Він мені нагадував сільські вечорниці, коли на луці, поблизу річки, збиралися хлопці та дівчата і розважалися далеко за північ. Тут так само купчилися чорти та відьми, лузали гарбузове насіння, плювалися вріз-нобіч, розповідали смішні бувальщини і пощипували одне одного, повискуючи від задоволення. Бракувало хіба що троїстих музик та вогнистих танців.
— Увага, браття і сестри! — звернулася до присутніх тілиста відьма з високою шапкою на голові. — Починаємо наше одвічне свято — ніч усіх нечистих — відьом і чортів, бісів і анциболотів, перевертнів і вовкулаків, упирів і дияволів, вурдулаків, виродків і людожерів. Сьогодні ми мусимо скласти річний звіт про свої добрі, перепрошую, злі діяння в Україні. Сподіваюся, Творителя та його безтелесих кастрованих янголів завидки візьмуть, бо їм і вві сні не привидиться вчинити стільки добра, скільки ми наробили капостей на грішній землі. Хто перший, тільки, будь ласка, по черзі — будьмо хоч тут порядними людьми... тьху-тьху тричі через ліве плече... нечестивою поганню. Вибачте, нахапалася культури на Житньому ринку, де я підторговую соняшником...
На височенький пень, що стримів посеред Лисої гори, один за одним злазили відьми та чорти і хвалилися своїми подвигами. Лише тепер я зрозумів, звідкіля беруться на землі всі нещастя. Виявляється, усе, що з нами діється, не проста випадковість чи збіг обставин, це заздалегідь сплановані диявольські каверзи. Так, одна відьма розповіла про те, як вона щоночі перекидається кішкою чи собакою і доїть людських кіз або корів. Та головне не це, а те, що перш ніж продати молоко, вона у ньому купається, плекаючи красу свого тіла. Якщо якийсь дідько лисий гадає, ніби їй лише 25 років, то він глибоко помиляється. Насправді відьмі-доя-рочці уже стукнуло 666 років.
Якийсь чорт захоплено розповідав про дядька, який перевозив на возі горох. Так от, цей чорт на вершечку гори непомітно встромив палицю у колесо, і віз перекинувся. Уявляєте, скільки часу той дядько збиратиме під горою горох!
Почули б ви, панове, скільки сміху було на Лисій горі!
На пень швидко видряпалося якесь чортеня та й давай хвалитися, як воно вчить маленьких дітей бавитися з вогнем. Утелющить їм у руки кремінні кресала і штовхає чим ближче до сіна чи солом'яних хат. Малюки викрешують іскри і ледь не щодня влаштовують розкішні пожежі.
Надто ж бісівське поріддя полюбляло жарти. Один чортик додумався на весіллі посипати подвір'я висушеною розтертою шипшиною. Коли почалися весільні танці, то там таке зчинилося — ні словом сказати, ні пером описати. Пекуча шипшина із пилом прилипала до тіла весільчан, викликаючи неймовірну сверблячку. Ошалілі танцюристи чухмарилися, наче в них була короста, і мало не божеволіли.
Ще один чорт уподобав іншу розвагу — він насилав на людей плут, тобто заплутував їм дорогу. Повертається, приміром, якийсь веселий дядько за північ додому й опиняється аж... на цвинтарі, а дехто навіть у сусідському погребі, де лютий господар міг відшмагати і батогом.
Над Лисою горою стояв суцільний регіт. Ось уже й Варвара подерлася звітувати. Як циганка вона розповідала найнеймовірніші історії про те, скількох людей їй пощастило обвести довкола пальця, та яку кількість добра вона у них награбувала.
— А тепер і ви похваліться своїми фіглями-міглями! — штовхнула мене ліктем під бік відьма Варвара, — Тільки не соромтеся, будьте справжнім козаком!
Я навіть незчувся, як опинився на злощасному пні. Та відчувши його під ногами, враз розгубився. Чим я можу перед ними похвалитися? Правдивою розповіддю про свої козацькі придибенції? Але вони матимуть успіх тільки поміж порядних слухачів, а тут ними навіть не пахне. Доведеться наступити на горло самому собі й вигадати якусь побрехеньку. Недаремно в таких випадках мовиться: опинився між вовками, по-вовчому й вий. Не знаю, як мені це вдалося, але я розповів їм історію, від якої мені соромно ще й досі.
— Вельмишановне кодло! — розпочав я свою оповідку. — Учора ввечері, коли я йшов сюди, мені так захотілося їсти, що аж шлунок до хребта пристав! На превеликий жаль, під руками нічого не було, тож я вирішив замість смаженої яєчні з'їсти, як ви гадаєте що? Ні за що не вгадаєте — Сонце! Так, так — Сонце. Тим більше, що воно вже засмажене. І я його проковтнув. Навіть без хліба і солі.
Бачили б ви, панове, що зчинилося на Лисій горі! Уся нечисть заворушилася, невдоволено зарохкала.
— Бути такого не може! — вигукнула генеральна відьма, яку прозивали Параскою. — За дурня нас маєш абощо?
— Анітрохи, — відповідаю я, осмілівши, — хто не вірить, може переконатися — я кажу сущу правду.
Панове, ви, напевне, гадаєте, ніби я розповідав їм суцільні небилиці? Ні, це не зовсім так. Барон я, зрештою, чи не барон? Річ у тім, що перед тим, як злізти на пень, я сховав за щокою свого китайського годинника, який і вдень і вночі світився від фосфору — дивовижної фарби, здатної випромінювати світло.
Нечестиве товариство з подиву ахнуло — мої зуби і весь рот палахкотіли у темряві.
— Що ти накоїв! — грізно загукали навперебій відьми та чорти. — Як нам бути? Чого доброго, сьогодні Сонце, а там ще і Місяць замість бублика з'їси!
