Звичайно, тарган не знав, частиною якого саме слова було це саме "ху", але чомусь він уважав, що було то слово "зверхудосконалення".
Саме в цю ніч із четверга на п'ятницю Пафнутію й приснився сон, що став причиною невідомого йому досі почуття.
Йому приснилася невідома співуха, що співала тим самим голосом ту саму пісню про художника, що продав усе своє майно, аби піднести заїжджій акторці мільйон червоних троянд. Але закінчився спів приспівом з іншої пісні:
Ету пєсню напєваєт молодьож, молодьож, молодьож.
Ету пєсню нє задушиш нє убйош, нє убйош, нє убйош.
Пафнутій не міг розглянути співуху як належить – вона маячила в якімсь серпанку; він лише помітив, як граціозно ворушилася пара вусиків на її потилиці і як еротично вона рухала правою задньою кінцівкою. Але так стало приємно сплячому тарганові від її присутності, така ніжність наповнила його серце, так солодко затріпотіли всі фібри його душі, особливо сьома фібра ліворуч (або сьомий фібр? Якого вони роду – чоловічого або жіночого – ці фібри?), так захотілося обійняти співуху трьома-чотирма кінцівками, ласкаво погладити кігтиками її крильця, відважно захистити її від якого-небудь павука або іншого кримінального елемента!!!...
Прокинувшись, Пафнутій перебував під сильним враженням від сновидіння. Навіть апетит у нього… ні, не скажу, щоб цілком пропав, але під час сніданку він з'їв їжі аж на десяту частину грама менше, чим зазвичай! У душі таргана поселилося так зване томління.
Нашому героєві дуже забаглося поділитися з кимось цим новим почуттям; дізнатися в досвідченого індивідуума, що б це значило; одержати пораду про те, як тепер бути… Ну, звичайно, з подібними почуттями нема чого йти до таргана Геннадія, що мешкає в тріщині за опалювальною батареєю; або до мокриці Карла Вольфґанґовича, що має апартаменти під ванною; або до цвіркуна Ванька, що живе під кухонною плитою… Ці циніки лише посміються над його томлінням. Ні, з настільки делікатними почуттями треба йти в одежну шафу – у гості до Аделаїди…
Бесіду з міллю Аделаїдою Пафнутій почав з нейтральних тем.
Спочатку вони поговорили про погоду, що панує у квартирі громадянина Ю.Е. Антикефірова.
Потім тарган розповів, що з ним відбулося в останній день народження, тобто минулої середи.
Потім довідався від молі, що вона планує зробити завтра безпосадковий переліт звідси аж на кухню й назад. На що Пафнутій нагадав їй про павутину Упиря за карнизом. Але Аделаїда заперечила, що настільки віртуозному літунові як вона павутиння не страшне. Більше того, вона спеціально пропурхає повз цю павутину, аби подражнити Упиря. Одного разу, хвасталася Аделаїда, навіть сам громадянин Ю.Е. Антикефіров, спостерігаючи її віртуозний політ, гучно зааплодував від захвату!..
І тільки після такого вступу Пафнутій розповів молі про млосні почуття до співусі, що йому наснилася. Досвідчена Аделаїда, вислухавши симптоми співрозмовника, з розумінням поворухнула в'ялими крильцями, начебто присипаними бронзовою пудрою, і поставила діагноз:
– Це кохання, голубе мій.
– Ні!!! – вжахнувся тарган.
Наш герой якось чув закінчення радіовистави "Ромео та Джульєтта" за п'єсою Шекспіра, тому знав, що кохання – штука смертельно небезпечна. А він же ще такий молодий! Йому б іще жити та жити!
– Може, є який-небудь засіб… Ну, щоб позбутися. Га? – з боязкою надією питав приречений.
– Засіб один: час, – відповідала Аделаїда.
