Наш батальйон сподобився честі першим продефілювати перед трибуною з начальством — мабуть тому, що ми були у свіжому та комплектному одязі і молоді, хоч і без зброї, яку ще на новому місці не встигли одержати. Після нашого проходу нас чомусь поставили навпроти трибуни і ми мали змогу подивитись весь той парад. На жаль, не маю я хисту Котляревського або Гашека, аби як слід описати його. Всі інші батальйони являли собою дивовижне видовище — одні йшли в уніформі, але у найрізноманітніших головних уборах — тривухах, кучмах, кубанках, кашкетах різного роду, військових панамах і пілотках, другі в уніформі без обмоток з білими штрипками, зав'язаними бантиком, без поясних ременів, інші тільки в гімнастерках і цивільних штанях, інші навпаки у формених штанях та у цивільних піджаках, були найрізноманітніші комбінації цивільних та військових предметів одягу, йшли старі згорблені діди, йшли взводи з макетами зброї — дошками, підструганими так, аби були хоч трохи схожими на гвинтівку.
По повернені у казарму нас почастували сотнею грамів брунатної рідини, що була названо "водкою", але вона не справляла жодного впливу на організм у такій дозі. Відразу знайшлись комбінатори, що скуповували порції цієї рідини, але, здається, і вони не досягли "кайфу".
Надвечір наш взвод заступив у караул, на охорону об'єктів нашого батальйону і о десятій годині вечора я заступив на охорону тимчасово реквізованої криниці, з якої брали воду для наших кухонь з наказом пускати тільки своїх. Проте, тільки я заступив на свій пост, до криниці бадьорим кроком підійшла молодиця і не звертаючи уваги на мої намагання не допустити її, причепила та спустила у криницю своє відро і пояснила, що то вона бере воду для офіцерської кухні, тобто вона теж "своя". Діяти проти жінки, хто б вона не була, згідно з "Уставом караульной службы" я не наважився і дав їй витягти відро та йти додому. Я пишу про цю дрібницю, бо, як показав мій подальший багаторічний досвід співпраці з армією, це досить характерна для армії ситуація, коли начальство нехтує своїми "Уставами", що частенько спричиняє великі неприємності аж до загибелі людей, вбитих вартовими, точно виконуючими вимоги цих документів, кілька подібних випадків мені відомо. Продовжуючи охороняти криницю, я десь о першій годині ночі побачив йдучого вздовж нашої вулиці нашого тодішнього командира батальйну, що наближався до мене. Капітан просувався затинаючись і починаючи падати при кожному кроці, але якимсь чудом випростуючись, коли зіткнення з землею здавалось невідворотним — добряче відсвяткував. Коли він мав порівнятися зі мною, я все ж наважився привітати командира "по єфрейторському", тобто відкинувши верх гвинтівки убік, та підхопивши її у нахиленому стані гучно ляснувши при цьому долонею. Капітан не залишився в боргу взяв таки під козирок, але цей непередбачений рух остаточно порушив його рівновагу — бідолаха впав на одне коліно. Побачивши, як важко йому підвестись, я ледь не наважився допомогти, але згадав, що не маю права на таку гуманність, бо ж стою на варті.
Після свят продовжувалося обживання нашої нової оселі та переформування підрозділів, що склалися стихійно під час нашого маршу. Не знаю, яку ідеологію закладали в те переформування, але нас, трьох рядових башантинців, непокоїло, як би нам не потрапити у різні підрозділи або стати підлеглими нашого Колі. Але все обійшлося наша трійця залишилась у одному рої, крім нас в ньому було четверо новобранців кубанців з станиці Кущовської та молодший сержант Рябченко, теж новобранець з Ростовської області.
Тільки закінчилось переформування, почалась підписка на чергову воєнну позику. Перед мітингом з цієї нагоди мене викликав замісник командира батальйону по політичній частині і доручив мені виступити на ньому з закликом до солдатів дружно підписатись на ту позику. На моє запитання чи годиться позбавляти солдатів тих мізерних грошей, що вони одержують, замісник командира зітхнув і потупивши очі відповів, що ніхто не має права позбавляти солдата можливості грошової підтримки держави. Я був певен того, що таких виступаючих підготують небагато і тим підлішим виглядало те доручення. Проте на мітингу від ораторів відбою не було – солдатики-новобранці виступали один за одним і бадьоро закликали підписуватись і сповіщали про свої особисті рішення підписатись на річне, дворічне і трирічне утримання. Коли надали слово мені, я нікого ні до чого не закликав, а тільки сповістив про своє рішення підписатись на трирічне утримання, вирішивши служити всі три роки без утримання, якщо буду живим, а якщо загину, то мені байдуже до тої позики. Але вже під час самої підписки коли я здав підписного листа з відповідним записом, від мене зажадали грошей. Я щиро здивувався, бо й гадки не мав, що за умовами позики я мушу сплатити цю суму протягом наступних десяти місяців і сказав, що в мене нема ніяких грошей. Присутні при цій сцені солдати загомоніли "ось вони, агітатори, говорять одне, а чинять інше!", може це обернулося б для мене ще гірше, якби один з старших солдатів не сказав, що у моєму віці можна й не знати тих тонкощів і на підтвердження цієї думки спитав другого новобранця, чи він знав їх. Той зніяковів та признався, що не знав.
