Туману вже не було, був серпанок, і мрячив дощик. Мулатка Милослава спала.
Кий Арнольдович вийшов із "Таврії", помітив, що фари як і раніше горять, виключив їх, тому що було вже досить світло, хоча сонце ще не зійшло, і озирнувся по сторонах. Найближчі околиці являли собою поля, що розкинулися по обидва боки ґрунтової дороги із самотньою покрученою сосною на узбіччі, а далекі розчинялися в серпанку.
Ідучи до дерева, коріння якого він мав намір зросити вмістом сечового міхура, Кий Сало побачив, що вологий ґрунт потоптаний кінськими підковами, начебто кінь довго кружляв і тупцював біля кола, яке окреслила Милослава сухою гілкою. Отже, тупіт, схропування, іржання й тінь Кию Арнольдовичу не примарилися... Хоча дивно...
Оглянувшись і переконавшись, що Милослава спить, на нього не дивиться, він розстебнув ширінку й зросив коріння дерева.
Застебнувши "блискавку", або, по-харківськи висловлюючись, "змійку", пішов назад до машини, їжачись від світанкового холоду й мжички, і раптом відчув на собі чийсь погляд; повернув голову...
На дорозі, перед автомобілем, метрах у десятьох стояв чорний мотоцикл, а на ньому, схрестивши руки, сидів чорний мотоцикліст.
Треба ж, який нав'язливий злодюга. І тут знайшов!
Кий Арнольдович узяв монтировку й демонстративно потьопав нею по долоні, мовляв, якщо в тебе лихе на умі, непрошений гостю, то ми постоїмо за себе.
Чорний байкер підняв руки, ворухнув пальцями, очевидно, показуючи, що він беззбройний (а виглядало, начебто здається в полон), потім знову схрестив.
Вони обоє мовчали й дивилися одне на одного. Втім, очей незнайомця Кий Сало не бачив, тому що обличчя злодія ховалося під тонованим оргсклом мотошолома, але відчував на собі його погляд. Наш герой не витримав тиші й першим порушив її:
– Чого ти причепився, хлопче, ховаючи своє лице? Чого від мене взяти хочеш, скажи нарешті вже.
– Яйце.
Голос у незнайомця був глухуватий, хрипкий, начебто застуджений, і говорив він з акцентом, не кавказьким, не прибалтійським, а незрозуміло яким.
Яйце, здивувався Кий Арнольдович. Він навіть не відразу зміркував, про що йдеться. Коли в чоловіка вимагають яйце, це звучить, щонайменше, двозначно. А звідки цей тип знає, що Кий Сало знайшов... А, він же там, у Старому Салтові, на автозаправці під'їхав до "Таврії" і заглянув крізь скло, а яйце лежало на сидінні. От що його так звабило, от що він намагався вкрасти два рази! А на біса йому пташине яйце? Може, він орнітолог, або, може, він їх просто колекціонує, а це якесь рідкісне... Так, справжній колекціонер заради раритетного екземпляра й украсти може, це як наркотик... Кий Арнольдович сам колекціонував старі книги й одного разу утнув крадіжку в людини, що використовувала сторінки як туалетний папір. Це він міг зрозуміти.
Незнайомець продовжив:
– Давай мінятись. От я кину тобі свій золотий браслет, а ти, невідомий мужчино, віддай негайно той предмет.
От це інша розмова, от із цього й треба було починати, а то красти... Кий Сало поклав монтировку назад під сидіння.
