Вже не пам'ятаю як, але все ж помились, але на виході стояв солдат з відром та квачем, яким квацяв якоюсь неприємною рідиною наші ті самі місця. Ось тобі і помились.
За день-два нас одягли у військову форму, забрали наші цивільні речі (ті що ми не приховали від старшини), привели до присяги з усією урочистістю. Потім перейшли і до діла — навчання поведінці у бою, правил бою, методів захисту від нападу, підготовці бойових позицій піхоти, складанню бойової документації, спостереженням за супротивником, користуванню зброєю та медичній допомозі. Одного разу влаштували практичні стрільби, відразу для кількох батальйонів, та у такому безладді вони пройшли, що й результатів їх не дізнались. Тактичні навчання також намагались влаштувати на нашому ж плацу, та й тут щось не те вийшло у всякому разі ніхто з нашої роти, від солдата до командира, не зрозумів, чи ми вправно діяли, чи ні. Німецька авіація нам не дошкуляла ми перетворились у сторонніх спостерігачів руйнування нею Батайську. Залізнична станція була від нас за два-три кілометри, тож до нас німці не залітали. Але і нам довелось внести свою лепту у оборону міста — однієї ночі було влаштовано облаву на непевних людей, що їх багато було у місті. Облаву виконували прикордонники, а нас дали їм на допомогу, — по всьому місту розбрелись пари солдатів — один прикордонник з довоєнним стажем та один "приданий", що мали перевірити людей по визначеній кількості осель. Ці оселі було вщерть заповнено людьми переважно військовими, що перебували у відрядженнях, або рухались у них та з них, досить багато було й біженців з обох сторін фронту, як тікаючих подалі у тил, так і тих, що поверталися додому. Робота наша полягала у тому, аби достукатись до оселі, переконати ночуючих, що ми не бандити, увійти, вислухати масу прокльонів, передивитись документи присутніх військових та вислухати оповіді про свої мандри цивільних, що були переважно без документів, як і господарі оселі і, вийшовши по тому на свіже повітря, хвилин п'ять вентилювати легені від міцного людського духу. За весь наш нічний похід моєму прикордоннику ніхто не здався підозрілим і коли розвиднилось ми прийшли на місце збору раді, що обійшлось без затримань та стрільби для виклику допомоги, без якої і з одним зловмисником ми не впорались би. Так само поприходили і всі інші пари. Проте, звідкись взялись чутки про те, що на цій облаві виловили багато сигнальників, що ракетами подавали умовні знаки німецьким літакам. Щоправда, з наступного дня припинились нальоти на Батайськ і у нас стало зовсім тихо і спокійно, харчувати стали краще за рахунок риби, що навалою йшла на нерест і її у певних місцях викидали на берег вилами. Наближалось свято 1-го травня і знову ми зайнялись шагістикою — відпрацюванням парадних маршів з гвинтівками "на руку".
Навчання у Койсугу співпало з кількома визначними подіями –"реформою" політичної роботи у Червоній Армії, оголошенням німцями про Катинський розстріл та загибеллю польського президента. Щодо першої події, то з точки зору солдатів це була просто заміна посади звання "політрук" чи "комісар" на посаду замісника "по политчасти" з присвоєнням відповідного загальновійськового звання. Щодо ж Катинського розстрілу, то не зважаючи на роз'яснення нашого політрука, солдати повірили німецькій версії, бо добре знали наші порядки, а ми, четверо земляків, до того ж нещодавно довідались про подібний розстріл вчинений Ростовським управлінням НКВД. Щодо ж загибелі польського президента наш політрук казав: "Вот поверил немецкой фальшивке и вскоре погиб, а летчик спасся. Вам все ясно, товарищи бойцы?". Так, куди ж ясніше...
Так ми і жили, навчаючись військової справи і розважаючись всякими анекдотичними випадками, як наприклад зникнення з ротної конюшні однієї з наших шкап, що її викрав начальник штабу, поки командир батальйону пригощав вартового солдата папіросами за кутом конюшні. Потерпілий солдат на прізвище Котляров був дуже веселим та дотепним хлопцем, тож він весело відбув якесь там покарання і дуже цікаво оповідав про цю пригоду, при кожному повторному переказі знаходячи у цій історії все смішніші риси. Повернув до конюшні цю шкапу хтось з наших чотових лейтенантів, що знайшовши її за штабом батальйону, скочив на неї верхи та дременув так, що й варта не зрозуміла, що то за вершник. Були і інші анекдотичні випадки, про які не прийнято говорити у шляхетній компанії, на зразок описаних Гашеком у його безсмертному творі.
