Спочатку працювали зрання, але потім і звечора, бо розвантаження стали починати одразу по приході поїздів, одразу ж не виходило так, через погану інформацію одержувачів про надходження вантажів. А це призводило до того, що поки могло початись розвантаження, німецька авіація знищувала все привезене. Кілька днів ми працювали на території Батайського лісорозплідника копали ями, перевозили до них боєприпаси з під'їзної колії, що була поряд. Не дуже весело було там працювати нікуди було сховатись при нальотах Люфтваффе, хіба що у незаповнену ще яму півметра завглибшки — саме такі копались для складування, зате легко можна було спостерігати, як горять вагони, що їх не встигли розвантажити, або хоч і встигли та не вивезли. На наше щастя за кілька днів нашої роботи у цьому місці жодна бомба не влучила у наш розплідник, що був вщерть заповнений боєприпасами, як нашими, так і німецькими, ще й німецькими зенітними гарматами новісінькими, ще не воювавшими. Одного разу, коли налетіло досить багато літаків, ми вирішили переховатись у великій бетонованій ямі глибиною приблизно 2,5 метри, площею 10х10 квадратних метрів, перекритою залізобетоном 0,15 метри завтовшки без підпірок, зваживши на невелику вірогідність прямого влучання у неї та необхідність прикритися зверху від осколків зенітних снарядів. Повсідались ми попід стінами, вирішивши, що там безпечніше, сиділи спостерігаючи, як та залізобетонна покрівля коливається від вибухів бомб мов мембрана телефону. У куточку цього сховища засів наш улюбленець Іван Іванович — майже як пень глухий гігант зростом десь під ті ж 2,5 метри віком 54 з чимось роки. Я побачив, що у нього рухаються губи мабуть щось каже, а за стрільбою, гуркотом моторів та вибухами бомб і горящих боєприпасів, його не чути я підійшов до нього і гукнув йому в вухо:
— Іване Івановичу, про що ви говорите?
— Молюся, — відповів він — бо ж бомблять десь близько!
— А ви ж хіба чуєте?
— Не чую, але ж земля здригається!
— А чого ж не хреститесь?
— Та не вмію бо!
За кілька днів мабуть навели якийсь порядок у наших справах і ми стали розвантажувати щойно прибулі поїзди, та подеколи на полустанках, оддалік від Батайська і все частіше прямо з вагонів на автомашини, що було для нас найлегше. Я ж частенько шуткував: " Ну хлопці, ось двадцять четвертого числа буде таки велика бомбьожка, бо маю у ній загинути так мені наворожили." І ось вранці 24 березня ідучи з нічної роботи розглядаючись на дівчат-зенітниць, що за останні два дні дуже поповнили нашу оборону, ми почули ззаду, зі сходу, стрілянину і гуркіт моторів, і розбіглись по дворах де були бомбосховища місцевих жителів. Забігши до одного двору я перечекав поки господарі та їхні постояльці, військові, спустилися у те сховище і ліг на виході обличчям вгору. Цікаво, що коли я перечікував, поки всі пройдуть, вибіглий з хати останнім невеличкий собака з заклопотаним виглядом обігнав усіх і першим спустився у сховище — життя навчило... Тільки-но я влігся, з'явилось три дев'ятки німецьких літаків, що йшли у чіткому порядку, після їх проходу прокотилася серія вибухів і стало дещо тихіше, з сховища визирнув авіаційний старшина і спитав "Цо, юж пшейшли?", розкриваючи рота для відповіли, я помітив ще одну дев'ятку і підповів "ніц, знову летять", старшина сказав "Пся крев!" і сховався. І ось так він вискакував ще кілька разів і ховався, почувши негативну відповідь, заважаючи мені лічити літаки, бо ж після кількох повних дев'яток пішли неповні і перелік затруднився. Долічив я до 176-и і збився, далі перестав. Коли ж все ущухло і я вийшов на вулицю, зустрів Жору, ми стали закурювати і раптом пролунав сильний, аж вуха позакладало, вибух десь поряд, як нам здалося, озирнувшись навкруги ми нічого не побачили, крім двох солдатів, що з подивом дивились на нас з відстані метрів п'ятдесят. Закуривши ми попростували додому, де у нашому дворі на осонні вже сиділи хлопці з нашої команди. Коли ми з Жорою підійшли, один з них глянув на мене і щось сказав, присутні ж подивились на нього якось чудно. Коли ж я попросив переповісти що то він сказав та гучніше, бо в вухах дзвенить, мені сказали "Ткаченко здивувався, що ти живий і сказав, що сьогодні німці ще прилетять, мабуть". Щоправда, прилітали вночі та не по мою душу. За день чи два з газети "Правда" ми дізнались про те, що у згаданому денному нальоті на Батайськ приймало участь 250 літаків.
Одного разу після нічної роботи та сніданку на ротній кухні ми всі четверо йшли через станційні колії додому на відпочинок, коли почули звичну вже нам стрілянину та наростаючий гуркіт літаків і зразу вскочили у першу-ліпшу воронку, що їх вистачало по дорозі, але відразу вискочили з неї мов ошпарені — на дні воронки лежало п'ять півтонних бомб, чи вони знешкоджені, чи ні — не було ніяких ознак. Після бомбьожок завжди знаходили деяку кількість нерозірвавшихся бомб і їх скидували по кілька штук у воронки від бомбових вибухів, але, за радянською звичкою не інформували нікого про їхній стан, тому ми звикли вважати їх всі цілими, до того ж нам кілька разів доводилося чути незрозумілі вибухи, один з таких випадків згадано вище. Тож ми сховалися десь поряд, а коли німці відлетіли, вийшли та стали під якоюсь стріхою, аби перечекати падіння осколків, що
було чути по тихому дзижчанню навкруги, що раз-по-раз переривалось звуком удару по землі. Коли ж і це затихло, ми вийшли на Комуністичну вулицю і пішли до свого провулка. Випадково поглянувши наліво я побачив літака, що летів на нас ледь не торкаючись дерев, я привернув до нього увагу своїх приятелів і ми почали картати "сталінських соколів" на всі заставки, вважаючи, що це один з них кинувся обороняти нас, коли вже ворог відлетів. Та цей "сокіл" продудукавши з кулемета мигнув над нами хрестами і зник, а ми тільки роти пороззявляли...
