Халабуди являли собою квадратні в плані 5х5 метрів споруди з неочищених гілок дерев, сплетених між собою, 1,5 метрів заввишки до стріхи. З такого ж матеріалу було зроблено і дах, двоскатний, тому найвища над землею частина даху була на висоті трохи менше двох метрів. Під цією частиною було прокопано яму з півметра глибиною, з метр завширшки і близько п'яти метрів довжиною. Встелена травою земля по обидві сторони тої ями слугувала нам нарами. Спали ми роззуті, без гімнастьорок, які стелили під себе, але у штанах, накривались шинелями, якими перед виходом у табір забезпечили усіх. Коли йшов дощ, наші халабуди від нього не захищали, так і куняли, бувало, вночі під мокрими шинелями, дрижачи від холоду.
Навчання продовжувалось так собі, поволеньки, хоч в таборі ми одержали нового взводного, щойно випущеного з училища молодшого лейтенанта, який більш за все полюбляв замаскуватись десь разом з своїм взводом і добряче поспати. Проте, ведучи взвод з занять до табору, він компенсував свою бездіяльність командами "бегом!" та "артиллерийский огонь!", що означало одне й те ж — наказ бігти. Таким чином взводний реабілітувався перед власною совістю і мав добре виглядати в очах начальства. Щоправда, начальство досить скоро викрило цей стиль і довелось таки взводному вчити нас військовій справі, перш за все новому бойовому уставу піхоти, а також повторювати вивчення зброї, на жаль, лише наявної, тобто російської трьохлінійки та її модифікацій, самозарядок і автоматів СВТ, автомата ППШ та кулеметів РПД і "Максим". А у той час радянська піхота мала на озброєнні і іншу стрілецьку зброю, свою і американську, а також трофейну німецьку.
Під час перебування в таборі влаштовувались практичні полкові навчання — нічний напад на околицю Красного Сулина двічі, бо з першого разу вийшло щось не те, наступаючі пішли не в тому напрямі і не знайшовши зазначених орієнтирів припинили наступ. За день, чи два навчання повторили, але вже з позначеним супротивником, роль якого виконував збірний рій солдатів під керуванням лейтенанта з третьої роти. Але, хоч вдруге з напрямку ніхто не збився, було визнано, що оборона діяла погано, бо надто пізно почала стрілянину, коли вже командування наступаючих згубило впевненість у правильності операції. Я якраз був у складі рою, що оборонявся і чув, що на такі докори переможців при розборі заняття наш тимчасовий командир лейтенант Якубовський відповів, що саме цього він і добивався.
Закінчився цей нічний бій імітацією захоплення згорілої школи, з відчайдушною стріляниною холостими набоями. Не знаю як почувалося місцевому населенню та чи було його попереджено.
За тиждень-півтора нам роздали посилки, що населення надсилало фронтовикам, сказано було першотравневі, що трохи запізнились. Мені дістався розкритий мішок з парою прекрасних рукавичок домашньої в'язки, крім них у мішку нічого не було так само було і в інших курсантів якась зимова річ та пустота, з цього ми зрозуміли, що подарунки надсилались не до Першого травня, а, принаймні, до дня Червоної Армії 23 лютого. Тоді ж нам видали по 420 грамів почавших псуватися сухарів чи то як компенсацію за пограбовані посилки, чи як недоторканий запас, ми не зрозуміли, але поїли все одразу. Цього дня я у складі нашого рою перебував у наряді на ротній кухні, що перший раз мусила готувати їжу за новою розкладкою затвердженою санітарною службою нашого полку. Ця служба вирішила змінити розкладку, що встановилась у нашому батальйоні сама собою і полягала у роздачі вранці, за дві години до сніданку, хліба, консервів, цукру та тютюну, готування на сніданок та на обід кандьору, як його називали, щось на зразок кулішу — рідкої каші з наявних круп з комбіжиром, а на вечерю чай. Ця розкладка задовольняла всіх і курсантів і кухонний персонал, технологія відпрацьована, мінімальні трудові витрати. А на чергування нашого рою випало готувати тричі суп на сніданок, обід і вечерю та на обід ще й кашу це все з 290 грамів круп!
Ніяких технологічних, вказівок не було, тож зранку годували по старому, потім старшини рот та кухарі зібрались обмінятись думками щодо технології варки вівсяної каші та знайти посуд для варки. Посуд знайшовся, а технологічної інформації не знайшлось. Тож і довелось нам вирішувати все емпірично. Все вийшло непогано, але сильно помилились у розмірі порції майже третина каші залишилась. Отож і стали давати добавки. Роздачу добавок зробити організовано не вдалось, бо бажаючі добавки стали юрбою, що ревла, розмахувала казанками і не хотіла нікого слухати. Якось сталось, що на роздачу поставили мене, а коли я опинився перед розлюченою юрбою, то й старшина кудись зник і нікому було встановити якийсь порядок, офіцери ж на нашій кухні взагалі не бували, окрім ротного командира, що спочатку обідав у роті, а потім йшов до офіцерської їдальні. Отож я і почав роздавати добавки, намагаючись нікого не скривдити, але не вийшло — я став ворогом всієї роти, хоч не одержавших добавки не було, було один-два солдати, що одержали по дві добавки, та десятка два тих, хто намагався і собі одержати другу добавку.
