Йшли вони "строєм", дотримуючи рядів, хоч військовими статутами передбачено пересування на маршах поза населеними пунктами "вільним строєм", тобто просто юрбою, офіцери були на конях верхи. На підході до місця, де ми розташувались на перепочинок, у зустрічних заграла сурма і вони зупинились, відійшли з дороги і там повсідались та полягали. Мої Жора та Коля уздріли серед цих вояк знайомого земляка і підійшли до нього побалакати. Коли вони повернулись, їх оточило чимало наших курсантів, аби дізнатися, що то за військо таке. Хлопці розповіли, що то звичайна військова частина, сформована з мобілізованих на щойно звільнених територіях та кинута на фронт у кінці лютого, коли ще не було змоги їх обмундирувати і озброїти, тому їх озброювали у ході боїв, вірніше вони самі підбирали зброю серед убитих та поранених. І ось тепер їх відводять у тил на перепочинок для обмундирування та переозброєння. Рушивши далі ми за кількасот метрів зустріли біжучого хлопця в цивільному вбранні, одна нога котрого була взута, а друга боса з закривавленою п'ятою, черевик та онуча була у бідолахи в руках. А позаду дрібною ристю його супроводжував вершник офіцер. Ми, з нашим капітаном включно, аж заклякли, побачивши таку ганебну картину, офіцер, помітивши нашу реакцію, наддав ходу і випередив біжучого, мабуть злякавшись нас. Його щастя, що серед нас не було озброєних.
Прийшовши у Новочеркаськ ми зупинились на його околиці під якимось муром, за яким чувся страшенний собачий гавкіт, а з-за муру інколи виглядали солдати у блакитних кашкетах НКВД. А за багато років по тому я довідався, що за мурами тими і був цвинтар, де похована моя бабуся. Поки наші квартир'єри підшукували нам помешкання, я почав розпитувати місцевих жінок, чи не знають вони де мешкає родина Букаєвих, та виявилося, що тих Букаєвих у Новочеркаську, як Смирнових у Москві, але жодна з відомих жінкам родин мені не підходила, чи то за складом, чи за віком її членів. Так і не зустрівся я тоді з цими родичами. Наступного ранку ми вишикувались по всім правилам і рушили містом далі до Шахт. Всі наші хлопці, крім тих, у яких знайшлись тут родичі, були невдоволені ночівлею, скаржились на погане ставлення до них хазяїв, яким вже мабуть набридли перехожі вояки. Може з того хтось заспівав пісню з нецензурними виразами, що її весело всі підхопили як у Шолохова у "Тихому Доні", щоправда, пісня була інша. Звернувши у центрі міста ліворуч, ми пройшли повз арку, поставлену на честь участі козаків Війська Донського у війні з Наполеоном, перейшли річку і пішли по шосе, що по ньому рухалось багато автомашин. Тому наш капітан дозволив нам розбрестись по дорозі, та підсаджуватись на попутні машини.
За хвилин двадцять нам чотирьом вдалося сісти в автобусик, що віз кінопересувку і за хвилин тридцять ми добрались до Каменоломні, де шляхи наші та кінопересувки розійшлися. Злізши з автобусика та пройшовши з кілометр через вибалок, ми опинились на околиці Шахт, де нам було призначено збір. За години три всі наші зібрались і улаштувались на ночівлю до місцевих жителів приміської української слободи, що мальовничо обсіла схил невеликої гори. Ми, двоє чи троє, потрапили до старого подружжя, що мешкало у чистесенькій хаті і висловили своє захоплення чистотою вулиць та дворів і охайним виглядом будівель. На наш подив, старий сказав, що то війна до цього порядку прислужилася шахти бо не працюють, а то до війни ніхто й хату не мазав, бо вугільна пилюка з розташованого поряд терикону, робила таку роботу марною. Терикон, щоправда, тепер не завдавав прикрощів, але з розташованої під горою шахти тхнуло трупним запахом — німці скидали туди розстріляних. Назавтра вранці коло ствола тої шахти почав збиратись наш батальйон, а що збирався він дуже повільно, то ми, башантинці, вирішили зварити каші, поки всі зберуться і доручили цю справу мені. Я знайшов поряд хату, де горіла плита та приладнав на ній казанок, але грівся він так поволі, що поки каша готувалась, наш батальйон рушив. Я ж проґавив той момент і коли підійшов до шахти, там вже нікого не було. Спитав я у людей дорогу і пішов навздогін, об'єднавшись ще з одним відсталим. Пройшовши місто ми перейшли залізницю та звернули праворуч на дорогу і одразу за поворотом побачили на траві поряд з дорогою мабуть з десяток сплячих солдатів. Коли ми підійшли ближче, один з них прокинувся і спитав нас: "А де ж весь батальйон?" ми пояснили ситуацію і солдат кинувся підіймати сплячих солдатів виявилося, що це наші ж хлопці, що не стали чекати, поки всі зберуться, вийшли на околицю та поснули, очікуючи своїх. Один з розбуджених сказав, що він чув крізь сон, як йшло багато людей і чув, як хтось з них спитав: "А то не наші сплять край дороги?" "Ні, то не наші." З підслуханої розмови напівсонний солдат зробив належний висновок і знов заснув. Невдовзі після того, як ми всі рушили навздогін своїм, почувся свисток паротяга ззаду нас. Обернувшись ми уздріли потяг з платформ і кількох вагонів, що поволеньки наближався до нас з боку шахтинського вокзалу, рухаючись по закругленню колії, хордою якої правив шосейний шлях на Красний Сулин. Всі ми