Незнайомець розплів руки, в одній з яких уже щось тримав, і акуратно кинув це щось нашому героєві. Річ упала просто в підставлені долоні Кия Арнольдовича. Так, це був дуже гарний браслет із жовтого металу, досить важкуватенький, прикрашений зображеннями грифонів, що виглядають так реалістично, начебто дизайнер браслета зобразив їх з натури. Звичайно, це ніяке не золото (бо хто ж стане за пташине яйце, нехай і красиве, віддавати такий важкий виріб зі щирішого золота!), а латунь або інший мідний сплав, подумав Кий Сало, але штучка ефектна. Самому йому яйце дісталося задурно, тому він і не претендував, аби за яйце з ним розраховувалися, але раз цей сам пропонує щось натомість, навіщо ж відмовлятися. Це яйце прехороше виглядало б на декоративному блюді, купленому Києм Арнольдовичем у Самарканді, біля мавзолею Гур-Емір, де спочивають полководець Тамерлан і його онук-астроном Улугбек; і гармоніювало б колоритом із живописним полотном "Дама в синьому" (для якого одному харківському художникові позувала Руслана Бузок, дружина Кия Арнольдовича), що висить над акваріумом... Але цьому яйце вочевидь потрібніше.
Кий Сало відкрив бардачок, узяв гарне, темно-синє в жовту цяточку яйце й простягнув мотоциклістові, мовляв, на, забирай. Байкер під'їжджати не став, а показав жестом: кидай. Ну, як хочеш, якщо розіб'ється – я не винуватий, подумав наш герой і, прицілившись, кинув. Той спритно зловив еліпсоїд правою рукавичкою, як досвідчений бейсболіст-кетчер ловить м'ячик. Києві Арнольдовичу навіть здалося, начебто в останній момент яйце само притяглося до руки незнайомця, як залізка до магніту. Незнайомець відразу впакував здобуток у чорний футляр, що висів у нього на шиї.
Бачачи, що чорний мотоцикліст збирається їхати, літератор сказав:
– Гей, хлопче, підкажи, будь ласка, де траса. Почекай ще мить. Ми заблукали, дай підказку, куди нам їхать.
– Позад їдь.
Ще Кий Сало запитав, чи знає його візаві, який птах зніс таке гарне яйце, але на це питання незнайомець не відповів, розвернувся й поїхав.
Кий Арнольдович швидко сів у "Таврію", поклав браслета у бардачок, захлопнув дверцята машини, розбудивши звуком Милославу, і рушив слідом за байкером. Мулатка спросонку здивувалася: ой, уже ранок, ой, ми вже їдемо, ой, спереду той самий злодій! Наш герой відповів, що з мотоциклістом вони порозумілися й він показує їм дорогу до загубленої ними траси.
Незабаром буде роздоріжжя, подумав Кий Сало; але ніякого роздоріжжя, навдивовижу, не було. Мотоцикліст і слідом за ним вишнева "Таврія" в'їхали в невелику посадку й незабаром виїхали з неї просто до траси. Треба ж, ми годинами кружляли біля самої траси, здивувався Кий Арнольдович.
Чорний незнайомець, виїхавши переднім колесом із ґрунтовки на асфальт, обернувся й помахав рукою направо, показуючи, що їм туди, а сам звернув ліворуч і швидко поїхав.
Кий Сало й Милослава, утомлені довгим сидінням, голодні й заклопотанні прагненням швидше дістатися домівок, не виявили спостережливості, а якби виявили, то помітили б, що спереду на вологому ґрунті є свіжі відбитки кінських підков, але немає свіжих відбитків мотоциклетних шин...
Вишнева "Таврія" нарешті виїхала на трасу Т-2104 і повернула до Харкова.
***
Подальша путь відбулася без усяких пригод.
Салтівським шосе вони в'їхали до Харкова, більшість жителів якого ще віддавалися сну. Милослава попросила висадити її біля першої ж що трапиться станції метро, якою на маршруті нашого героя була "Площа Повстання". А куди їй, властиво, треба? На Лису гору, відповіла вона, там її дім; але оскільки метро на Лису гору не провели, вона поїде з пересадкою: на метро до Холодної Гори, а далі на тролейбусі. Ні, заперечив наш герой, по-перше, метро, здається, ще не працює, занадто рано, а по-друге, сам він їде на Холодну Гору, від якої до Лисої рукою подати, тому доправить її просто до дому. Її, зрозуміло, такий варіант дуже навіть улаштовував. (Довідка для незнаючих географію Харкова: Холодна й Лиса Гори – пагорби-райони в західній частині міста).