Але невдовзі війна нагадала про себе — вийшовши на повірку одного вечора, почули ми якийсь шурхіт праворуч від нас, повернувши туди голови ми побачили трійко Ю-88, що у крутому віражі поволі перетинало нашу вулицю на невеликій висоті. Побачивши таке ми кинулись врозтіч по окопам. Шурхіт продовжувався, мабуть ще багато літаків заходило на Батайськ тим шляхом. За деякий час шурхіт змінився на гуркіт моторів, почалась стрілянина, трохи згодом спалахнули вибухи бомб і запалала станція. Так тривало хвилин десять, пожежа розгорялася, гуркіт моторів і стрілянина відходили у сторону Ростова, ми повилазили з своїх схованок і ставши під стріхами роздивлялись здалеку на грандіозну пожежу. Раптом почувся гуркіт мотора, шипіння, що за секунду перетворилось у свист, ми попадали і пролунало п'ять строєних вибухів, що почались десь ліворуч і закінчились навпроти нашої вулиці у заплаві, по вулиці прокотилась потужна повітряна хвиля. Оговтавшись ми зрозуміли, що то у якогось німця не витримали нерви і він відірвався від своїх, аби не летіти в те пекло, а потім скинув бомби у заплаву і пустився навздогін за своїми. Мабуть все так і було, але бісів німець надто рано скинув бомби — перша серія влучила у крайній будинок сусідньої вулиці і знищила і його, і кілька чоловік — родину господарів та двох військових. Вціліла лише дівчина років 16-ти, що у когось гостювала, як виявилося наступного ранку. Залишки цієї садиби я останній раз бачив у 1972 році — вціліла господиня там розводила город. Тоді ще було видно сліди і чотирьох подальших вибухів у заплаві.
Ще за кілька днів, 23 квітня, нам оголосили, що курсанти нашого батальйону у повному складі переводяться до іншого полку, ближче до фронту, у місто Красний Сулин. За нами прибув звідти капітан у супроводі двох сержантів. З огляду на недостатність командирів, наказом полкового начальства надали без іспитів звання молодшого сержанта кільканадцяти курсантам, в тому числі і нашому Колі — він вмів подати себе, так і сказав мені наш взводний малюючи чорнильним олівцем трикутнички на Коліних петлицях.
З огляду на прихід весни та на похід, ми всі, хто приховав свої цивільні пальта від старшини, віддали їх своїм квартирним хазяям, тож наступного дня ми рушили у похід, добре нагодовані рибою і з кількома кавалками смаженої ікри, що хазяйки насмажили з тої ж риби, наловленої їх дітьми на нашій річці. Пройшли ми незвично тихий Батайськ та вийшли на дамбу, що була теж тиха та чистенька, без того скаженого руху, що був тут місяць тому, тільки зенітні кулемети та гармати залишились на своїх місцях, вже ніде не горіли багаття, нічого не будувалось. Але поки ми проходили дамбою, відбудованим залізничним мостом пройшло два ешелони — це поясняло і тишу на дамбі і припинення бомбьожок Батайська, який за таких умов перестав бути ціллю для німців, бо військові вантажі з нього було вивезено, склади переведено ближче до фронту і нові надходження йшли тепер на фронт не затримуючись у Батайську і Ростові. Коли наш батальйон, що тепер став "маршовим" увійшов у Ростов, нас вишикували по чотири і такими лавами ми пройшли головною вулицею цього прекрасного міста, що у світлі сонячного дня не так вже й погано виглядала, хоч майже всі будівлі на ній було зруйновано. Тротуари і проїзна частина були відремонтовані та прибрані, пройоми дверей та вікон перших поверхів було закладено цеглою, на вцілілих деревах набухали і подекуди зеленіли бруньки, по тротуарах гуляла молодь — чистесенькі офіцери та цивільні, часто з ознаками поранень, гарно одягнені дівчата і всі вони були з веселими обличчями, адже була неділя, перший великодній день. Нам було трохи не по собі дивитись на цю веселу юрбу, бо ж розуміли, що наш шлях до подібних прогулянок пролягає через фронт і дехто теж гулятиме з дівчатами покаліченим, а багато залишиться там... Піднявшись нагору, ми звернули з головної вулиці, пройшли повз театр, побудований у вигляді трактора, повз тролейбусний парк і вийшли на Новочеркаський шлях. Вже вечоріло, коли ми зупинились у селищі імені Фрунзе, що було при Ростовському летовищі. Нас поставили на ночівлю по хатах місцевих жителів у додаток до військових авіаторів, що там мешкали. Переночувавши ми рушили далі у напряму Новочеркаська — міста, в якому побрались та деякий час жили на початку століття мої дідусь та бабуся по матері, де і поховано цю мою бабусю, що походить від пугачовця Перфілова чи Перфільєва, страченого у Москві разом з Самозванцем, міста, що було столицею донського козацтва до революції, місто, у назві якого звучить відлуння моєї Батьківщини. Збираючись до війська і усвідомлюючи, що дуже ймовірно потрапити у це місто, я попрохав у мами адресу її тітки, що мешкала у Новочеркаську з двома своїми дітьми донькою та сином 1924 та 1926 років народження, відповідно. Але мати зразу відповіла, що десь загубила адресу і навіть не пам'ятає вулицю, де живе "тьотя Клава", як звали цю тіточку у сім'ї. Я був дуже здивований і не повірив матері, та що зробиш. Так я і йшов, жалкуючи, що не побачусь з родичами.
По дорозі довелось побачити цікаві речі. По-перше майже закінчену лінію оборони, що простяглась поперек шляху і складалась з комплексу протитанкових та протипіхотних засобів, це справило на наших хлопців неоднозначне враження — одні вважали, що це неспростовний доказ того, що командування Червоної Армії вже планує здати німцям Новочеркаськ, а інші — що це доказ того, що це командування стало серйозно ставитися до підготовки літнього протистояння наступу німців і що раз вже у квітні готові лінії оборони, то німцям не пройти. Я був серед прихильників останньої точки зору. А по-друге, ми зустріли військову частину, може з пів батальйону, так званих "чорнорубашечників" солдатів при зброї та одягнених у цивільне.