Нелегальна ж стрілянина набоями добутими де попало процвітала, але ж її учбова цінність була нульова, бо провадилась вона без учбових мішеней, на невизначену відстань, а то й у річку з метою контузити якусь рибину, що деколи виходило. Одного разу після нальоту німецької авіації наш взвод знайшов викинутий звідкись вибухом бомби цинковий ящик з патронами і наш взводний підібрав його для учбового використання, але його відібрало начальство, мотивуючи тим, що начальство краще знає скільки набоїв треба для навчання на сержанта.
Прийшовши перший раз на стрільбище наш взвод був здивований, побачивши на ньому парторга нашого батальйону. Коли взводний підійшов до нього та привітався, парторг став йому щось пояснювати. Взводний посерйознішав, підвів парторга до нас і повідомив, що зараз старший лейтенант Іванов розкаже нам про спеціальне завдання, що ми маємо виконати а ні на йоту не відступаючи від його інструкцій. Лише ми почули про спецзавдання, відразу стали роздивлятись навкруги, але крім елементів стрільбища та ріденьких бур'янів аж нічого не побачили. По виступу Іванова все прояснилось — він наказав нам позбирати у тих бур'янах німецькі листівки, ні в якому разі не дивитись на них, знести докупи у вказане місце для спалення і боронь боже, того, хто приховає листівку... З ентузіазмом ми кинулись виконувати те завдання та читати потихеньку знайдені листівки та обмінюватись ними, тут було їх три варіанти за змістом. Під час цієї спецоперації обидва офіцери стояли обличчям до нас, але втупивши очі в землю, бо ж розуміли, що жодна нормальна людина не втерпить та почитає ту листівку. На одній листівці були три фотографії військового параду власівців (РОА) у Пскові, на зворотному боці фотографія генерала Власова, що розмовляв з радянським льотчиком перебіжчиком.
Дорога на стрільбище пролягала у північно-східному напрямку і перетинала мостом річку Кундрючу, на береговій терасі правого берега якої стояла нужденна хатина, що в ній жив якийсь старий з двома —трьома дітьми. Хтось з офіцерів батальйону якось завітав до діда напитись і дізнався про те, що навколо тієї хатини поховано п'ятьох наших солдатів, що у липні минулого року відступаючи заночували коло дідової оселі і збираючись ранком йти далі, побачили автомашину з німецькими солдатами, що під'їхала до спуску на міст з боку Красного Сулина. Наші солдати відкрили вогонь по німцях з гвинтівок, автоматів та протитанкової рушниці, чи були втрати у німців дідусь не знав, але наші хлопці були перед німцями як на долоні і за кілька хвилин німці всіх вивели з ладу, після підійшли до хатини, добили поранених і рушили далі... Дідусь так-сяк по прикидав землею бідолах, де хто лежав, на більше у нього не стало сил. Командування нашого полку, дізнавшись про те від нашого комбата доручило нашому батальйону перепоховати безіменних героїв і одного дня це було зроблено. Поховали їх край дороги, салютували трьома залпами та послухали сумну розповідь діда, начальство подякувало йому за клопіт про загиблих і батальйон рушив по своїх справах. Йдучи солдатики розмірковували, чи правильно вчинили ті п'ятеро, чи виправдана їх загибель з точки зору "блага Родины" і всі схилялись до того, що краще б вони втекли, ба навіть і кинувши зброю, або здались, бо ж тоді ще могли б прислужитися Батьківщині. А втім, всі ми знали, що якби то були ми, то теж могли так вчинити, де на тій клятій війні нам, гарматному м'ясу, знати що треба Батьківщині, а що тим, що вважають себе її мозком...
За кілька днів по тому перепохованню під час вечірньої повірки, що провадилась на плацу перед казармою, з боку залізничної станції почувся гуркіт авіаційних моторів та почалась зенітна стрілянина і за кільканадцять секунд ми побачили спалахи бомб на станції, почули вибухи. Ще за деякий час розгорілась величезна пожежа, невдовзі ущухли стрілянина і гуркіт моторів, а на станції серед пожежі час від часу щось блимало, вибухало, тріскотіло. За півгодини наш батальйон весь кинули на станцію гасити пожежі, може тому, що пожежі добре освітлювали схил горба, під яким розташовано станцію, і всі зенітні кулеметні та гарматні гнізда, що були на тому схилі, стали добре видимими з неба. Отож треба було вернути темряву. У тих обставинах був можливим лише один метод гасіння розтягувати подалі палаючі речі та засипати їх землею. Але ж горіли стіни вагонів, щоб їх розтягти треба їх розбити, а там такі дошки, що ні солдатською лопаткою ні солдатською ж сокирою не розіб'єш. Нашому рою дістався 50-титонний пульман з зерном, що стояв на першій колії коло пасажирського перону, нахилений градусів на 60 в бік перону. У нього прогоріло дно, зерно висипалось на колію і горіло жевріючи мов вугілля, геть згорів борт зі сторони перону, борт з другого боку ще горів саме з ним треба було упоратись, аби і його загасити та добратись до вагону, що горів на другій колії. Спроби рубати стіну з середини не вдалися, бо треба було затримавши дихання, аби не вчадіти, добігти по нахиленій балці підлоги до стіни і рубати її, а запасу кисню вистачало лише на один удар сокирою, від якого і слід важко було розгледіти. Тоді ми десь поблизу підібрали упавший стовп, звільнили його від дротів, познімали обмотки з ніг і зробили таран, але стовп був закороткий і коли він доходив до палаючої стіни, його енергія руху вже вичерпувалась. Так ми вовтузились поки почало розвиднятися, двічі тікаючи від німецького літака, що прилітав подивитись, чи не треба ще добавити, одного разу й добавив, але мирному населенню, у станцію не влучив. Коли стало розвиднятись ми побачили кількох майже роздягнених хлопців, що блукали серед розбитих вагонів, це були вцілілі молоді офіцери, що їхали одним з розтрощених вночі ешелонів на фронт. Вискочивши з вагонів роздягненими, коли почалась бомбьожка, вони тепер ходили і шукали, може де знайдеться щось з одягу. Це нам пояснив один з їхніх супроводжуючих теж не зовсім одягнений капітан з щойно пораненою та наспіх забинтованою рукою, що попрохав припалити. Він також розповів про те, що всього в ешелоні було близько п'ятисот випущених з сибірських училищ молодих офіцерів і супроводжуючих, ешелон мав рушити у свій останній, перед розвантаженням перехід, вночі, тому всі люди полягали спати у вагонах і майже половина людей знехтувала заборону супроводжуючих зачиняти на ніч двері вагонів. Коли ж почався наліт, не всі встигли відчинити двері та вибігти до падіння перших бомб, внаслідок близьких вибухів яких двері мабуть позаклинювало. Згоріло більше двохсот чоловік, за словами того капітана.
