Ми і так багатьох розбудили.
Ніка всілася мені на плече. Я не ризикнув брати ковдру, щоб не викликати підозри. Подумав, що якщо дріада босоніж іде на вулицю, мені не гоже просити взуття. Що я босоніж по снігу ніколи не ходив? Не вмру.
Ми, намагаючись не шуміти, пройшли по тьмяно підсвіченому коридору з великою кількістю дверей по обидва боки. Стіни, стеля і підлога тут були також оздоблені під світле дерево. В стінах було вмонтовано багато шухляд. Верхня половина стін була завішана полицями і вітринами. Майже всі горизонтальні поверхні були заставлені чудернацькими предметами. І хоча я не розумів призначення і десятої частини експонатів, але їхня якість виготовлення вказувала на велику цінність. Можна було припустити, що ми ідемо по дуже іменитому антикварному салону. Коридор був дуже широким. Не зважаючи на полиці по бокам, по коридору можна було йти як мінімум втрьох. Потім ми пройшли через зал з відгалуженнями, потім через ще один коридор. Потім був ще один зал і вже після наступного коридору був вихід на вулицю. Я зрозумів, що у такій печері дійсно могло жити так багато людей, чи то пак, гномів, як розповідала Евеліна.
Я добре пам'ятав, що зима цього року була така собі. Від нуля до мінус трьох, п'яти градусів. Тому я був дуже здивований, коли виходячи з печери через товсті дубові двері відчув літнє тепло. Не зовсім жара, а легенька нічна свіжість. Для мене ж, котрий очікував на морозну сльоту, це було неначе тропіки. По охайній, викладеній кам'яною мозаїкою доріжці, ми вийшли на просторий двір. Озирнувшись, я побачив майже вертикальний зріз пагорба, у якому крім вхідних дверей, трохи лівіше були ще й великі ворота. Якщо вже приймати все на віру, а діватися мені, схоже, нікуди, то за тими воротами повинні були бути стійла з їздовими ящерами… .
Двір був велетенський. Він примикав до пагорба і був відгороджений від зовнішнього світу двометровим забором. Більша частина двору була вимощена гладенькими кам'яними плитами. Решта території заросла невеличкою травою і кущами. За забором стіною стояли темні тіні дерев. Джерел світла окрім Ніконіни, тут не було. Орієнтирів ніяких.
- "В дупу стрелений джигіт в ліс вночі не побіжить … . Як тебе сюди занесло?"
- "Так, згоден. Іти немає куди. Ще розумні поради є? Доведеться користуватися гостинністю бородатих карлів."
З роздумів мене вивели легенькі тички в плече.
- Ну, чого стоїш? Де вони? – це Ніка від нетерпіння стрибала у мене на плечі. Евеліна, закутавшись в ковдру з очікуванням дивилася на мене.
- Хто, "вони"?
- Ну, Місяць і романтика!
- "Кому що, а голодному ложка! Тут у чоловіка і пам'ять і мозок відмовляються іти на контакт, а цим романтику давай!"
- Погано небо видно. Ніка, прибери світло, будь ласка, щоб очі трохи до темряви звикли.
Ніконіна поволі перестала світитися. Спочатку з усіх боків нас охопила темрява, але вже через хвилину можна було роздивитися все навколо. Зрозумівши, що все добре бачу, я підвів голову і подивився на небо. Спочатку я не зовсім зрозумів, що я бачу. Потім зовсім не повірив. Протер очі, проморгався, і знову подивився на небо. Картина м'яко кажучи була неймовірна. Всі зірки на небі були одного розміру. Розподілені вони були візерунком, де між кожною парою зірок була однакова відстань. З'єднавши всі пари зірок рівними лініями, можна було б отримати килим з рівносторонніх трикутників. Тут вже я не втримався і у мене вирвалось щось на кшталт:
- Звізда Марлізонського балету!!!
- "Мамо, відправ мене назад до пологового будинку, бо твоя дитина бракована. Де я?!!!"
- Та-а-а, красота – страшна сила …, — захоплено прошепотіла Ніка і зручніше влаштувалася у мене на плечі.
- Романтика… задумливо сказала Евеліна і обережно взяла мене під руку.
Засовавшись у мене на плечі Ніка прямо на вухо зашепотіла: — Ваарон, скажи, а де той, інший?
- Хто?… Інший?... – знаходячись у повній прострації запитав я.
- Ну, Місяць! Де він?
- Місяць?... – я тяжко зітхнув. — Далеко.
- Дуже далеко?
- Дуже… . Напевно далі, ніж мій багатостраждальний дах.
26 *** Зараз. Десь.
Вже відома читачу альтанка на задньому подвір'ї лікарні. Двоє також вже відомих нам лікарів всідаються перекурити та потеревенити.
- Будеш? – питає молодший лікар старшого, демонструючи яскраву пачку цигарок.
- Дарма ти це сказав. Сьогодні буду. Давай дві. – Взявши всю пачку, патологоанатом постукавши по ній пальцем вибив звідти дві цигарки. Одну сховав за вухом, другу встромив у рота, і протягнув пачку назад. – Така чортівня діється, що можна і покурити.
- Отакої, захочеш людині приємне зробити, запропонуєш цигарку, а тобі замість "Дякую, не буду", "Давай дві". Як можна з такими людьми бути ввічливим? Що там за чортівня?
