У найспекотніший період безжальної війни, але, а там йому довелося нелегко і він провів дуже довгий час в полоні. У когось війна давно закінчилася, а в когось ще триває донині. Веселий і славний хлопець. Гаразд, проходьте. Вас, напевно, чекають. А я піду його пошукаю, може, знайду до обіду. Напевно, він уже, десь під парканом лежить із порожньою пивною пляшкою і згадує ті найсумніші дні самотності та відсутності батька.
Алекс кивнув головою:
— Добре, дякую.
На другому поверсі обстановка стареньких стін одразу навіяла тугу, самотність і білу порожнечу, що сховала в собі дивне відчуття втраченого моменту. Тут усі, хто перебував, ніби були проти своєї волі й випадково опинилися за несприятливим збігом обставин. На стінах відбивалося бліде світло сонця. Атмосфера будівлі потягнула за собою своїм негативним уявленням про компанію Алекса, залишивши в ньому ненадовго не приємну думку. Для Алекс це був справжнісінький сон, але для Чарівника це було його маленьким творінням іншої реальності, яку він створив для нього з усіма почуттями і реалами справжнього життя.
Тихо про себе сказав Алекс:
— Тут потрібен капітальний ремонт, не тільки приміщення, а й усього персоналу. У них мертва душа, не жива, як і саме приміщення, що давно померло разом із душею керівника.
Хлопець, обережно не галасуючи, і навшпиньки зайшов у хол, де посередині стояла шкільна парта перших класів, а під стіною приклеєні один до одного в один ряд дерев'яні стільці.
Тихо про себе сказав Алекс:
— Це контора старого зразка і найімовірніше тут працюють не чесні люди.
Оглядаючи приміщення, він став посередині квадратного холу із засунутою в кишеню рукою і сказав, так що б його ніхто не почув:
— Шкода, що Прокопенко Інга не сказала, в якому вона кабінеті, — він опустив нижню губу, — знову бігати по кабінетах та її шукати, я не хочу.
Гучний гул пролунав по всьому коридору. Потривожив тишу, що літала в просторі. Пролунав гучний жіночий голос із нотами чоловічого баса в приплив звуків гострих підборів, що відбувалися. Усі почали вибігати з кабінетів. Співробітники почали бігати в паніці по поверху, розкидаючи на всі боки руки і утримуючи під пахвами стопки паперів. Десяток співробітників перебігло з одного кабінету в інший за одну хвилину. Хвилина минула, і все стало на свої місця. У холі знову з'явилася холодна тиша.
Простояв у мовчанні рівно п'ятнадцять хвилин, з-за рогу до нього на зустріч вистрибнула маленького зросту з білим волоссям і таким самим обличчям на тонких підборах, у короткій, вище колін, чорній сукні дівчина. Підлетіла впритул до обличчя й одразу сказала:
— Молодий чоловіче, чого ви тут стоїте? Ви когось очікуєте?
Алекс відповів:
— Чекаю-чекаю, але скоріш за все не на вас. Я прийшов сюди на співбесіду до Прокопенко Інги, на дві години.
Загадково сказала дівчина і сама собі відповіла:
— Інга? Я зараз її покличу.
Алекс:
— Якщо вам не важко, будьте ласкаві передайте їй, що вже на годиннику початок третьої, а співбесіду було призначено на другу годину.
Дівчина з маленькими ніжками стрибнула за ріг, і залишила за собою тонке цокання підборів. Вона зайшла у двері під номером три. Алекс не встиг розвернутися до неї спиною, як вона гучним страшним голосом завищала:
— Інга зараз зайнята. Чекайте.
Алекс підстрибнув угору, схопивши себе за серце, і відповівши тихим голосом:
— Спасибі, о, шановна, птаха сповіщення.
Дівчина мило й тихо запитала:
— Вибачте, ви щось сказали?
Алекс тихо відвернув убік голову:
— Ні. Вам почулося.
Дівчина посміхнулася:
— Ви поспішаєте?
Алекс:
— Ні-ні. Я нікуди не поспішаю. Не рахуючи того, що в мене вдома сидить голодний кіт. Кіт убивця, і чекає доки, я йому принесу консерви, або рибу, а так в принципі я нікуди не поспішаю.
Дівчина:
— Добре. Тоді для початку візьміть на столі з кожної стопки по одному анкетному листу, і впишіть туди свої дані.
Алекс:
— Дякую вам, мадам.
Дівчина пішла, і Алекс тихо сказав:
— Тепер мені буде чим зайнятися в найближчу годину. Моє чуття мене не підвело, найімовірніше, це і є незрозуміла контора.
Алекса підійшов до столу і задумливо почухав підборіддя.
Швидко повернув убік голову на раптовий звук позаду і побачив, як блискавкою коридором пробіглося рівно десятеро співробітників, які говорили гострі й незрозумілі слова. З посмішкою подивився на них і кинув погляд на стопки паперів, що лежали на столі, а потім сказав:
— Так перша стопка аркушів — це особисті дані, а друга стопка — це автобіографія, а до третьої і четвертої належать психологічні тести на репродуктивність і працездатність. Цікаво, вони, що тримають мене за людину, яка нічого не розуміє.
Хлопець, взявши по одному примірнику, і сів на стільці, що стояли під стіною в один ряд.
Стукіт туфель почав долинати з боку сходинок. Слідом за ними прилетів із червоним спітнілим обличчям і переляканими очима молодий хлопець років двадцяти п'яти з жовтими іскрами стресу, що вилітали з очей. Забіг на середину холу. Став по стійці струнко і почав зчитувати відстань між стінами. Бігати від стіни до стіни, де між ними була дистанція в чотири метри. На звук туфель, що швидко стукають, вилетіла з відкритим ротом та сама біла дівчина маленького зросту і сказала:
— Здрастуйте, — писклявим голосом закричала вона на все горло, а хлопець, не очікуючи такого теплого прийому, відстрибнув від неї на два метри, і злякано притулився до стіни, а потім сказав:
— Здрастуйте, — обережно відповів, побоюючись її раптового нападу.
