Але наші продовольчі запаси, що їх довелося ділити вчора з шоферами, вже кінчалися, тож треба було якнайшвидше знайти полк і перейти на казенні харчі. Поки тривало наше спілкування з місцевим комендантом та жінками наш поїзд все ще стояв на станції, тож ми знову влаштувались на ньому і невдовзі рушили далі. Коли споночіло, стало дуже холодно на моєму сідалі, що я знову зайняв, я звідти перемістився до хлопців на платформу, де вони залягли під вантажівкою, що на ній їхала, та прикрились від вітру якимись дошками. Та й там холод став нам дошкуляти, коли вітер став задувати збоку поїзда. Хтось запропонував перейти на паротяг, отож на черговій зупинці ми перейшли на ходовий місток вздовж казана, від якого віяло теплом. На стоянці було досить тепло, обертаючись з певною швидкістю то передом, то боком, то задом до казана вдалося створити комфортні, щодо тепла, умови. Та коли потяг рушив, комфорт геть пропав — як не вертись, а бік повернутий до казана гарячий, а протилежний відмерзає. Теплова інерція і тіла і вбрання виявилася замалою. Так і промучились ніч, у марних спробах досягнути такої швидкості обертання, щоб зігріла нас. Якби не часті зупинки, під час яких вдавалось трохи запастись теплом, то не знаю, як би доїхали.
Вранці прибули ми до Батайська — великої станції на лівому березі Дону навпроти Ростова, що з'єднувалась з Ростовом залізничним мостом, зруйнованим німцями під час відступу. Тому на той час всі вантажі перевантажувались в Батайську на автомобілі та підводи і рухались до Ростова дамбою, що перетинала донські заплави, з тимчасовими мостами, замість зруйнованих, над протоками Дону та наплавним мостом через Дон. Пішли і ми тим шляхом. Прийшли на руїни залізничного вокзалу і звідти розпочали пошуки полку, але ніхто з зустрічних солдатів та залізничників не міг нам нічим допомогти, цивільних мешканців міста не було ніде, бо весь привокзальний район було зруйновано. Але раптом ми побачили у зруйнованому будинку засклені вікна і вивіску на стіні, це був Ленінський райвіськкомат Ростова, що розташувався у незрозуміло як вцілілому приміщенні на першому поверсі руїни. Що ж, довелося зайти, бо самотужки знайти свій полк нам видалося нездійсненим. Там ми застали кількох "дідів" (або "тотальників"), що також відірвалися від своїх команд і теж "клюнули" на ту вивіску. До нас вийшов якийсь літній тип у цивільному і облаяв нас дезертирами, висловив вдоволення тим, що ми покаялись та прийшли здатися на милість військкомату, не захотів слухати про якийсь 192-ий полк і нас разом з "дідами" направив у 173-ій запасний полк у село Койсуг — передмістя Батайська. Вийшовши у зворотну путь, ми з хлопцями обговорили становище у якому опинились та стан наших харчових припасів і вирішили плюнути на цю комедію з військкоматом та спробувати вийти у центр міста до базару і там відновити пошуки полку де вже були наші башантинці, що призивались кількома днями раніше. Але, коли ми сповістили про це "діда" що був у нас за старшого, він сказав, що це його не обходить, але ж радить добре подумати, перш ніж відриватись від його команди, бо він приведе її за вказаною адресою, де і здасть список команди, адже і йому і іншим дідам все одно у який полк потрапити, бо ж гарнізонна лікарська комісія напевне їх до полку не прийме та відправить по домівках. Але спецслужба полку не дорахувавшись нас може оголосити розшук нас як дезертирів, а наслідки такого дійства можуть бути досить дошкульними для нас та наших родичів. Якщо ж ви, каже, назвались чужими іменами, то вам нічого не загрожує, йдіть собі. Але ж ми назвались своїми іменами, тож нам нічого не залишилось, як розпрощатися з надією потрапити у "свій" полк та йти з дідами.
Йшли назад тим самим шляхом по дамбі, що вдень ще більше заповнилась транспортом і людом, на її на розширеннях та прилеглих острівцях коло зенітних гармат та кулеметів порались солдати, інші солдати щось будували, палали вогнища чи то для обігріву, чи просто щось спалювали. На дамбі ж суцільним потоком в обидва боки рухались автомашини, підводи на кінній та верблюжій тязі, панцерники та "катюші", потік періодично зупинявся і переривався, щоб пропустити зустрічний потік через тимчасові містки з однобічним рухом. Очікуючий цього транспорт рушав під гуркіт моторів, скрип гальм, свист батогів, ревіння верблюдів, звуки зіткнень і відчайдушну лайку водіїв та погоничів. А над усім цим гармидером у синьому весняному небі гордовито літав бомбовоз Пе-2 у супроводі кількох винищувачів різних типів. Чи то ця ескадра мала нас охороняти, чи чатувала на появу ворога, аби вчасно попередити зенітників, чи просто це був учбовий політ, хтозна. Але, коли літаки кудись зникли, з Батайська раптом почулась гарматна та кулеметна стрілянина, вибухи бомб і за хвилину ми побачили німецькі літаки, що летіли на нас. Народ з дамби кинувся врозтіч, багато спустились в заплаву і брели по коліно у воді, аби відійти подалі від дамби, але більшість просто вляглася на дамбі унизу, біля підніжжя. Отож біжучи вниз, я побачив здивоване знайоме обличчя лежачого калмика, що спитав, куди це біжать його земляки. Я впізнав згадуваного вище Федька, що служив німцям, крикнув Жорі та Володі і ми полягали поряд. Стрілянина та гуркіт авіаційних моторів незабаром вщухли і ми, довідавшись, що Федько служить у якомусь підрозділі, який щось будує, та попрощавшись з ним пішли далі, приєднавшись знову до наших дідів. Увійшовши до Батайська діди вирішили сьогодні далі не йти, вирушити до Койсуга завтра на світанку, аби мати цілий день на влаштування у полку. Ми з Жорою влаштувались на ночівлю у трьох жінок, що жили у землянці, побудованій ними торік, коли бомбою було зруйновано їх домівку. Це була бабуся з двома онучками віком 18-20 років, молодша щойно вернулася з лікарні, де оглядали залишок її ноги, відірваної бомбою торік, що загоївся протягом окупації без лікарської допомоги, тепер була потрібна реампутація, сказали у лікарні. До ночі ще було задалеко, тож ми з хлопцями сиділи, грілись на сонечку, палили але враз знову застукотіли зенітки і кулемети стали рвати небо — знову німці. Ми не знайшли поряд ніякого укриття, вляглися просто на землю та підвели голови, спостерігаючи, як кілька літаків кружляли над станцією. Скинувши кілька бомб вони відлетіли і все ущухло. Звідкись з'явились наші господарки і добряче нас вилаяли, довідавшись, що ми нікуди не ховались.
