Він не знав, що бажати далі.
— Ніколи не варто здаватися. Завжди є шанс на перемогу, — він подумав.
Йому було важко. Довгий час сам, та ще зараз перебуває в невідомій місцевості, не знаючи причини того, як він сюди потрапив. Не всі сили покинули його. Він уперся правою рукою в морський пісок, і вже стоячи на підлозі, на зігнутих колінах, у ньому з'явилася спокуслива друга особистість, яка давно шукала слабкість усередині. Вона, опираючись проти сильної сторони, почала розмову:
— Що ж ти від мене хочеш? Я не піду туди. Ні за що, ні за які гроші, ні за яку правду я не увійду всередину палацу, — він підняв високо догори голову і широко відкрив рота від співчуття, — ні, я повинен увійти всередину, і дізнатися всю правду. Правда сильніша за слова. Відпусти мене, це моє життя і мій вибір. Я зобов'язаний бути тут і зробити свій вибір, і я його вже зробив, і ніхто не має права за мене приймати рішення.
Родіон з усіх сил, що залишилися в ньому, почав бігти в зовсім інший бік, протилежний дверям, дедалі глибше проникаючи в густий туман, втрачаючи орієнтир, і себе в ньому, він біг дедалі швидше, намагаючись втекти, найімовірніше, від самого себе, а не від долі. Моряк знову зустрівся віч-на-віч з невдачею. Не встиг він зробити сотню кроків, гідних стрибків справжньої втечі, як раптово для нього його нога прилипла до піску, і він, немов гумова людина, розтягнув своє живе тіло. Ноги і руки на кілька метрів збільшилися в довжину. Моряк зі звуком різкого клацання повернувся назад до ноги, що приклеїлася на піску. Підняв голову, витер очі від піщинок, що прилипали до щік, бідолаха тихо сказав:
— Що це було? Хто посмів мене зупинити в такий незвичний спосіб, — у відповідь, він відчув легке прогладжування прохолодного по обличчю вітру, і не більше.
Це була всього лише його доля, яка завжди була поруч і вічно вела Родіона його призначеним шляхом. Двома руками схопив ногу, і захотів її зрушити з місця, але нічого не вийшло, скільки б він зусиль не докладав, вона все стояла непорушно на одному місці. Родіон раз спробував її зрушити з місця, вдруге, і так до шостої спроби, яка не дала ніякого результату, він голосно закричав:
— Ти хочеш мого болю? Ось тобі, — він вдарив рукою себе по нозі, — я не здамся, — він почав бігати по колу, наче самотній вовк, що випадково опинився в капкані, поставленому мисливцями, намагаючись, звільнитися, але нічого не сталося, — я не знаю, хто ти, але я не здамся, — його слабка сторона особистості, що чинила опір проти сил долі, почала протестувати проти призначеного шляху, — відпусти мене.
Хлопець чинив опір, і вже знесилено повільно провів долонею по нозі, а іншою рукою витер першу кришталеву сльозу, що котилася по обличчю, але друга краплина, що впала на пісок, не залишила за собою вологого сліду жалості, ніби цей острів був проти слабкості самого Родіона. Слабка сторона почала здаватися і підкорятися сильній стороні особистості. Вона була слабкою, і з цієї причини почала терпіти крах, а за ним на неї чекала нищівна поразка, якої вона не відала, а постійно уникала.
— Хто ти? Покажи мені своє справжнє обличчя? Тоді я зустрінуся з усім, що на мене чекає попереду, — я не боюся тебе, — він зі злості взяв у руку розсипчастий пісок і кинув його вперед себе на невидимого супротивника, не підозрюючи те, що сам ворог був усередині нього.
Задумливо опустив донизу голову, і з виразом обличчя, що раптово змінився з боягузливого на хоробрий, він голосно сказав:
— Так. Я готовий іти вперед, — він закричав так, що його слова долетіли до Алекса, як тихий шепіт прохолодного літнього вітру, що прилетів через вікно.
Змірявшись, і прирікши рівновагу, він відчув неймовірну легкість у нозі, і силу всередині. Уже не думаючи ні про що, і не чинячи опір проти невидимого супротивника, пішов уперед упевненим кроком з високо піднятим підборіддям на зустріч долі, розсікаючи перед собою густий туман, наближаючись великих дверей. Упершись у них носом, він голосно сказав:
— Я хочу увійти, — ці слова були вимовлені сильною стороною його особистості.
— Тоді чиє це майно? Дивне це місце. Ні людей, жодної живої душі, а тільки зруйновані з незрозумілих причин будинки, і чиїсь життя. Але тоді звідки тут з'явився палац, і яким чином він залишився неушкодженим, замок увесь занурений у густий туман, — без подиву сказав Родіон, придивляючись до споруди, яка стоїть перед ним, — тут нема чому дивуватися. У невідомому світі я тільки мандрівник, який шукає свій шлях додому, не знаючи нічого про цю загадкову реальність, у якій я всього лише невідомий самому собі гість. Що ж це за світ?