Так і було: Полтавським Шляхом вишнева "Таврія" виїхала на Холодну Гору, за станцією метро з тією же назвою – "Холодна Гора" – повернула праворуч... І незабаром Кий Арнольдович висадив Милославу – молоду мулатку, що служить у міліції, що володіє бойовими мистецтвами й заклинаннями – біля її садиби в приватному секторі на Лисій горі. А сам повернувся на Холодну Гору, де із родиною проживав в одній з дев'ятиповерхівок...
От, власне, і вся історія.
Що ж до чорного мотоцикліста, то він, дещо не доїхавши до Великого Бурлука, збочив із траси в кущі, ті самі, де Кий Сало знайшов яйце, зупинився, зняв шолом, оголивши цілковито лису голову, дістав із футляра яйце, підніс до вуха, потрусив і всміхнувся (якщо цю страшнувату гримасу можна назвати посмішкою), чуючи, як у яйці талапається, стукаючись об шкарлупу, безцінна голка, потім сховав яйце у футляр, надяг шолом, рвонувся вперед і... зник.
В останню мить його чорне одіяння начебто придбало вигляд доспіха, а мотоцикл начебто збільшився й прибрав обриси чорного коня з плескаючими з боків чи то закраїнами попони, чи то крилами...
***
– І це все? – запитує внутрішній голос автора.
– Усе, – відповідає автор.
– Гм... По-перше, тут не все зрозуміло, залишилися питання... А по-друге... Цей, м'яко висловлюючись, твір почався як оповідання, потім ти став напихати читача інформацією з історії й географії, начебто це краєзнавчий довідник, потім ти змусив персонажів говорити в риму, буцімто це поема… А закінчилося все взагалі казкою... Голка в яйці... А на кінці голки, треба думати, смерть Кощія; а перебувало яйце до того, треба вважати, в качці, а качка в зайці, а заєць у скрині, а скриня в ланцюгах на високому дубі... Змішав різні жанри, і вийшло оповідання не оповідання, довідник не довідник, поема не поема, казка не казка... Ні те ні се, якийсь вінегрет. Ні, я розумію, що ти праг як найкраще, я тямлю, що тобою рухали містечковий патріотизм і прагнення до оригінальності: ти волів з одного боку створити рідній Харківщині репутацію території романтичної, фантастичної, чарівної, легендарної, а з іншого боку поекспериментувати зі змішанням жанрів... Але результат, на жаль... Невже ти всерйоз думаєш, що яке-небудь видавництво це опублікує?!
– А чом би й ні... І не таке... гм... іноді друкують, сам читав... – буркоче автор.
– А от закладаємося, що жоден журнал, жодне видавництво цей вінегрет не надрукує! От закладаємося! – заводиться внутрішній голос.
– Закладаємося. А на що? – азарт охоплює автора.
– Та хоч на щигля!
– Згодний! – азартно кричить автор, не замислюючись, як він у випадку виграшу дасть щигля власному внутрішньому голосу, або, як у випадку програшу, внутрішній голос дасть щигля йому самому.
У знак вступу цього закладу в силу, автор і його внутрішній голос б'ють по руках... У переносному, звичайно, смислі, бо які ж кінцівки у внутрішнього голосу...
А от ти особисто, безцінний читачу, ти-от як думаєш: хто з них – автор чи його внутрішній голос – переміг у цій суперечці? Га?
Лютий – березень 2004 р.
____________________
Головний герой
Фантастичне оповідання зі свіжоспеченим персонажем
– А де ти вчора пропадав? – запитав він.
– У Харкові.
– А, і ти побував у Харкові?
– Хто ще?
– Та майже всі.
Брати Стругацькі, "Хвилі гасять вітер".
0.
Це не буква "О", а цифра нуль.