У Новочеркаську ж він одружився з Лідією Семенівною Перфіловою, теж донською козачкою, з старовірської сім'ї, що вела свій родовід від приятеля Омеляна Пугачова Афоньки Перфілова, чи Перфільєва, страченого разом з Самозванцем. Жило подружжя у Царицині, у будинку, здається заводському, з садибою навпроти головної прохідної металургійного заводу ДЮМО, що на ньому працював мій дідусь, до боїв за Сталінград будинок ще існував.
1906 року у цього подружжя народилась донька Зинаїда, що згодом стала моєю мамою.
1908 року народилася донька Сара.
1910 року народився син Валеріан.
1914 року дідуся все ж спробували призвати на світову війну, але побачивши його документи, облаяли та відпустили. А навесні 1917 року мати трьох його дітей померла від сухот у Новочеркаську, де й похована. Цього ж року дід Андрій оженився на жінці, що не забоялася взяти на себе клопіт за його осиротілу сім'ю. Це була друкарка за фахом Ольга Миколаївна Атлярська родом з Гжатьска, нинішнього Гагаріна. Майбутнє дітей ввижалось дідові та мачусі досить надійним — дочки повиходять заміж, небідні, знайдуть собі непоганих женихів, а сина, як трохи підросте віддадуть у козачий кадетський корпус і тоді його життєвий шлях буде визначено. Але жовтнева революція та громадянська війна все перевернули. Почалось з того, що Андрія Мефодійовича більшовики заарештували і посадили в трюм баржі, де сиділи люди, небажані новій владі, всі незнайомі йому. Час від часу по два три чоловіки викликали і виводили з трюму. За хвилин 30-40 по тому над палубою лунали постріли і було чути сплески чогось важкого, що падало у Волгу... За два три дні викликали і Андрія Мефодійовича одного — виявилося, що його прізвище впало в око комусь з тих, що творив суд і розправу та знав мого діда. Він вибачився перед дідом і відпустив його додому... Далі під час громадянської війни та після неї дід "старался жить так, чтобы не попасть на баржу еще раз..." це його власний вираз. Саме тому він протягом війни весь час перебував на території, зайнятій червоними і з їх відходом з Царицина теж виїхав з ними. Коли ж червоні повертались дідова дружина з трьома дітьми евакуювалась з білими, вірніше з заводом ДЮМО, до Маріуполя, де завод так і не розвернувся а вона знайшла собі роботу у лікарняній касі. Проти надзвичайно голодного існування в Царицині тут було ситніше, але на сім'ю напали хвороби, ще у дорозі захворів на черевний тиф Валеріан, потім Зинаїда, а після їх видужання Сіма захворіла на запалення легенів, Зинаїда знов захворіла на висипний тиф. І нарешті захворіла мачуха на тиф "невизначеної форми", або голодний... Пропала б сім'я, якби не жила з нею у одній квартирі полька Розалія, прибиральниця місцевої польської школи і якоїсь польської установи, що була поруч. Тож у її кімнаті завжди було багато недоїдків зібраних по класах після занять і вона ділилася цим багатством з сім'єю Лобачових. Та й дещо перепадало їй і у установі та від місцевого ксьондза, що й у нього вона прибирала. Громадянська війна для цієї сім'ї закінчилась на Різдво 1918 року, коли білі відступили з Маріуполя. Сім'ї царицинців стали готуватись до воз'єднання з своїми родинами. По відступу білих до Лобачових завітав знайомий з Царицина швед Артур Тальберг, він приніс листа від дідуся, що був надісланий у одному конверті з листом від Тальберга-батька, що евакуювався з Царицина разом з нашим дідусем і повернувшись додому та дочекавшись відступу білих з Маріуполя довідався про адресу своєї сім'ї. Наш дідусь про всяк випадок доклав і свого листа у якому сповіщав сім'ю про те, що він знову працює на відродженому заводі керівником конструкторського бюро, як і раніше, одержав велику казенну квартиру і чекає на своїх. Навесні 1919 року вся сім'я возз'єдналась у тій квартирі в Царицині.
Дідусь до 1933 року жив у Сталінграді, як стали звати Царицин, у своєму домі в центрі міста, що спромігся придбати і працював на заводі "Красный Октябрь" колишньому ДЮМО. Ця дідова оселя не збереглася, місце де вона була якраз навпроти нинішнього Будинку офіцерів. Третім членом їх родини з 1930 року стала домашня робітниця німкеня Амалія Костянтинівна Бем з поволзького німецького села.
1933 року діду чогось закортіло перебратися поближче до Москви і він влаштувався на завод "Электросталь" коло Ногінська, але невдовзі поїхав працювати до Надеждинського Заводу (тоді Кабаковськ, тепер Сєров) за 300 кілометрів на північ від Єкатеринбурга. Деякий час попрацювавши там, він у 1936 році купив собі 3/5 будинку у Крюкові — селищі за 40 км від Москви та знайшов собі роботу у тресті "Оргаметалл" поблизу Ленінградського вокзалу, на який приходили приміські поїзди з Крюкова. Бабуся, дружина його, що досі була домашньою господаркою, стала працювати секретарем Крюківської селищної ради. У серпні 1937 року батько та мама зо мною були у Москві на екскурсії і вибрали день, аби завітати у Крюково, застали там одну тільки Амалію, вона сповістила, що " Фатер поехала работать в Балхаш, мутер поехал посмотреть.". Бабуся, проте, жити у Балхаші не стала, залишилась у Крюкові, тільки під час боїв за Москву була в евакуації в Чувашії. Дідусь по війні майже щорічно відвідував бабусю, остаточно ж вернувся до Крюкова у 1953 році, коли йому минуло вже 72 роки, трохи попрацював у якомусь металургійному закладі і перейшов на пенсію десь через півтора року. Коли я спитав якось його, чого він поїхав у Балхаш і проробив там 16 літ, він відповів "Я удрал от возвращавшейся баржи", коли ж я спитав що це за баржа, він розказав про арешт у 1917 році...