— Ви теж на співбесіду до Прокопенко Інги? Запитала дівчина.
— Так, я саме до неї, — ковтаючи слину, відповів їй сухим тоном.
— Вибачте, у неї зараз не відкладні справи. Підійде за кілька хвилин і прийме вас на співбесіду, — сказала дівчина і втекла.
Хлопець присів поруч з Алексом.
— Вибачте, ви, напевно, теж до Прокопенко Інги? Алекс, знаючи відповідь, наперед вирішив поцікавитися для підтримання розмови.
— Так, саме до неї я прийшов, але знаєте, я зараз жахливо поспішаю, — відповів незнайомець.
— Я теж до неї прийшов, — сказав Алекс.
— У мене на три години призначено ще одну співбесіду, тільки в зовсім іншому кінці міста. Оскільки я літати не вмію і стрибати через будинки теж, як уві сні, то мені потрібно бігти. А там пропонують не роботу, а посаду, — сказав незнайомець.
— Ви спритніші за змію, — тихо сказав Алекс, і вони вдвох замовкли, занурилися в нудне очікування своєї черги на співбесіду в цю веселу компанію з гротескно підібраними співробітниками.
Двадцять три хвилини, саме стільки часу минуло, а Алекс не відводив убік очі, дивився на співробітників молочної держави, які бігали коридором. Вони, немов фігуристи, що виступають на льоду, розтинали вузький простір між двома вдалину поставленими стінами, що відокремлювали їх одна від одної різними викрутасами. Бігали то вперед, то назад і раптово то з'являлися, то зникали. Одні співробітники ходили коридором, зупинялися, крутилися на місці, а інші без зупинки моталися з одного кінця коридору в інший.
Алекс подивився на хлопця, а той на нього, вони обидва подивилися на настінний годинник. Незнайомець різко схопився з місця і побіг у кут холу. Постояв хвилину. Він про щось подумав, і одним стрибком повернувся на середину залу очікування, і став спиною до Алекса, що сидів. Незнайомець видав звук скрипучих дверей і на одній нозі розвернувся, а потім сказав:
— Що мені робити?
— Що з вами таке? Стривожено запитав Алекс.
— Мені через тридцять хвилин треба бути в зовсім іншому місці.
— Де? З цікавістю запитав Алекс.
— На іншому кінці міста, — він приставив праву ногу до лівої, а потім сказав, — у мене сьогодні ще одна співбесіда, і я обов'язково маю там бути.
— Чого ви чекаєте? Підбадьорливим голосом сказав Алекс.
— Ви можете перенести цю співбесіду на інший день, а ще ваша співбесіда на високопоставленій посаді на багато важливіша за те, щоб бігати тут, і не знати часу приходу менеджера з добору персоналу, а ще й ще пропустити можливість отримати набагато кращу роботу, ніж ця, — сказав Алекс.
— Можливо, ви маєте рацію, — задумливо відповів він.
Разом зі сказаними словами з-за рогу знову вийшла та маленька дівчина з провокаційним виразом обличчя:
— Вибачте, але Інга, ще затримується, і зможе вас прийняти тільки через півгодини.
Дівчина з байдужим обличчям розвернулася, і знову пішла за ріг, і вона не видала звуку цокання підборів. Пішла в повній тиші. Хлопець подивився одним примруженим оком на її спину, і загарчав:
— Чорт з вами. Я полетів. Я не хочу більше тут перебувати ні хвилини. Це не терпимо.
Відчинив скляне вікно в холі, різко холодний вітер увірвався в приміщення, остудив стривожене обличчя Алекса легкою прохолодою, і незнайомець відійшов від вікна, пригнувся й почав швидко бігти до відчиненого вікна, а за мить він із нього вистрибнув і полетів, уперед приховуючи свій силует у білих променях сонця. Через п'ять секунд він зник.
— Удачі тобі в пошуку свого щастя, — не розуміючи того, що відбувається, сказав Алекс на прощання з незнайомцем, і тихо додав, — у кожного воно своє.
Рівно за хвилину з-за рогу вийшла Прокопенко Інга, не вимовивши жодного слова, вона стала навпроти Алекса, який сидів із задумливим обличчям і дивився у вікно. Виявилася дівчиною з привабливою зовнішністю. Відчув на собі її пильний погляд. Алекс підняв голову і побачив попереду, і для себе, напевно, найпрекраснішу дівчину, яка зустрічалася йому, коли-небудь. Ідеал жіночої краси, захоплення, і в ній було незрозуміле тяжіння.
Несподівано він поставив собі запитання:
— Чи не вона це?
І Алекс не знав відповіді. Він ніколи не зустрічав такої незвичайної зовнішності. У ній була простота, легка жіночність, відсутність будь-якої нав'язливості, і найголовніше — він одразу відчув спокій.
Спокій у міру надихнув, і його не тягнуло на ризик і незрозумілі подвиги.
— Гарна риса дівчини, — подумав про себе Алекс.
Для нього було дивовижною несподіванкою побачити в такій занедбаній будівлі і працівником молочної компанії таку чарівну співробітницю. Прокопенко Інга була одягнена в простий легкий одяг, що не привертав увагу. Стрункі ноги підкреслювали прості сині джинси, а її плечі, вони здалися йому ідеальними для її фігури. Маленькі форми тіла прикривала злегка натягнута біла блуза.