На наступній сторінці подано цього листа:
ВОИНСКОЕ. Калм. АССР.
р/п Башанта
Сельхозтехникум
Барановской Зинаиде Андреевне
Проездом
9/III43
Здравствуй дорогая мама! Сейчас я пишу из Воронцово-Николаевска пригорода г. Сальска. Прошлую ночь мы ночевали в НовоСальске. Я ночевал у Липатова на экспедиции Учхоза. Приехали мы в Сальск 8-го марта в 3 часа дня. Я застал в Сальске ребят и перешел в ихнюю партию.
Сейчас вместе с Жорой мы направляемся к Трубецкой пешком, а потом на поезде до станции Верблюд. Трубецкая от Сальска 18 километров. С одеждой, обувью и продуктами у меня все благополучно. Я съел только яйца и булочки, так как меня кормили люди. В Сандате я достал даром стакан табаку у хозяйки. 8-го числа была сильная грязь, но ноги у меня не промокли, только было тяжело итти. Я хотел передать письмо Липатову (он собирается в Башанту), но не успел написать его. Я сказал ему, чтобы он рассказал все на словах. У Жорки также все благополучно. Он передает своей матери, а также тебе привет.
Ну, мам, до свиданья, при первой же возможности напишу еще.
Целую тебя.
Герман.
P.S. Я здоров и не кашляю.
Коли ми з Жорою вже полягали спати до хати стали збиратись жінки для колективного ворожіння про долю своїх чоловіків і синів, що були у війську. Ми з Жорою дозволили собі деякі критичні зауваження щодо цього дійства і тим викликали неприязне ставлення до себе нашої господині, що була таким собі медіумом. Ворожіння полягало в тому, що учасниці його повсідались уздовж довгої сторони довгастого стола, поклали на нього долоні і стали запитувати російською мовою стіл, пропонуючи йому піднятись і стукнути якщо відповідь ствердна, або вистукати кількість годин, або днів чи років, чи кілометрів, згідно з запитанням. Піднімалась, звичайно, тільки протилежна від жінок сторона столу і відповіді були добрі. Нещасні жінки раділи, довідавшись про те, що їхнім близьким судилося вціліти у цій страшній війні. Мабуть господиня-медіум відчувала, що всі ворожіння надто оптимістичні і що треба дати і поганий результат. Показавши очима на мене своїй сусідці, вона їй щось прошепотіла у вухо. За кілька хвилин ця сусідка запропонувала нам з Жорою поворожити про нашу долю. Ми погодились на таку розвагу. Тож посадили нас коло столу, ми поклали на нього долоні і почався сеанс запитань і відповідей. В наслідок цього сеансу виявилося, що Жора вціліє у війні і вернеться додому Героєм Радянського Союзу, я ж мушу загинути під час бомбардування залізничної станції через 15 днів. Мені здалося, що клятий стіл відбив це число з якоюсь радісною урочистістю... Набрехав стіл... Жора додому не повернувся, його поховано в Угорщині, щоправда став Героєм, посмертно. А я ось живий...
Не зважаючи на таке сумне пророцтво щодо моєї долі, ми з Жорою добре виспались і вранці вийшли разом з усією командою в напряму станції Верблюд. Команда рухалась ледве-ледве, тож ми, п'ятеро чи шестеро молодих хлопців, її значно випередили. Дійшовши до станції Трубецької вирішили зачекати команду, але не дочекались, тож рушили далі до комуни "Сеятель", як місцеве населення звикло називати господарство, що у 1938 році стало колгоспом імені Сталіна. Саме там ми мали заночувати, як нас сповістив наш старший. Вже споночіло, коли ми увійшли до цього населеного пункту, але все ж можна було роздивитись на його незвичний вигляд — ошатні цементні будиночки, садиби без огорож, між кожними двома будинками водогінна колонка, шиферні дахи — щось на зразок "агроміста", що його проект було опубліковано у довоєнному часописі "СССР на стройке". Щоправда, враження псували купи кізяків, залишки скиртів сіна, купи гною, неохайні сараї та сарайчики між тими котеджами. Ми з Жорою заночували у місцевого тракториста, що з жінкою та дитиною займав половину такого будиночка — досить велику кімнату з передпокоєм-кухнею. На наші запитання щодо незвичного вигляду села та його назви господар розповів, що тут колись було засновано комуну, де було усуспільнено все що можна і не можна, але потім ця комуна поступово реорганізовувалась і перетворилась у спільне господарство комунарів, яке мало власні засоби виробництва та майстерні, власні торговельні заклади, заклади освіти та культури. Оплата праці провадилась грошовою готівкою, всі комунари харчувались у їдальнях, де за рубль на день можна було їсти досхочу, тільки на виніс видавались встановлені порції. Майже ніхто не харчувався вдома, бо і кількість і якість та різноманітність їжі у їдальнях всіх влаштовували, лише брали додому молоко, що у цих краях заведено пити замість води. Люди старшого віку слідкували за чистотою селища. Перед війною, коли комуну було перетворено на колгосп, все ж лишалося щось з надбань комуни. А купи кізяків, гною, скирти сіна, всілякі сараюшки, плити, нашвидкуруч поставлені у котеджах то було надбання воєнних часів, коли розладився механізм співжиття. Не знаю, чи той тракторист правду казав, чи фантазував, але розповідав він з захватом і тугою за комунівською добою... Може й правду оповідав, бо ж нещодавно саме таке, ба навіть фантастичніше, господарство показували по телебаченню з Ізраїлю, там воно зветься кібуц.