Одного разу восени 1961 року мені зателефонував батько з Житомира і сповістив, що мама зараз у Крюкові — "…якщо будеш у Москві та захочеш побачитися завітай туди.". Я ж уже сидів з квитком у кишені, бо назавтра мусив бути у столиці на якійсь нараді. Тож увечері заїхав до дідової оселі. Зустріли мене бабуся і мати, що обіймаючи мене прошепотіла мені в вухо, що дідусь помирає. Я побачив дідуся на ліжку, з заплющеними очима, привітався до нього, він відповів "здраа...". Це було його останнє слово, жив він ще години три і непомітно помер... Поховали діда на Донському цвинтарі у Москві у 18-му колумбарії. Бабуся залишилася одна, переїжджати ні до кого з родичів не схотіла, допомагали їй сусіди, грішми допомагали дочки та я. За 11 років і бабуся померла у лікарні, поховали ми її у одній ніші з дідусем. Були вони нерелігійні і, готуючись до смерті заповідали мені кремірувати їх.
Друга дочка Андрія та Лідії Лобачових була з якогось дива хрещена Сарою, після закінчення школи подалась на навчання до Дніпропетровська, де тимчасово працював дідусь, там вона закінчила профтехшколу, здобувши фах лаборанта з органічної хімії. Далі працювала у Нью-Йорку (так у ті часи звалось селище при станції Фенольна у Донбасі), звідки поїхала у Ленінград, до брата, що там працював і вчився. Там вона стала на облік на біржі праці та через деякий час, втративши надію знайти роботу, повернулася до батьків у Сталінград де, працюючи на заводі "Барикади", познайомилась з практикантом-дипломником Новочеркаського політехнічного Інституту Олексою Аристарховичем Ревенковим і одружилася з ним влітку 1930 року. Після одержання диплома, Олекса залишився працювати у Сталінграді. Молоді вирішили зачекати з народженням дитини до здобуття майбутньою мамою вищої освіти, за якою Сіма, як звали Сару у сім'ї, поїхала знову у Ленінград, чоловік же через деякий час виїхав до Свердловська, де з'явились привабливіші перспективи щодо роботи. Туди ж перевелась і моя тьотя у відповідний ВНЗ. Але Олекса з якихось причин, на початку 1936 року переїхав у Краматорськ на НКМЗ, відповідно і тьотя на дипломну практику виїхала туди ж у травні 1937 року разом з дочкою Ельгою, що народилась у березні цього ж року. А за тиждень 1 червня, Олексу заарештували і тільки через багато років сповістили про його смерть та реабілітацію...
Після захисту дипломного проекту тьотю Сіму за її проханням призначили на роботу у рідне місто Сталінград. Жила вона з дитиною у Північному містечку заводу "Красный октябрь" у одній кімнаті трьохкімнатної квартири з дуже добрими сусідами. Працювала тьотя у заводській лабораторії робила хімічні та металографічні аналізи заводської продукції — якісних сталей.
У 1942 році війна накотилася на Сталінград, що досі був у глибокому тилу, там і наша евакуйована сім'я перебувала деякий час у 1941 році. Тому у серпні 1942 року довелося тьоті Сімі з дочкою евакуюватись. Після двомісячних поневірянь, тьотя Сіма дісталася з донькою у Балхаш до батька і влаштувалася на мідно плавильному комбінаті. Там вона у 1949 році через службове листування познайомилась з Тарасенковим Миколою Мокієвичем, ленінградським інженером-механіком засланим у Мінусинськ. Напевне НКВД вважав його за потенційного ворога, бо Микола Мокієвич був колись білогвардійцем та мав брата білогвардійця, що, як згодом виявилося, жив у Парижі і під час другої світової війни приймав участь у французькому русі опору. Заарештовано було Миколу Мокієвича на початку війни мабуть про всяк випадок, бо свій довічний строк він одержав заочно, ні разу не побачивши слідчого чи суддів чи "трійку" що їх заміняла. Сидів у таборі з іноземцями — комуністами, що сподівались врятуватись у "соціалістичній" державі від Гітлера, Муссоліні, Франко, Хорті та інших фашистів, що панували у їхніх країнах. Помирало їх до 40(сорока) на день — врятувались... Микола Мокійович вважав, що вижив він лише завдяки тому, що не був іноземцем, до нього краще ставились, подеколи доручали щось зробити та за це давали дещо з їжі. Коли ж стало не вистачати фахівців на виробництвах, йому табір замінили на заслання у Мінусинськ, де він працював за фахом інженером-механіком. Після двох років знайомства з моєю тьотею , що виникло через службове листування, йому вдалося перевестися до Балхашу, де вони й побралися. Жінка його трагічно загинула невдовзі після війни. Сина Дмитра 1926 року народження було призвано у 1943 році до війська, де його теж посадили на 10 років за його зауваження, що у колгоспах працюють неефективно. Коли його випустили, він вивчився на інженера і до пенсії працював у тому ж Балхаші, ще й КПРС вступив.