- Люди в лікарні гуртом вмирати почали.
- А, так ти вже знаєш? Швиденько їх до трупарні відправили.
- Нумо, нумо, розкажи товаришу коронеру, що у вас там на стаціонарі робиться. Чому це до мене за два дні восьмеро жмуриків доправили?
- Розумієш, я просто в шоковому стані від того наскільки багато людей підтримують кацапів. І при тому, не за гроші, а від щирого серця! Так от, при мені лише один ласти склеїв але я тоді зміг спостерігати все від початку до кінця. Це у прийомному покої було. Привезли сім'ю прифронтових. Чоловік під обстрілом по вулиці бігав і заробив собі осколка в ногу. Ну а дружина його супроводжувала. Знаєш як кажуть: "Не такі страшні московські воші, як українські прокацаплені гниди". Наглості через край. Дружина, як тільки машина під'їхала, вискочила, криком вигнала з передпокою санітара, заставила його разом з водієм тягти ноші з своїм чоловіком. А чоловічок той іще. Десь сто і десять кіло живої ваги. Заробив він наскрізне поранення литкового м'язу. Але видно та жіночка так пащу відкрила, що тамошні санітари йому крім джгута, і крапельницю і навіть бандаж на шию одягли, аби чого не сталося. Я все розумію, не має людина медичної освіти, не знає, що поранення не важке, переживає за чоловіка і робить все, щоб той отримав найкраще обслуговування. Тут може коли і прикрикнути потрібно. Але робити це так, неначе всі кругом скотина і раби, що просто безвідмовно зобов'язані тобі чимось, це просто скотство якесь.
- Москалі?
- Звичайно! У мене навіть у голову не вкладається можливість того, щоб так вели себе українці.
- У таких перевертнів історія складається з трьох частин. Перша, добрий дідусь енкаведист, що привіз сім'ю з московії у ще теплу хату, розстріляних українців. Друга, папа кадебіст, що карав і милував, іноді за власними ж доносами. Третя, ефесбешна консерва, або, якщо ним навіть ФСБ гидувало, то просто, кацапський вилупок, який звик до барського життя, і для котрого гарний українець, це або мертвий, або раб, або слуга.
- І чоловік такий самий, поки санітар і старий водій його тягли, обклав їх матом, за незграбність, багато чого наговорив про війну. Основна думка з усього сказаного була: "Еслі би хахли нє сапратівлялісь, уже давно би жилі харашо." І всі йому винуваті. Сестричка молода у нас є, Рая, може знаєш. Якщо ми з тобою свідомі, тобто розуміємо, що зараз москальській мові тут не місце, і якось намагаємося скласти українські слова до купи, то вона з народження щира україночка. Почала заводити на нього медичну карту. Ким вона у нього тільки не була. І "сєлючкой необразованной", і "хахлушкой тупоґоловой". Рая в сльози. Я відібрав у неї формуляр, попросив покликати Сергія. Той хлопець з стальними нервами, образити себе не дасть. Рая побігла, а я захожу у приймальну, ну, думаю, зараз я тобі кацапська морда всі діагнози виставлю. Ти у мене з пляшки, чи то пак, з клізми місяць не злізеш. А там він за серце вхопився і уже синіє. Дружина коло нього бігає: "Колечка, Колечка! Врача, врача!". Честі ради, мушу сказати, що там дійсно було, без варіантів. Навіть якби захотів, я б його не зміг витягнути. То я просто з тихою радістю, перевірив пульс, констатував смерть, сказав його дружині, що чоловік у неї перехвилювався від поранення, і серце не витримало. Взагалі я людина незлобива, але у той час, так мені хороше на душі стало! Так хороше, що думаю, як піду увечері курити у альтанку, як запропоную тобі цигарку, то навіть якщо ти візьмеш, і навіть якщо цілих дві візьмеш, то мені все одно добре буде.
- Точно не ти? – коронер пильно подивився на товариша.
- Ображаєш, якби я, то я тебе б попередив. І інструкції з приводу циркуляції у кровоносній системі пухирця повітря добре пам'ятаю. І свідків багато. У нашій лікарні його і пальцем зачепити ніхто не встиг.
- А інші?
- А інші доволі підозріло. Або вночі, або під час тихої години. У нас же зараз людей багато, по шість, вісім чоловік у палаті. Так от, почнуть людину після сну будити на сніданок, або на післяобідній перекус, а вона вже того. Все. І діагноз той самий, як у народі кажуть, розрив серця.
- Ну тоді і я тобі трошки розповім про той "розрив серця". Дружина Колєчки, як ти знаєш, поліцію викликала. Настоювала на тому, що саме некомпетентні послуги нашого закладу призвели до смерті її благовірного. І коли тіло попало до моїх загребущих рученяток, вона знову таки настояла на розтині і підійшла до мене окремо, під час розтину, з пачкою грошей. Знаєш по чию душу вона до мене приходила?
- Хм… . От с-с-с…! По Раїну?
- Не розумієш ти зі своєю вищою медичною освітою, чим відрізняється логіка від економіки! Згідно логіки, так, по Раїну. Тому, що вона хоча б вербально, контактувала з Колєчкою. Але згідно економіки, Рая тут взагалі ні до чого. А от "етот дактарішка" при грошах, які з нього можна видоїти.
- По мою?!!!
- Все таки твій диплом дає певні ази знань.