Тоді солдати відмовились їсти і почали розходитись, аж тут прибіг ротний і став кричати "Кто зачинщик?! Где зачинщики?!". Поки він горлав, останні солдати розбіглись і залишився ротний наодинці з персоналом кухні, щось ще покричав на старшину, поки не прийшов хтось з командування батальйону. Тоді все стихло і хвилин за п'ятнадцять офіцери пішли геть. Ще за години півтори я змінився, зайшов на кухню, мені наклали в казанок уставну порцію, я злив з неї воду і повечеряв двома-трьома ложками розвареного пшона і пішов міркуючи, що ж маю робити тепер адже я комсорг роти, хоч і тимчасовий, тож від мене вимагатимуть виказати "зачинщиків", що я і не мав бажання і не міг зробити, бо той бунт був, як колись казали, "божою справою", тобто таким, що виник сам собою.
Проте вранці всі наші ротні кухні нагодували нас за старою розкладкою — перемога! Але ж треба було якось реагувати... І ось після обіду зібрались відкриті партійно-комсомольські збори тобто збори всієї роти. У командира роти, що ввечері намагався хапати "зачинщиків", знайшовся привід не бути на зборах наче б то рана відкрилась. Збори вів замісник командира роти, що весь аж кипів гнівом і, забувши, що він на зборах, намагався залякувати наших взводних, які доводили недоречність будь яких розборок, бо вже все скінчилось. Отак ми з годину послухали суперечки офіцерів і мирно розійшлися, коли головуючий закрив збори.
Отак коверзувала наша санітарна служба замість подбати про те, що треба — наша їжа була геть позбавлена вітамінів і через це в батальйоні багато людей захворіли на "курячу сліпоту". Наш батальйонний фельдшер лікував її редискою і ввечері коло його халабуди за цими ліками вишиковувалась чимала черга хворих. В нашій роті таких захворювань не було, може тому, що майже всі наші солдати їли, жували всякі їстівні рослини коли суничку знайдеш, а коли у консервній банці зготуєш якесь вариво з вишневого листя та гілочок порічок, а то жували те листя та поїдали ще зелені дикі вишні та порічки — отут би нашим санітарам попрацювати.
Одної ночі наш батальйон підняли по тривозі, але негучно, з сурмами, а потихеньку і з застереженням розмовляти притишено. Сповістили, що маємо рушити на ліквідацію німецького повітряного десанту. Днювальним по роям було наказано залишитись. Сталось так, що на той раз днювалив я і тому мусив залишитись, отож я вже очікував на зауваження, що як комсорг, то й у бій не йде, аж тут помітив дивну поведінку одного з наших хлопців — цей здоровань, кубанський козак, щось шмигав носом та спотикався на кожному кроці. Я спитався його двоюрідного брата, що теж був у нашому рою, що то з його родичем. "Боїться!" відповів той. От тобі і нащадок запорожців! Я скористався нагодою і звернувся до взводного з проханням залишити боягуза за днювального, а мені йти з усіма. Дозвіл я одержав і відчув, що до такого вчинку солдати поставились схвально. Нас вишикували, роздали по кілька обойм бойових набоїв і ми рушили у пітьму. За годину ми вийшли на битий шлях, що вів до селища Бірюкове, а ще за годину нас наздогнав вершник, нас зупинили і повернули назад. Чи насправді була потреба у нас десь, чи це була учбова тривога не відаю, але набої, що по повернені в табір було в нас відібрано, були бойовими.