Вона віщала аристократично: гаркавлячи й у ніс. Втім, гугнявість була не стільки наслідком аристократизму, скільки наслідком хронічного нежитю – алергійної реакції на нафталін, що був присутній у шафі. Висякавшись у мереживну хусточку, яку люди обізвали б просто порошиною, вона продовжувала:
– Чекайте, голубе мій, чекайте. Можливо, воно само минеться. Кажуть, час іноді це лікує. Не гарячкуєте, голубе, не робіть різких необдуманих учинків, дотримуйтеся в міру можливості холоднокровності і чекайте, спокійно чекайте.
Пафнутій повернувся в ущелину плінтуса й став чекати, коли сплинеться недуга, що його охопила.
Залишок п'ятниці чекав.
Усю суботу чекав.
І неділю…
І от, уже наприкінці неділі, коли тарган, що сквирив від ніжних почуттів, зібрався почивати на ложі, прикрашеному написом "ху", над ущелиною плінтуса шурхнули по шпалерах, наближуючись, чиїсь кроки. Пафнутій усе виразніше чув дотики до шпалерного паперу чіпких кігтиків.
"Яке це членистоноге шустає в моїй вотчині?" – насторожився наш герой.
Таємничий прибулець у нерішучості зупинився біля ущелини, потім став ритмічно шаркати кінцівками.
– Хто там? – запитав тарган.
Незваний гість соромливо кахикнув і продовжив шерхотати на одному місці. Така нерішучість візитера заспокоїла Пафнутія, і він гостинно запросив невідомого:
– Та не витирайте ви ноги, заходьте вже, у мене отут однаково не метено.
Нерішучий сунувся в ущелину, і Пафнутій відчув тривожний запах павутини й трупів. "Упир!!!" – жахнувся тарган, і його маленьке серце заколотилося в передчутті моторошного кінця. Невже дійсно Упир, цей похмурий відлюдний канібал, котрий діловито плете за карнизом свою павутину, котрий висмоктує внутрішності членистоногих громадян, що потрапили в ці тенета, невже саме він покинув своє закарниззя й забрів у таку далечінь – в ущелину плінтуса?!
У квартирі громадянина Ю.Е. Антикефірова було вже темно, а в ущелині плінтуса було б ще темніше, якби не прадавнє пшоняне зернятко, яке перетворилося на гнилля, котре злегка фосфоресціювало, слугуючи начебто лампадою у комірці нашого героя. У примарному світлі цього гнилля Пафнутій побачив волохатого восьминога. Так, Упир, власною персоною!
– І до мене добралися, – ледве чутно прохрипів тарган пересохлою глоткою, почуваючи, що от-от гримнеться в непритомність. – Жадаєте моїх нутрощів.
Павук соромливо почухав щетинисту потилицю пазуром правої передньої кінцівки й буркнув:
– Та ні, нині я вечеряв. Побалакати з тобою хочу.
Пафнутій, уперше бачачи канібала так близько й уперше чуючи його скрипливий голос, відзначив, що Упир не виявляє лютості й агресивності. Це його трохи заспокоїло, і вже бадьоріше він відповів:
– Ну, балакайте.
– Я нещодавно одну міль злопав…
– Аделаїду?!! – похолодів тарган.
– Ага, Делавиду оцю саму… Тьху, одні хрящі, ніякого тобі делікатесу… Так вона, сердешна, перед смертонькою про тебе балакала… Й адресу твою мені повідала…
"Бідна Аделаїда! – уболіваючи, подумав Пафнутій. – От тобі й віртуозний літун, от тобі й не страшне павутиння!.. Тільки якого ж біса вона канібалові про мене напатякала! Ну, потрапила в лабети хижака, то й лежи мовчки та чекай, поки тебе з'їдять, а язик-от розпускати навіщо! Мало того, що сама вплуталася, так і мене теж… Про небіжчиків не прийнято погано говорити, але в наявності надмірна балакучість!"
– Та я теж не дуже апетитний, – уголос вимовив він, як би виправдовуючись.
– Ша! Не про те йдеться! – продовжив восьмиконечний гість. – А балакала вона от що: мовляв, тебе голос баб'ячий хвилює. Вірно, чи ні?
– Ну… – невиразно простягнув Пафнутій, і миттєвий спогад про приємний сон зігрів серце.