За два-три дні по тому, мене викликав старшина роти і видав мені шинелю, забравши мою тілогрійку. На запитання за що мені одному така честь, він сказав, що й сам не знає, виконує наказ. А ще за годину мене викликали на плац, де збирались і інші викликані, всього чоловік двадцять. Нас вишикували, перевірили спорядження, наказали одержати на своїх ротних кухнях сухі пайки на три дні і знову зібратись, після чого оголосили, що ми вирушаємо у відрядження, всі пояснення одержимо по прибутті на місце призначення. Тим часом вже почало смеркати і ми рушили, вийшли на шахтинський шлях і зупинились, дочекати, як виявилось, підходу команд з інших батальйонів нашого полку і потім рушили далі. Вийшовши з міста ми йшли у цілковитій темряві, годин за три ходи ми звернули уліво в ліс і ще за годину, мабуть, одержали наказ лягати спати, де хто стоїть. Прокинувшись ми виявили, що знаходимось на великій, гектарів п'ять, галявині, неподалік від оселі лісівника з криницею. Нам пояснили, що нас зібрано на учбовий збір з протихімічної підготовки, у зв'язку з наростаючою вірогідністю застосування супротивником хімічних засобів ведення війни, оголошено і показано житлову зону з одного краю галявини, місця для навчання, розпорядок дня, правила поведінки, користування криницею, розведення багать для приготування їжі, ще дещо. Після сніданку розпочалися заняття, під час яких нам розказували в основному про маркування німецьких(!) хімічних снарядів та бомб. На наші запитання нащо це нам, адже коли ця штука летить на тебе, то все одно не побачиш, нам пояснили, що і наші хімічні боєприпаси теж так промарковано. Відтоді стало ясно що до чого, але ми тільки подивувались, чому не можна було одразу сказати, що мова йде саме про наші боєприпаси, треба було вигадувати байки про однаковість маркування. Отож два дні ми прокуняли під розповідь про боєприпаси, а на третій день нам розказали про індивідуальні засоби захисту від бойових отруйних речовин та провели всіх нас без протигазів через шлейф сльозоточивого диму.
На цьому протихімічна наука скінчилась і вночі ми вернулись у свої казарми. За нашої відсутності у батальйоні трапилась НП — кудись подівся один з курсантів третьої роти, прихопивши замість свого взуття, новіші черевики сусіди по нарах. Начальство довго не мудрувало і відрядило у рідне село зниклого старшого сержанта Алахвердова, що за два дні повернувся, але без втікача, що повернувся за кілька годин до нього. Перед вишикуваним батальйоном вивели цього хлопця, оголосили дезертиром та зачитали наказ про передачу його до суду.
За два-три дні по тому, батальйон вишикували на плацу у повному спорядженні і сповістили нас, що рушаємо до таборів, проте не рушили, а продовжували стояти під пекучим сонцем чекали коли підійде полковий оркестр, що мав звеселяти нас на марші, а він десь забарився. Коли ж за години дві він прийшов, ми продовжували чекати на командира полку, що мав освятити своєю присутністю наш вихід до таборів. Ще за годину нашому командуванню терпець увірвався і ми рушили під звуки оркестру, знімаючи по дорозі " махальних" — сигнальників, що мали помахами сповіщати про наближення до нас начальства. Оркестр вивів нас за околицю міста, потім став край дороги і грав, поки ми його не проминули. За кількадесят хвилин нас привели у симпатичний гайок, розташований попід горою на правому березі річки Кундрючої і ми заходились влаштовуватись — будувати халабуди для роїв, кухонь, офіцерів та каптьорок, розчищати доріжки. До ночі встигли сяк-так побудуватись і з наступного ранку продовжили навчання, виділяючи протягом двох-трьох днів кількох чоловік від кожної роти для завершення благоустрою.