Ось і ковбаска, і сирок, і рибка, і бутерброди. А ось м'ясце — сама запекла, — припрошувала Трохимовна.
— Може, дівчатам по сто грам вина налити? — зареготав дядько Іван.
Ми з сестрою почервоніли по самі вуха.
— Не видумуй ото, Ваня, хай їдять діти, — відрізала його дружина.
Сам дядько не їв нічого, бо був на строгій дієті, як діабетик і сердечник.
Ми ж наїлися від пуза, ще посиділи на м'якому дивані й стали соватися — пора до дядька Альоші.
— Ви ж там недовго та й зайдете до нас, розкажете, як Катя вас приймала. А може, вона на роботі, то Альоша сам не зготовить. Добре, що в нас пообідали, — Марія Трохимівна була передбачлива й з хитринкою.
Ми обійнялися з дядьком Іваном, поцілували його в м'які щоки.
— Ви ж там, той, привіт мамі передавайте й батькові. От паразіт отой Ніколай. Хай тільки приїде до нас, то я його приведу до пам'яті.
"Ага, приведете, — подумалося мені, — нашого батька ніхто не перегулає".
Ми вийшли з прохолодних кімнат надвір. Сонце слабо проникало крізь виноградне листя, тому й на подвір'ї не було спекотно. Марія Трохимівна стала розповідати про нерадивих сусідів, які норовлять заглядати через огорожу, аби видивитися, як живуть Топтуни, що їм Коля привозить.
— А я кажу, що візьму ото мітлу та по головах нею, по головах, аби не пхали свого носа, куди не просять, — сміється Трохимівна.
— Маріє, будемо ми йти, бо до Альоші не близько, — благально просить тітка. — Не сердься, дорогенька.
— Маша, чого б я сердилася. Ідіть, вам же ще й назад треба вернутися.
Марія Трохимівна проводить нас за ворота, вертається назад і чути, як гримить залізний засув.
А наша дорога до дядька Альоші пролягає найдовшою вулицею Зимогір'я. Сонце вже підбилося високо, надсилаючи свої промені якраз нам у маківки. Шлях був не близький, тому ми втомилися не на жарт. Тітка Марія щоразу втиралася носовою хустинкою: з чола в неї стікали краплі поту, не рятувала навіть хустка.
— Дівчата, не спішіть так, бо вже сил немає за вами летіти, — просила тітка, перекладаючи сумку з однієї руки в іншу. Сумка й не важка, але нести її тітка не доручала нікому — ще згублять гаманець із грошима.
Аж ось потягло прохолодою — неподалік протікала річка Луганка. Значить, ми вийшли в приватний сектор.
Річка крутилася околицями міста, звивалася, як змія. Її русло то ширшало, то вужчало. І в одному з таких закрутів і стояв будинок дядька Альоші. Гарний, затишний, добротний. Серед великого двору, повитого виноградом. Окремо літня кухня, як заведено на Полтавщині. Огорожа не така висока, як у дядька Івана.
Он і тітка Катерина по двору мотається. Удома, не на роботі.
— Катю, — загукала тітка Марія. — Катерина Семеновна!
Мені так подобалося, що ми своїх дядин називали ще й по батькові: Марія Трохимівна, Катерина Семенівна. Це надавало якоїсь урочистості нашим родичкам.
Тітка Катерина кинулася від голосу й поспішила відчинити ворота.
Худенька, невисока, за статурою вона була схожа з Трохимовною. Але за характером це були небо і земля.
Катерина була проста й зрозуміла, Марія — хитрувата й інколи лицемірна. Та ще коли її син Микола став начальником, Трохимівну як підмінили. Вона перестала помічати своїх колишніх подруг і сусідок, на сина казала "Микола Іванович".
— Альоша, Альоша! — голос тітки Катерини залунав дзвінко, як у молодої. — Та йди вже швидше. Дивися Свєтині дівчата й Марія приїхали.
І тут я побачила його, чоловіка, який був схожий з моєю мамою.
Середнього зросту, трошки смаглявий, з чорними бровами, довгувате обличчя, прямий рівний ніс, усміхнені очі. Ні — усміхнене око, бо інше — штучне, скляне. Справжнє око йому вибило на шахті: дядько був підривником породи. Але штучне око додавало йому якогось шарму. Дядько був схожий на якогось кіногероя. Тепер вже здогадуюся на кого — на Алена Делона в молоді роки.