Наступного дня на кухні, після сніданку, нас вишикували і два якихось лейтенанта стали обходити наші лави та питатись у деяких молодих хлопців про їхню освіту, пропонуючи вийти з лав тим, хто мав освіту дев'ять класів і більше — це були так звані "покупці" що набирали курсантів до учбового батальйону для вивчення на сержантів, як потім виявилося. Всі ми четверо потрапили до числа відібраних лейтенантом на прізвище Гринь до свого взводу. Коли відбір закінчився, нас відпустили за речами, а потім вишикували і повели знову у Койсуг. Цього разу нас розмістили на ближній до Батайська околиці знову по домівках місцевих жителів, розділивши перед тим нас по роям. Після знайомства з новими хазяями та нетривалого облаштування нас знову вишикували, познайомили з командирами роїв, що розібрали нас та познайомили з дислокацією учбового батальйону, розпорядком дня, прізвищами та званнями командирів чоти (взводу), роти, політрука, командира батальйону, начальника штабу батальйону відповідно лейтенанти Гринь, Рекеда, старший політрук Соловйов, капітан Сахно, старший лейтенант Рева. Наступного ранку наш ройовий, молодший сержант Блинов, особисто підняв нас з підлоги, на якій ми спали, не надіючись, на наше відчуття часу і почалося наше військове життя — фіззарядка і вмивання у ополонці голими вище пояса, перевірка на вшивість перед одяганням і ранішній вихід на заняття, що провадились неподалік у заплаві річечки Койсуг, що відділяла наше село від Батайська. За дві години роздача денної пайки — 690 грамів чудового сірого хліба, роздача пайок тютюну — 10 грамів листового, або 20 грамів готової махорки, цукру 30 грамів, сніданок — пів казанка окропу з 30(!) грамами пшона та риб'ячими кістками. Після сніданку знову на плац, ще за деякий час обід – ті ж пів казанка з окропом з тою ж кількістю пшона та слідами риб'ячого м'яса. Після обіду знову навчання і десь о шостій вільний час до повірки, що починалась за чверть години до одинадцятої. Навчати нас почали саме так, як показано на Шевченківському малюнку "От так, jак бачите!", за час навчання цієї шагістики, щоправда, виявилося, що багатьох таки треба було вчити ходити.
Одного морозного сонячного ранку наша рота пішла до лазні за графіком по пів чоти щогодини. Лазню було влаштовано у якійсь будівлі з очеретяними стінами по один бік вулиці, що вела на базар, а роздягальня по другий бік на відстані від вулиці метрів за десять. Власне це була не роздягальня а так звана "вошебойка" з перукарнею, в тому числі і для нижньої частини тулуба. У цьому комбінаті ми залишили весь одяг і побігли до лазні, поперек інтенсивного руху людей на базар і з базару, прикриваючи стрижені місця черевиками. Проте нас до лазні не пустили, бо якась офіцерня без черги захопила її. Потупцювавши трохи на порозі лазні ми побігли назад до теплої вошебойні, але й туди нас не пустили немитими. Разом з нашою пів чотою було ще кілька "тотальників" літніх солдатів у цивільному, отож вся компанія завдаючи дрижаків від холоду знайшла собі місце під зігрітою сонцем стінкою де й посідали на осонні. На щастя вітру не було і сидіти було досить комфортно, тільки трохи дошкуляло глузування над нами жінок і дівчат, що рухалися по вулиці. Так і сиділи ми у атмосфері "тихого смутку" як собаки у Джерома К. Джерома, поки не з'явився високий статечний старшина, що, коли довідався про наші справи, взявся нам читати лекцію про паразитів. Чільне місце у цій лекції він надав вошам, подав їх класифікацію, біологію та заходи боротьби з ними, дав низку гігієнічних порад. Більшість нашого гурту слухала його аж заклякши від натуги, бо розказував він російською мовою з акцентованою московською вимовою та й росіяни не дуже розуміли вживані їм терміни. По закінченні лекції старшина спитав, чи все зрозуміло. Після досить тривалої мовчанки один з тотальників все ж не забоявся виявити свою неграмотність і запитав все ж: "Товариш старшина, а що воно за воша така "лобковая"". Старшина обдивився всіх нас і українською мовою сказав: "Ну, по нашому, по мужицькому це "-----вошка". Діди загомоніли: "ну так би й казав, а то якась "лобкова".
Ще за кілька хвилин нас запросили до лазні, ми радісно побігли, У "помивочному" приміщенні долівка була покрита кригою, тож ми примудрились залізти ногами на лави, що стояли вздовж очеретяної стіни, персонал лазні обурився і зігнав нас з них, ми поставили на підлогу шайки з гарячою водою а в них ноги, тоді вже можна було митись хоч переступаючи з ноги на ногу, і те не сподобалось персоналу а що це були здоровенні чолов'яги середнього віку, то сперечатись не випадало.