— Панове нечестивці! — оголосила генеральна відьма Параска. — На цьому наш шабаш закрито. А цього безрогого дідька, що проковтнув Сонце, прошу залишитися — говоритиму з ним наодинці.
Я провів рукою по своїх вусах, непомітно, мов факір, вийняв із рота годинника і сховав у кишеню.
— Ти, бісова личино, негайно поверни нам Сонце! — не своїм голосом репетувала відьма Параска. — Мені вранці на роботу, а ти тут чорті-що виробляєш! Чи, може, до тебе ще не дійшло?
Я, звичайно, визнав слушність її вимоги і пояснив, що для того, аби повернути Сонце, я, перепрошую шановне товариство, мушу вивергнути його із власного шлунку.
— Роби, як знаєш! — грізно блиснула очима Параска. — Але затям, чортяча бородо, Сонце мусить зійти у належний час. Інакше підвісимо до Місяця за хвоста і тоді ти сам світитимеш із неба грішним місцем!
Я кивнув головою на знак згоди і уже збирався спуститися з Лисої гори до хати, де на мене з нетерпінням чекав коник, як раптом Параска з підозрою поцікавилася: де мої роги? Я, заскочений зненацька, виправдовувався, що їх мені, мовляв, відтяли шаблею під час бою з турками, і вона, здається, повірила вдалій вигадці.
Відьомський шабаш закінчився навіть раніше, ніж передбачалося — і все через мене! Самі винні, не треба було змушувати мене звітувати!
Я відбув із Києва, коли над Лисою горою сходило червоне Сонце. Обернувся, щоб востаннє, помилуватися на золоті бані Печерської лаври, і краєчком ока примітив, як із Лисої гори спускалася відьма Параска із двома кошиками. Безу-мовно, вона поспішала на Житній ринок зайняти вигідне місце у торгових рядах.
ЯК Я В УКРАЇНСЬКЕ ПЕКЛО ПРОНИК
Маючи важливе доручення від полковника Івана Забіяки, одного благодатного літа я дістався Києва, де мав нагоду провести кілька приємних днів в оточенні старих друзів: цілими годинами вони вислуховували оповідки про мої дивовижні пригоди, які я висипав на їхні голови наче з рогу достатку.
А коли випадала вільна від зустрічей часинка, я намагався усамітнитися, щоб залагодити власні справи. Так я опинився на Житньому ринку, де без особливих складнощів знайшов тітку Параску, цю володарку, як ви пригадуєте, панове, Лисої гори.
На щастя, вона мене упізнала також, та ще й приязно привітала:
— Слава чортячому братству!
На що я відповів:
— І відьомському поріддю!
— Ну як, ріжки вже відросли? — спитала мене стиха відьма Параска, придивляючись до козацької шапки-бирки.
— Та вже пробиваються потроху, — пробурмотів я скоромовкою, ледь не на носа натягуючи шапку.
Параска непомітно всипала до моєї кишені кухлик гарбузового насіння і махнула рукою, мовляв, грошей не візьму.
— А як там у козаках служиться? — поцікавилася відьма у мене, обслуговуючи чергового покупця.
— Майже як у пеклі! — відказав я — Тільки й задоволення, що помахаєш шаблею.
— Може б, братику, в Раю трохи відпочив?
— Я б не проти, але де ти його в біса знайдеш той клятий Рай? — махнув я скрушно рукою.
— Можу дати адресу, якщо ти не...— вихопилося у відьми Параски, але вона раптом змовкла і з переляку затулила долонями рота.
— Тьху! Тьху! Тьху! Що за дурниці я верзу! Який там Рай...
Але було вже пізно. Я пішов у наступ, шостим чуттям передчуваючи майбутні пригоди.
— Скільки? — коротко запитав я відьму.
— Четвертак!
— Побійтеся Бога, пані Параско! Більше як десять гривень не дам. За четвертак можна купити три корови.
— Дідька лисого, чорте! Лише дві корови і одну козу! Ну, не поскупися, чорте! Рай того вартий!
Я простяг Парасці 25 гривень і відійшов убік. Вона швидко потерла долонями, і в її зашкарублих руках, — наче в маґа, з'явилися ручка з каламарем чорнила та шматок рудого пергаменту.
— Отут усе намальовано. Через три дні й три ночі, коли на небі зійде Місяць-молодик, будеш на місці. За те, що я дала тобі адресу, нікому ані чичирк! Сам розумієш, зараз всі підробляють. Навіть святі...
Параска сказала правду — за три дні й три ночі, коли на небі народився Місяць-молодик, я стояв на роздоріжжі, де посередині стирчав дороговказ із двома вказівними стрілами, на яких було нашкрябано "ЙАР" і "ОЛКЕП". Чи був би я ба-роном Мюнхаузеном, якби не здогадався, що в перекладі українською це означало "РАЙ" і "ПЕКЛО".
Я прив'язав Пирія на довгий повідець до дороговказу, аби він мав змогу скубти довкола нього травичку, а сам подався до Раю, бо пекло мене не вабило, — його й на землі було більше, ніж треба..
Не встиг я ступити кілька кроків, як раптом земля піді мною заходила ходором. Я провалився крізь неї і, хапаючись руками за повітря, полетів чорти його батька знають куди.
І куди ви думаєте, панове, я упав? Ні за що не вгадаєте — у казан із водою! Дякувати Богу, не з окропом. Я одразу здогадався: мабуть той, хто потрапляв до Раю, у цьому казані мав би відмити найменші гріхи. Нічого, подумав я про себе, порозкошую кілька днів у Раю, а там гайну зі свіжими силами на своє Запорожжя.
Неподалік спалахнув смолоскип, і я від світла примружив очі.