Після підписки почалось навчання. Щоправда, спочатку в нашій роті воно провадилось з перебоями, через те, що взводними командирами, себто вчителями, у нас були офіцери з видужуючих після поранень, а вони через стан здоров'я часто були відсутні. Та й знаючи, що перебування у нашому полку для них тимчасове, не дуже й старались. Наш помічник командира взводу, хоч і був надстроковиком, тобто кадровим військовим, не мав відповідної підготовки, а може просто не хотів затруднюватись з нашим навчанням, досить характерна для надстроковиків позиція. Тому наші зайняття полягали здебільшого у маршах до місць де можна сховатись від пильних очей начальства та "dolce far niente" з перекурами. Але політзаняття провадились регулярно для цього викладачі знаходились. Ці заняття полягали в інформації про події на фронтах та в світі, а також в тлумаченні книги товариша Сталіна "О Великой Отечественной войне Советского Союза", що складалася з виступу Сталіна по радіо 3-го липня 1941 року та передсвяткових його виступів та наказів. Серед інших тлумачень нам доводили про геніальність розрахунку Сталіна що "Еще полгодика, а может быть и годик, и гитлеровская Германия рухнет под тяжестью содеяных ею злодеяний" казали, що все так і вийшло — Сталін це сказав 6-го листопада 1941 року, а вже 19 листопада 1942 року почалось знищення армії Паулюса в Сталинграді, ну помилився на два тижні, в таких розрахунках це цілком припустимо.
Особливості учбових занять у нашій роті були добре відомі батальйонному начальству, це було видно з того, що воно про нас висловлювалось як про справжніх майстрів маскування, та не квапилось щось змінювати, може через те, що нашу роту було укомплектовано переважно з солдатів, що вже побували на фронті, немало було і одужавших після поранень.
Але у інших стрілецьких ротах служилось сутужніше, особливо у третій — цю роту було укомплектовано з новобранців і за вчителів там правили молоді необстріляні лейтенанти, що виховуючи солдатів вдавались до щедрої роздачі всіляких покарань — позачергових нарядів на чистку місць загального користування, відправки на гауптвахту та зашиття кишень у штанях.
Все ж, хоч і уривками, ми продовжували вивчення військової справи, у напрямах наведених вище, але до цього додалось чимало нового — вивчення щойно впровадженого бойового уставу піхоти, практичні заняття з подолання водних перешкод, за які правили різні місця на річці Кундрючій, подолання реальних протитанкових ровів, практичні стрільби на влаштованому оддалік міста батальйонному стрільбищі. Щоправда, подолання водних рубежів провадилось не до ладу, бо після переправи через них, командування батальйону ні разу не змогло забезпечити правильне виконання бойового завдання — замість займати оборону у визначених місцях всі наші і солдати і офіцери "займали оборону" у всяких схованках, де можна було вилити воду з чобіт(офіцери) і викрутити одяг непоміченими. Та і при форсуванні протитанкових ровів наші курсанти теж діяли нестандартним способом не підповзали до них по-пластунському, а намагались рухатись на чотирьох.
Одного разу на заняттях з тактики до мене звернувся по допомогу статечний курсант, років 25-ти віком, з нашого взводу на прізвище Ткачук. Він попрохав мене допомогти скласти стрілецьку картку — такий простенький документ на якому у картинній площі позначені цілі і, по змозі, відстані до них. Я йому все розтлумачив, він сказав, що все зрозумів, але сказав, що картку зробити не зможе, бо не вміє тримати в руці олівця і не зможе нічого підписати, бо він неписьменний. Я здивувався, спитав, чи не з західних він земель, що про них нам розказували як про місця з малим відсотком письменних. Виявилося ні, він звідкись з Поділля. А потрапив він до учбового батальйону збрехавши про свою десятикласну освіту, аби ще трохи підлікуватись, бо його визнано гідним до служби, а поранена нога ще непокоїть. Тож я зробив йому всю ту картку і навчив, що відповідати, здаючи її взводному.
Саме тоді, у травні 1943 року всі фронти перебували у відносному спокої — і наші і німці готувались до літа. На околицях нашого міста та і в самому місті серйозно облаштовувались запасні бойові позиції піхоти та артилерії — окопи, вогньові точки, апарелі, тощо. Тож тривалий час у місті раз-по-раз лунали вибухи, за допомогою яких це робилось, адже у цих краях лопатою глибоко не вкопаєш — камінь.
Тоді ж у всеармійському та всесоюзному масштабах було визнано, що наша армія наприкінці другого року війни не вміє стріляти в ціль і всі засоби масової інформації преса, як центральна, так і армійська, радіо та кінохроніка стали висвітлювати досвід окремих підрозділів у навчанні стрілецької справи як на фронті, так і у тилових підрозділах, і закликали до вдосконалення стрілецької майстерності.
Щоправда, на нашу стрілецьку підготовку набоїв давали обмаль — за весь курс навчання ми зробили може по п'ять-шість легальних учбових пострілів.