Родіон, побачивши під ногами п'ять сходинок, що з'явилися по черговості, зіткнувся з піднесеним над землею порогом дверей. Намітив очима крихітних розмірів маленьку нірку, з якої виповзла хитра, з блискучою на тілі сірою лускою, змія, що віщує можливу небезпеку. Зустрівшись із нею поглядом, побачив у її очах хитру небезпеку, яка різко відштовхнула на кілька кроків назад, намагаючись не порушити її золоту рівновагу безпеки, щоб уникнути ймовірного нападу. Вона, дзижчачи хвостом, зупинилася на місці, звиваючи тонке, наче нитка, тіло, подивилася підлим поглядом, і різко викинула з рота подвійний язик, спробувавши вилякати невідому для себе особину, як він, ретельно придивившись до неї, тихо сказав:
— Так ти ж не змія, а звичайний вуж, — він розтягнув усмішку на все обличчя, — мені нема чого боятися, а я думав, що мені доведеться битися з отруйною змією, — мені сьогодні пощастило, — він легко посміхнувся.
Уж якимось чином зрозумів слова Родіона, і покрутившись на місці кілька разів навкруги себе, висунув тричі гострий язик, і хльоснув хвостом по писку поповз у густий туман уздовж стіни замку.
— Тепер мені вже ніхто не завадить відчинити двері й увійти всередину, — упевнено сказав Родіон.
Моряк обережно ступив на кам'яну сходинку, а та перетворилася на кришталеве підніжжя. З подивом, він подивився на неї, і не поспішаючи зробив другий крок, вона перетворилася на початок бездоганних сходів. Почав підніматися вгору, не помітивши, як пройшов замість п'яти сходинок, що спочатку з'явилися, десять. Мандрівник зупинився і з подивом подивився вниз під ноги, побачив під собою пристойну висоту, що викликала легкий приплив адреналіну і помітну всередині тривогу, він злякано сказав:
— Що це за фокуси, чому так багато сходинок. Звідки всі вони з'явилися? Чому я не можу дійти до дверей? Чим вище я піднімаюся, тим далі від мене стають двері. Містика, і жодного здорового пояснення.
Піднімаючись дедалі вище пройшов по своєму через шістдесят сім сходинок, відкривши перед ним ясність картини, що була там. З висоти побачив плаваючий внизу океан і кольоровий острів, розділений на кілька частин темною лінією. Так, з кожним кроком піднімався все вище, і в синє небо, відчуваючи почуття невагомого польоту серед недалеких розпливчастих хмар, які не далеко плавали, разом з легким хвилюванням вживаючись у роль небесного повітроплавця, його здивувала поява неможливого. Стежка з кришталю вела Родіона високо в небо до великих дверей замку. На сто першій сходинці він промовив про себе, і зупинився:
— Сто одні, — він підійшов до величезних розмірів дверей, — нарешті я прийшов. Але навіщо такий довгий шлях вгору до височини хмарного царства. На мене чекає зустріч із самим творцем цього світу? Цікаво, який він із себе? Чи це знову чийсь жарт?
Не знаючи відповіді відчув під ногами бездонну прірву. Внизу побачив через округлі хмари крихітний острівець, вкритий густим туманом, і було видно ліс, що кілька годин тому утримував Родіона у своєму темному царстві та не випускав на волю, а ще помітив маленьку білу цятку, те місце, на якому зустрівся з дівчиною та розлучився з нею. Піднявшись ще вище, як з висоти було видно округлий синій океан, омиваючи білими хвилями маленьку кольорову жовту крапку.
— Чогось мені здалося, що він на багато більший, ніж є насправді. Я стільки зусиль витратив для того, щоб подолати такий довгий шлях, а потім поглянути на нього і побачити піщинку в океані, якою я, наче кіт, який втік від води, бігав туди-сюди, уникаючи різної незвичайної небезпеки.
Родіон випрямив зігнуту від втоми спину і в подиві, не знаючи подальших подій почухав потилицю, а попереду стоять двері загадкового палацу, які злегка прочинилися. Знизу з щілини, що утворилася, вибіг на своїх двох ногах невеликого зросту дивний пучок вітру, який несподівано, і з радістю відчуваючи отриману свободу зістрибнув зі сходинок, і наче птах, полетів далеко в бік невідомих кордонів океану. Він, як і всі, хто б випадково опинився в такій непростій долі, хотів лише вирватися на свободу.
— Назад шляху немає. Все, — він рішуче сказав, — я прийшов туди, куди мав прийти.
Переступивши поріг, зайшов всередину бездоганного, багатого своїм зовнішнім виглядом палацу. Прекрасний чистий палац культури. Декоративна плитка, старовинні вази, і такі ж меблі, і повна чистота. Він не знав, до якої культури належить дизайн. Усе навколо викликало тільки приємні почуття і захоплення. Побачив зовсім інший світ.
— У кожного з нас свій палац, у якому ми живемо, — тихо сказав він.
Зробив крок, грецька підлога висвітлила приміщення і ще більше розкрила красу палацового передпокою, оголила міць золотих колон, які стоять у ряди, і вивела стежку до сходинок, які далеко виднілися, і які ведуть на наступні поверхи. Усе, що тут знаходилося, незвичайне поєднання культури створило атмосферу присутності спокою й часу. Родіон із приголомшливим виглядом подивився на всю красу і повільно пішов уперед до сходів назустріч новій долі. Незважаючи на пройдений шлях, у ньому ще залишилися сили йти вперед. З умиротвореним обличчям подивився на сходинки, що піднімалися попереду вгору. Звернувши увагу на червоний килим, що виднівся зверху, він був чистий, ніби його постелили перед самим приходом гостя.
— Невже таке буває, що так все може змінитися, і не помітно і без причини. Може іноді не варто, чинить опір, і потрібно іноді себе відпускати, і плисти за вітром, що несе.
Повільно дійшов до першої сходинки, зробив перший крок, і мандрівник почав підніматися вгору назустріч новим відчуттям загадкам цього палацу.