Образ дядька Альоші я пронесла через усе життя. Його я бачила лише декілька разів, а у "свідомому" віці — раз. Мені тоді було дванадцять.
Як тітка Катерина метушилася коло нас! На столі де не взялися вареники з вишнями. Та такі смачні, що ми пальці облизували від солодкого вишневого сиропу, що витікав із кожного вареника.
Якою смачною була гречана каша зі свининою! Виявляється, що таку страву отримували шахтарі як пайок. Ота звичайна гречана каша запам'яталася мені на все життя. Пахуча, розсипчаста, із шматочками м'яса, з морквою та цибулькою…
Цей день був у нас святом живота. Після такої трапези варто було лягти десь у тіні й полежати, аби сало зав'язалося.
Так ні! Нас чекав город дядька Альоші, який спускався полого прямо до Луганки. Чого там тільки не росло на тому городі. Усе, що і в нас росте.
— Альоша дуже любить поратися на вгороді, — лагідно відмітила тітка Катерина. — Прийде зі зміни, трохи відпочине й до картоплі чи помідорчиків. Дивіться, які повиростали. Це Альоша доглядає. Як приїдуть Вовка і Люба, наберуть повні сумки домашнього та й гайда у свої міста. Що там у тому Лисичанську чи Ворошиловграді можна докупитися?
— Е, Катю, там усе є на базарі. Он моя свекруха і тьотя Мотя кожні вихідні возять овочі на базар у Ворошиловград. І моркву, і цибулю, і зелень. Набехкають торби — і везуть. Городяни купують усе.
— Воно то таке, Маша. Ну як сам виростиш, і збереш, тоді й на смак здається кращим, аніж куплене в тьоті Моті. До речі, що там Марія з Іваном? Частували вас? — то вже до нас.
— Частували, — стиха озвалася я, бо після вареників і прогулянки городом сил не було говорити.
— Катю, ти б дівчат повела в хату, хай полежать, бо їм ще до автобуса йти довго.
У кімнатах — прохолода, цілюща й живлюща.
Попід стінами високі залізні ліжка. На ліжках — перини накриті вишиваними простирадлами, подушки аж під стелю. Та все у квітках, у квітках. Посеред кімнати килим з червоно-зеленими візерунками, круглий стіл зі стільцями навколо. На вікнах білі фіраночки. Чомусь згадалася оселя бабів Оксани і Явдохи.
На стінах — безліч фотографій у дерев'яних рамках.
Ось тітка й дядько, молоді, красиві.
Ось з маленьким Вовкою на руках.
Ось Люба в шароварах і тюбетейці.
А ось і наш, батьківський двір. Спереду труна з бабою Мариною. Позаду моя мама, смутна, з розпачливим поглядом, зі мною, дев'ятимісячною, на руках, поряд батько, по обидва боки дядьки — Іван і Альоша, тітка Марія.
Іван, Альоша і Марія…
Коли те було? Як поїхали дядьки на Донбас, то ще хіба приїжджали на похорон батьків, більше й не було їх на Полтавщині...
А он на світлині дід Іван і баба Марина. Дивлюся й не надивлюся на своїх предків, он які вони були, роботящі, скупі на емоції, але багаті на добро, любов, на дітей. Погляди щирі, без лукавинки. Дивляться на тебе з глибини років і ніби читають твої думки.
Прохолода та скрип ліжка заколисують, у голові — туман, хилить на сон. Перед очима мама, дядько Альоша, з'являється дід Іван, якого я майже забула, баба Марина, яку я взагалі не пам'ятаю.
Луганка викручується, як в'юн поміж очеретів, Вовка і Люба з сумками помідорів.
І — тітка Марія:
— Валю, вставай. Опізнимося на автобус — Льоня переживатиме!
— Хто такий Льоня? — кидаюся я.
У моєму сні його не було. Та це ж тітчин чоловік. Тьху ти, так обмарило.
Я швидко схоплююся з ліжка, сон наче рукою зняло. Кидаю погляд на фотографії — запам'ятати б вас, утримати у своїй пам'яті. Тітка Катерина перехоплює мій погляд і посміхає такою доброю посмішкою, про яку я згадуватиму через роки. І я ловлю себе на думці, що не хочу йти звідси.
Я хочу жити з ними, тіткою Катериною та дядьком Альошою.
Тільки б маму сюди забрати!