Наступного ранку ми прийшли на пересильний, чи збірний пункт нашого нового полку і несподівано зустріли ще одного башантинця Колю, що мав бути у 192-му полку, бо ж був у відповідній команді, що рушила туди за тиждень до нашої. Він досить незрозуміло пояснив, як він тут опинився, та ми й не допитувалися. Коля дуже зрадів, зустрівши нас і кинувся до командування пункту, аби пристати до нас. Хоч у приміщення пункту нікого не пускали, а документи команд приймала якась дівчина прямо на ґанку, наш земляк все ж пробився до якогось начальства і вийшов уже членом нашої команди. Нас чотирьох башантинців, поставили на постій до місцевої родини, що мала таку собі величеньку хату, де ще до нас вже було на постої два "діди" з іншої команди. Господарем був старий за 60 років хохол, та й діди були такі ж хохли, тож всі мешканці за винятком двох моїх приятелів спілкувались українською. У такій компанії нам належало перебувати допоки полкове начальство припасує нас до якоїсь справи. Щоденно з ранку всі постояльці навідувались на той полковий пункт за відомостями про свою подальшу долю, та ми кілька днів чули тільки "Приходите завтра".
Погода тим часом зіпсувалась, дощіло, тому після відвідин пункту ми поверталися додому, де до нестями "різались" в дурня, а діди з запрошеними ними у гості земляками теж грали у карти, у якусь іншу гру. Отак просиджуючи цілими днями у хаті ми звернули увагу на появу у ній, час від часу, трупного запаху, поділившись цим спостереженням з дідами, що тут мешкали ще до нас, ми довідались, і про їх стурбованість цим явищем. Влаштувавши спостереження за моментами появи та зникнення запаху, ми за день виявили зв'язок між появами у хаті господаря, що подеколи ненадовго заходив у хату протягом дня. Зіставивши свої спостереження всім кагалом, ми за чергової появи господаря прямо спитали у чому справа. Він, німало не збентежившись, пояснив, що то пахне кожан — шкіряне півпальто, яке він одягає для порання у дворі. А кожан пахне, бо він його зняв з трупа свого сина, заарештованого та розстріляного НКВД у ростовській в'язниці перед першим приходом німців у 1941році. А підчас другої окупації Ростова у 1942 році німці, довідавшись про цей розстріл, розкопали поховання та запросили населення розібрати своїх родичів, ось тоді він при перепохованні і зняв з небіжчика кожана — нащо він йому на тім світі... Нам таке пояснення на одну-дві хвилини одібрало мову навіть не так від вияву господаревої жадібності, що навіть горюючи за сином не забув про вигоду, до подібних вчинків ми почали звикати ще з часів голодомору 1933 року. Але, хоч ми і чули про подібні дії НКВД перед приходом ворога, та вперше почули це від людини, що стала жертвою цього варварства... Ми перепитали, чи не наплутав старий, може то німці розстріляли, а поховання було розкопане по їх відступу, як це робилось повсюди? "Ні, сказав старий розстріляло НКВД, а за німців я його перепоховав, я не п'яний, аби плутати.". Вислухавши це, один з дідів порадив господареві більше цього нікому не розказувати, а присутнім забути, що вони почули. Та хіба таке забудеш...
За кілька днів, прийшовши на пункт, ми одержали команду йти додому та вернутись з речами для відправки кудись. Коли ж зібралась команда чоловік з сорока, нас в її складі привели до Батайська, розквартирували по хатах одного з провулків, перетинаючих Комуністичну вулицю, що йшла на відстані одного кварталу вздовж крайньої станційної колії. Ми потрапили до трьох російськомовних молодиць, здається сестер. На другий день нас відвели до кухні, де ми мали годуватись, на той бік станції і, таким чином ми перейшли на казенні харчі, що було дуже вчасно, бо ми вже доїдали останні крихти з своїх "сидорів".
Нашу команду залучили до розвантаження прибуваючих поїздів, переважно з боєприпасами, іноді з продовольством та амуніцією, навантаження цим товаром автомашин, складування у сховища, копання ям для складування боєприпасів.