підбігли до колії, з наміром почепитись на той потяг і, одержавши підтвердження від машиніста, що поїзд прямує на Сулин, взяли той ешелон на абордаж та розбрелися по зручним місцям. Знайшовши і собі таке місце я поснідав третиною каші, решту прикрив газетою, аби зберегти її до зустрічі зі своїми, і заліг подрімати. За годину-другу прибули у Красний Сулин, зійшли з потяга і пішли вулицею, що в неї влився шахтинський шлях, шукати зручного місця для очікування свого батальйону. А що уявлення про зручність у кожного були свої, то наша групка все меншала поки троє самих вибагливих (і я в тім числі) не дійшли до розгалуження вулиці, де зайняли позицію на порослому травою узбіччі. За деякий час двоє з нас завітали до садиби, що була навпроти аби напитись. Старенька господиня розпиталась про наші справи і запропонувала перейти до неї, дещо допомогти в хазяйстві та заночувати, якщо сьогодні не дочекаємось своїх. Ми пристали на цю пропозицію і заходились мостити долівку у передпокої, для чого у господині були заготовлені і цегла і пісок. Мій товариш, що був старший за мене років на п'ять, знався на таких справах і взяв на себе цю роботу, залучивши мене до неї як підсобника — носити воду для зволоження піску, підносити зволожений пісок та цеглу. Години за дві ми цю роботу виконали, розставили знову меблі на новій підлозі і господиня нас погодувала. Батальйон наш цього дня так і не з'явився, тож коли споночіло, нас уклали спати на великому ліжку з відповідною периною, що на нас обох справило велике враження, бо обидва ми спали на перині вперше в житті (а щодо мене — і востаннє). Вранці виявилося, що у нашій спальні стоїть велике дзеркало і я зміг побачити себе у весь зріст у військовій уніформі, так і живу з цим спогадом, бо не було змоги сфотографуватись за нетривалий строк служби в армії. Коли господиня годувала нас сніданком, зайшов наш капітан і зніяковів, коли побачив, як ми йому зраділи, сказав куди нам іти, коли поснідаємо. Я ж вискочив на вулицю і побачив земляків у першому ряду вишикуваного батальйону і гукнув їм, що їхня каша ціла. У відповідь всі хто це почув, вибухнули реготом.
Після сніданку ми попрощались з господинею і рушили у центр міста, знайшли батальйон, що валявся у сквері перед якоюсь триповерховою будівлею, де розташувався штаб нашого нового полку — 237-го армійського запасного полку 5-ї ударної армії. Поки я годував своїх земляків кашею, в наше поле зору потрапив якийсь дивний перехожий, що йшов тротуаром в самих трусах, капелюсі та якихось капцях, з невеликою обгорнутою хусточкою книжкою у руці. Це був красивий чоловік віком років під п'ятдесят з бородою, вусами та довгим волоссям на голові, вся ця вкрита легкою сивиною рослинність була злегка підстрижена і ретельно розчесана. Тіло цього чоловіка було засмагле, класичного вигляду з чітким рисунком м'язів.
Під час мого подальшого перебування у Красному Сулині я неодноразово питався у місцевих жителів, що то за проява така отой голий чоловік. Кожен запитаний давав свою відповідь чи то почуту від когось, чи то самим вигадану. Запам'яталася мені легенда, що цей чоловік єдиний виживший учасник експерименту молодих ростовських науковців, що своїм особистим прикладом намагались довести можливість існування первісної людини в умовах помірного клімату. Інші легенди були ще фантастичнішими — у наслідок якоїсь аномалії у нього температура тіла сягає сорока градусів, у нього два серця, і подібні. Офіцери наші теж нічого не знали. А ще казали, що німці хотіли його розстріляти, як божевільного, але про всяк випадок кудись відвезли, обслідували і потім повернули до Сулина, але він вирішив надалі німців не спокушати і сховався там у якійсь маленькій шахті, шахтьонці, як тут кажуть. За років 6-8 по війні з газети "Известия" я довідався, що то був Порфірій Корнійович Іванов, що ходив голим з релігійних міркувань, а ще років через двадцять-тридцять журнал "Огонёк" та якийсь київський професор оголосили П.К.Іванова автором нового вчення про збереження та примноження прихованих резервів людського організму. Чутки ж про зацікавленість ним німцями підтвердились.
А тоді, у 1943 році, ми подивувались, розглядаючи Іванова і поснули у скверику, очікуючи куди нас поведуть. За дві-три години нас відвели до шкільного будинку, переобладнаного на казарму — у класних кімнатах було влаштовано дерев'яні одноповерхові нари, на яких розміщались взводи з 40 чоловік. У інших приміщеннях школи містились всякі служби — каптьорки, перукарня, службові кабінети начальства, тощо. Офіцери мешкали постоєм у місцевих жителів. За два-три дні шкільну садибу огородили колючим дротом, сформували рої, чоти та роти і почалось наше солдатське життя.
Годували нас у цьому полку значно краще, ніж у Койсузі при тій самій пайці хліба 690 грамів, на день давали 290 грамів круп, 86 грамів м'ясних консервів, 35 грамів цукру, 20 грамів махорки, або 10 грамів тютюну, щоправда з тиждень ми жили без солі, але потім і сіль підвезли.
На перші дні нашого облаштування припали першотравневі свята, з нагоди яких командування полку влаштувало військовий парад нашого полку.