Вранці ми не знайшли ніяких ознак нашої команди, певно вона заночувала у Трубецькій. Крім нас, молодих та недосвідчених, ніхто з команди не квапився на війну... Тільки-но вийшли ми на битий шлях, як нас підхопила військова вантажівка, що їхала в потрібному напряму двоє солдатів, що їхали нею, взялися підвезти нас до нашого Верблюду за умови, що ми їх погодуємо з своїх "сидорів". Нагодували їх обох сніданком, але далі наш альянс розпався — на околиці станиці Єгорликської (залізнична станція Атаман) машина застрягла у грязюці та дуже надовго, бо внаслідок невдалих спроб виїхати ще й поламався проміжний валик головної передачі. На цій околиці стояло кілька розбитих американських танків прострелених навиліт з боків, зі скинутими баштами, розбитими котками та іншими смертельними пошкодженнями. Влаштувавшись до місцевих жителів на квартиру ми довідались, що десь наприкінці січня цього року п'ятнадцять танків американського виробництва увійшли в станицю трьома колонами по п'ять танків у кожній і трьома паралельними вулицями зайшли в станицю не побачивши ніяких ознак присутності в ній ворога. А німці, що добре замаскувалися, відкрили шалений вогонь по бортах танків, декотрі було розбито відразу, кільком вдалося вирватись з того нерівного бою, та німецькі снаряди наздогнали і їх. Не залишилось жодного вцілілого танка і жодного живого танкіста. Вислухавши цю сумну історію, ми пішли подивитись поближче на ту американську техніку. Залізши всередину одного з танків ми зрозуміли, чого він такий високий, навіть вище німецьких, — на ньому було встановлено авіаційний зірчастий мотор "Кертіс Райт", що займав середню частину машини, цим і визначалась його висота. Подивувала нас і товщина бортової броні, що її пробили навіть 20-міліметрові снаряди, судячи по пробоїнах. Навіть таким "знавцям" як ми, було очевидно, що для європейської війни такі танки на годяться. Зате стрілецьке озброєння танків було неперевершене — де тільки можна були змонтовані пістолет-кулемети у поворотних "яблуках". Артилерійське озброєння також було досить солідним, порівняно з нашими та німецькими танками.
Повернувшись до оселі після оглядин розбитої техніки ми довідались, що завтра буде поїзд до Батайська, на ньому можна доїхати до станції Верблюд. Тож вранці ми прийшли на станцію, де стояла решта розбитих танків, що готувались до відправки кудись. Там нас повідомили, що поїзд з Сальська до Батайська очікується аж надвечір, тому ми пішли по шпалах пішки, бо до вечора дійдемо до Верблюда і так. По шпалах йти виявилося дуже незручно, через нерівні та глибокі проміжки між ними, та іншої дороги не було, бо з вчорашнього дня вся земля і дороги перетворились на грязюку, у якій на виході з станиці вже загрузло дві машини, як ми побачили з колії.
Йдучи ми побачили над обрієм якусь темну хмару, що не змінювала з часом своєї форми, тільки, здавалось, поволі трохи піднялась над обрієм і відокремилась від нього світлою тонесенькою смужкою, що інколи затьмарювалась. Наш Жора, що колись їздив у Ростов, сказав, що то видно це місто, показав на видимій панорамі театр ім. Максима Горького, собор, будинок банку, Палац Рад, ще деякі помітні будівлі, а до Ростова було більш як 100 кілометрів по прямій! Отак ми й шкандибали з очима втупленими в шпали, подеколи зупиняючись аби переконатись, що панораму ще видко, коли за годину почули свисток паротяга ззаду нас. Озирнувшись, ми побачили поїзд, що втягувався на покинуту нами станцію і негайно рушили назад, вирішивши, що краще зачекати до вечора, ніж отак шкандибати. Проте, коли ми всілись на поїзд, що складався з вантажних платформ і відкритих зверху вагонів, він за кількадесят хвилин по тому рушив. Я примостився на зручній площадочці нагорі задньої стінки заповненого телячими тушами відкритого зверху вагона і спостерігав на ходу місцевість і панораму Ростова, що продовжувала висіти над обрієм, поки випари пригрітої сонечком землі не затушували її. За годину, чи дві ми приїхали у Верблюд і почали шукати свій полк, але перші ж зустрічні повідали, що полк кілька днів тому перемістився до Ростова, а що у великому місті полк розшукати нелегко, то ми знайшли військову комендатуру і я звернувся з запитанням про полк до коменданта — капітана з суворим обличчям. На це я одержав відповідь, що всяким перехожим комендатура довідок не дає, коли ж я спробував переконати, що ми не перехожі, а майбутні солдати того полку, він оскаженів, облаяв нас дезертирами, і став погрожувати арештом, я відповів йому зауваженням, що він поводиться не гідно командира. Тут він остаточно оскаженів і ще більше розкричався, але, побачивши, що навколо нас збираються зацікавлені сваркою жінки, замовчав та зайшов до хати, на ґанку якої тривала наша розмова. Жінки ж порадили йти звідси, бо той дурень таки може щось нам заподіяти і порадили пожити в них, поки не стануть надходити до них листи з Ростова від їхніх колишніх постояльців з розшукуваного полку.