Командування нашого полку не вгамовувалось у своїх намаганнях поліпшити солдатський побут — після провалу нової розкладки їжі воно вигадало новий розпорядок дня з підйомом на три години раніше, з одногодинним сном після обіду та з відбоєм на дві години раніше ніж було заведено. Отож ми мали вкладатись до сну, коли ще сонце було на небі. Першого ж вечора за таким розпорядком ніяк не спалось і всі солдати вилізли з куренів і стали співати пісень впівголоса, аби начальство не почуло. Проте і начальству мабуть теж не спалось, бо воно з'явилось і заходилось заганяти нас до куренів. Аж тут почувся гуркіт авіаційних моторів і з-за горба вигулькнули три літаки Іл.-2, розвернулися над нами і пішли в атаку на якусь ціль за горбом, почавши стріляти з кулеметів та гармат. За першою ланкою літаків з'явилась друга, третя, четверта, після пішли дев'ятки, дві чи три, і всі вони атакували цю невидиму нам ціль наповнивши повітря ревінням моторів та гучними чергами пострілів. Тут вже було не до сну, ця розвага тривала щось близько години, з перервами , звичайно. Отож в результаті, поснули ми за старим розпорядком. Підйом же відбувся за новим. І от десь після обіду наш взвод куняв під якісь теревені взводного, на тому самому горбі, що був над табором, за кількасот метрів від чорної плями на місці згорілої від нашого ж недопалка трави. Раптом почувся гуркіт моторів і з'явилась дев'ятка Ілів, що прямувала на ту пляму, як за хвилину виявилось, бо літаки лягли у піке і ми побачили спалахи пострілів на кромках крил, після чого ми не роздумуючи кинулись навтіки, про всяк випадок. Озирнувшись на бігу ми побачили по хмарках пилу, що літуни поцілили не у пляму, а значно лівіше. А ввечері повторилась вчорашня історія з атаками на ту саму пляму з сторони табору. Командування батальйону доповіло куди треба про самоуправство авіаторів, що повелися як німці на окупованій території — влаштували собі
самочинно полігон не узгодивши це ні з військовим, ні з цивільним керівництвом і не виставивши ніякої охорони небезпечної зони. Нальоти "сталінських соколів" припинились, казали, ніби то їм добряче дісталось. Але ця подія допомогла повернутись до звичного для нас розпорядку дня. Адже незалежно від хуліганства авіаторів, лягати спати, коли всі оточуючі люди ще працюють схоже на впровадження лівостороннього руху для машин одного автопарку.
За кілька днів до завершення курсу наших наук до мене у курінь навідався той самий надстроковик, з яким ми проблукали одної ночі, і сказав, що командир батальйону доручив йому підібрати тимчасового хімінструктора замість нашого лейтенанта, кудись переведеного. Тож він гадає, що я з таким завданням упораюсь і що з моїм взводним все узгоджено. Всі мої обов'язки вичерпувались доглядом за службовою халабудою хімінструктора, в якій я мав і ночувати, від занять мене звільнили і я став сам собі пан.
Але після одної доби такого "сачкування" мені стало якось не по собі, аж тут мій взводний попрохав мене провести заняття з хімпідготовки у нашому взводі — вивчення протигаза. Я з радістю погодився і провів його, а взводний створив мені таку рекламу, що довелося проводити такі заняття ще у кількох взводах, на прохання їх командирів. Справа не у тому, що мої педагогічні таланти були чогось варті, а просто взводні під час цих занять могли зайнятись особистими справами. А якось нічної зливи, до мене забіг наш старшина по запали до димових шашок, бо жодного сухого сірника у батальйоні не знайшли, отже я став потрібним.
Тим часом наш курс скінчився і почались іспити з трьох дисциплін: стройової підготовки, тобто шагістики; огньової підготовки, тобто знання трьохлінійки, автомата ППШ, ручного кулемета РПД(ДП) та станкового кулемета "Максим" і політичної підготовки, тобто знання "книги товарища Сталина", згаданої вище. Перший іспит приймав наш взводний, другий — виконуючий обов'язки командира роти, а третій — комісія з трьох гладеньких полковників, що на будь-які наші відповіді схвально кивали голеними головами та витирали з них піт хусточками. Заняття скінчились і ми цілими днями байдикували, я ж замість байдикування, що мені вже набридло (я ж бо почав це раніш за всіх) став майструвати з бляшанок від консервів коробочку під тютюн та папір, кружку, пришив міцними нитками ґудзики та погони, щоб не відривалися при пранні, змайстрував собі зручного ранця з якоїсь сумки, що знайшлась у "хімічній" халабуді. Роботи з металом я виконував солдатською сокиркою на оправці, що була на робочому місці нашого ротного шевця. Мої трудові вправи збирали десяток-півтора глядачів з байдикуючих солдатів, яким наш старий швець докоряв, що вони нічого не роблять і радив брати приклад з мене.
Всі ці події проходили на тлі Курської битви що розпочалась 5 липня наступом німців і відходом наших військ на декілька кілометрів. Одразу ж знайшлися серед курсантів "пророки", що віщували новий повальний відступ Червоної Армії на зразок торішнього.