– А не отой голос, що про квіти… оті… забув… хризантеми, чи що… у незліченній кількості виводить? Га?
– Про мільйон червоних троянд, – уточнив Пафнутій.
– Так я теж маруджуся! – обрадувався Упир.
– Невже?! – не повірив наш герой.
– Зуб даю, вік волі не видіти! Життя мені немає! Усе свербить у довбешці отой голос, розмахай його щетину, хоч вищи! Хоч об стінку довбешкою… От така, значить, приключилася зі мною меланхулія, розмахай її щетину!
– А міль Аделаїда сказала, що це кохання, – зніяковівши, повідомив Пафнутій.
– Жилава була миларва, – колупаючи в щелепі пазуром, недбало кинув павук, а в Пафнутія все усередині похолоділо. – Я їй ще коли довбешку відривав, так відразу скумекав, що ніякого в ній делікатесу, буцни її слимак! А нафталіном просмерділася! Тьху! Ледве злопав.
Пафнутій не найшовся, що на це сказати, і лише, співчуваючи, зітхнув.
– Та не про неї йдеться, – продовжував Упир. – Про бабу побалакаємо. Про ту, що співає. Бач, як виводе, миларва! Мовляв, штукатур, або там маляр, розмахай його щетину, усе як є начисто продав, та й накупив отих хризантем, буцни його слимак, та узяв і наваляв велику купу отих, стало бути, мімоз під вікном однієї миларви… Просто за душу хапає, розмахай її щетину. У мене, віриш ти, так просто сльози із балухів ледве не бризнули, буцни їх слимак, вік волі не видіти! Я як жував кишки однієї мухи, та як почув, так ледве не подавився від розчулення, зуб даю, щоб мені здохнути, якщо брешу!
Пафнутія стало нудити.
– Та не про кишки йдеться… Хоча якщо серйозно, то мушачі кишки – це, я тобі скажу, чистий делікатес: жирні, смачні, аж слинки течуть. Мухи, вони смачні, миларви… Ну та я про бабу, що співає. Дуже кортить мені її, голосисту, у живому вигляді, значить, побачити, розмахай її щетину.
– Так, добре б, – зітхнув Пафнутій.
– Я два дні тому відпочивав по обіді – зжував молодого клопика, щоб він здох: печією замучив, миларвець, – і привиділася вона мені уві сні, ну, та баба співуча, буцни її слимак. І сниться, віриш ти, начебто співає вона, значить, оту пісню про мімози, а щетинка на ній м'якенька, а ніжки в неї волохатенькі, така лапочка, розмахай її щетину, от так би її, миларву, і обійняв би, щоб мені блохою подавитися! Он як! Кохання це, чи ні, не відаю, а от свербить її голос у довбешці, буцни її слимак, і хоч ти що, розмахай її щетину!
– І мені вона приснилася, – зніяковіло промурмотав тарган і навіть посміхнувся від розчулення, згадавши той сон.
– Брешеш, миларвецю, щоб ти здох! Брешеш, чи як?! – зрадів павук.
– Чиста правда. Мені вона приснилася з такими чарівними вусиками, і задньою ніжкою так еротично ворушить, ворушить…
– Бач, буцни тебе слимак! Ми з тобою начебто як одного поля ягоди, розмахай твою щетину, однодумці, буцни тебе… Однакова, бачиш ти, у нас, стало бути, душа, миларвецю. Ніжний ти, стало бути, як і я, щоб ти здох! Подобаєшся ти міні, буцни тебе слимак, вік волі не видіти!
Коли хижак зізнався, що тарган йому подобається, серце в Пафнутія тривожно кевкнуло, злякавшись, що така симпатія може мати гастрономічне підґрунтя.
– Ну, так ти той… Вибачай, що я тебе потурбував, миларвецю… Ти, мабуть, уже спати,… а отут я… – прийнявся розводити церемонії волохатий канібал.
– Та нічого… Буває… Житейська справа… – відмахнувся Пафнутій.
– Ну, тепер ти теж, розмахай твою… Теж заходь до мене в гості, щоб ти здох.