Почувався я ввечері поганенько, як через конфлікт з солдатами на роздачі, так і через те, що поїв всі свої цвілі сухарі та й переїв на кухні. Тому, коли нас вночі підняли по тривозі і вишикували, я відчув потребу випорожнити кишечник, але не встиг цього зробити, бо батальйон зразу рушив. Спочатку кишечник мій вгамувався, але через деякий час я вимушений був вибігти з лав і швиденько примоститись під якимсь кущем в цілковитій темряві. Коли ж я впорався з своїм кишечником і привів себе в порядок, мені здалося, що я закаляний і смердючий. Аж тут з темряви вигулькнув якийсь чоловік у офіцерському вбранні і спитав, чи не бачив я, куди пройшов батальйон, виявилося що це був наш сержант надстроковик з штабу батальйону, що чомусь відстав від усіх. Я показав напрям, куди йшов батальйон і сказав, що я теж з нього. Пройшовши разом метрів двісті, ми опинились на роздоріжжі і сержант вирішив піти по лівій дорозі, я не став сперечатися. Досить довго ми бігли по цій дорозі, поки не побачили праворуч якийсь вогник. Пішовши на нього ми придибали до польового вагончика тракторної бригади, що вже готувалась до роботи. Розпитавши трактористів, сержант виявив, що треба було йти по правій дорозі. Коли ми вийшли з вагончика вже стало сіріти починався ранок. Побігли ми назад і дорогою сержант розповів, що батальйон рушив на полкові навчання а бойовий наказ з усіма необхідними даними знаходиться у нього, тож будь-що маємо наздогнати своїх, бо без цього наказу навчання не відбудуться. А коли він сповістив у якому місці мають бути навчання, я сказав, що якби він сказав мені це відразу, то ми не плутали б, бо я знаю, що до того місця треба було йти по правій дорозі. Начальник штабу батальйону (так солдати звали його) зітхнув і сказав, що не личить отак відразу розкривати військові плани першому зустрічному, хоч би він і назвався своїм... Поки ми отак бігали, вже зовсім розвиднилось, але вийшовши у потрібну місцевість ми батальйону так і не знайшли, хоч у єдиному населеному пункті, через який мав проходити батальйон, нам повідали, що він тут таки побував, але не сказали куди він пішов — пильність! Місцевість навколо вся складалася з горбів та ярів, отож, подивившись навкруги сержант знову зітхнув і вирішив вертатись у табір. Години за півтори ми прийшли у табір, батальйон в нього ще не вернувся... Я поставив куди слід гвинтівку і побіг на річку купатись та прати білизну, що вважав закаляною. Проте виявилось, що прати не було потреби, а черевики помити довелось.
Після миття черевиків та купання я повернувся до халабуди і влігся поспати. Збудила мене команда "Батальон, стой!". Я застібнув гімнастерку та ремінь і вийшов з халабуди під обурений гамір нашої чоти, що стояла прямо навпроти мене. Я доповів чотовому про своє блукання з "ад'ютантом старшим". Коли хлопці почули мою доповідь, обурення стихло, хоч дехто і висловив припущення що ми з тим штабним вдвох "сачканули" і просто проспали весь час у таборі.
Десь у ці ж дні у нашому батальйоні з'явився штатний викладач з бойових хімічних та протихімічних засобів, до яких входили крім бойових отруйних речовин, протигазів, протиіпритного вбрання та дегазаційного обладнання, ще й пляшки з запальною рідиною. Цей інструктор, видужуючий після поранення лейтенант, одержав у своє розпорядження халабуду трохи осторонь від халабуд курсантів в якій і ночував разом з своїм знаряддям. Він одразу заходився навчати свій актив — тих курсантів, що пройшли протихімічний збір, боротьбі з танками пляшками з бензином та з самозапальною рідиною "КС". Пристроїв для стрільби пляшками —ампулометів, в батальйоні не було, тож вправлялися з ручної боротьби, використовуючи в якості танка підходящу за розмірами скельку у заплаві нашої річки. Лейтенант вів заняття дуже цікаво, не шкодуючи пляшок на практичні заняття, наголошуючи весь час на необхідності ретельно дбати про свою безпеку, маючи в своєму розпорядженні таку страшну зброю, весь час нагадуючи про те, що на фронті можна самому згоріти через щонайменшу помилку. Саме в ці ж дні нам роздали кольорові буклети про новий німецький танк T-VІ "Тигр" з позначенням його вразливих для різноманітної зброї точок. Хоч і з великою часткою скепсису, щодо можливості бійця-одинака зашкодити такій панцерній та до зубів озброєній коробці, але ж взялися ми ретельно вивчати цей буклет, придивляючись до точок, рекомендованих для ударів по ним пляшками, бо наш інструктор та бувалі солдати запевняли, що для танка влучний удар пляшкою з "КС" небезпечніше прямого влучання у борт снаряда калібру 152 міліметри. А ще наш чотовий десь добув необлікованих набоїв і став влаштовувати нелегальні стрільби, заводячи нас у будь-який вибалок, з якого звук пострілів не досягав вух начальства. Так що навчатись стало трохи веселіше. Наш хімінструктор впровадив також цілодобове чергування свого активу на горбі понад табором для спостереження за діями ворожої авіації, чи не скидатиме вона хімічні бомби, та для щогодинної фіксації напряму та сили вітру і температури повітря.