Вивели його до печі, аби він розігрів собі молоко на сніданок. Пораючись коло печі в'язень розказав про змову його однополчан щодо переходу до Червоної Армії та її жорстоке придушення німцями, мабуть то була байка.
За кілька днів у нашому відділі НКВД з'явились кілька офіцерів та солдатів з особливого відділу якоїсь військової частини чи з'єднання, що за кілька днів виявили "своїх" серед ув'язнених колаборантів та забравши їх поїхали. Ще за кілька днів з'явився районний військовий комісаріат і почав збирати та відсилати до армії "військовополонених".
Тим часом приїхав на день-другий директор нашого технікуму, призначив мою маму управительницею учгоспом та тимчасовим директором технікуму. Тож к коли мама сказала мені: "Люди кажуть, що ти тепер Шуркою працюєш.", я спитав: "А про тебе, думаєш, не кажуть, що ти тепер за Прибитчиху?". До речі, директор розповів, що чоловіка Прибиткової під час окупації Башанти було звільнено, реабілітовано та надіслано на роботу у місце евакуації башантинських установ і що він прохав директора зустрітись з його жінкою та сповістити про його справи. Довелося ж директорові сповістити Прибиткова про втечу Ельзи Едуардівни з окупантами...
Якщо у технікумі владу було встановлено одразу, то в інших установах з кадрами було складніше, бо не залишилось людей, яким можна було б довірити збір і охорону майна цих установ, у деяких випадках потрібних людей забирали до армії не зважаючи на потребу в них району. Саме тому до тимчасового керівництва ряду установ було залучено старших з наших партизанів. Цими установами були редакція та друкарня, радіовузол, пошта, водогін, млин, пункт "Заготзерно" та ще деякі. Хочу відзначити, що у ті часи влада пильно дбала про роботу засобів масової інформації газет та радіовузлів насамперед. За деякий час почали з'являтись і справжні керівники — частково вертались з евакуації, частково присилали їх з інших країв, на заміну загиблих та колаборантів. На третій тиждень по звільненні містечка я якось зустрів старого Багінського він йшов з радісним виглядом і забачивши мене ще здалеку закричав: "А вы знаете, большевики все ж цивилизовались!". Коли ж я спитав, а що саме призвело його до такого висновку, він показав мені поштівку, що сповіщала його від імени повернувшогося керівника ощадкаси про те, що внесок Багінського до Башантинської ощадкаси цілий і недоторканий, ощадкаса просить його завітати для виконання деяких формальностей щодо поновлення володіння внеском.
Моя робота у НКВД залишала мені трохи вільного часу, який я витрачав на вивчення згадуваної вже зброї, що зібралась у будинку цієї організації. Особливо зацікавили мене самозарядні гвинтівки Дегтярьова та Токарева. Останніх було кільканадцять штук і вони всі не стріляли про цю їхню ваду вже з початку війни стало відомо широкому загалу. Мені вдалося відродити їхню здатність стріляти, повикидавши з їхніх спускових механізмів деталі, що блокують роботу курка при недоході бойової личинки до бойового положення. Це явище виникало як наслідок накопичення бруду у пазах по яким рухалась личинка. Поставивши правильно діагноз, я вибрав безграмотний метод лікування, через що ледь не позбувся двох-трьох пальців на лівій руці. Отак, разом з вивченням зброї приходилося і ремонтувати її. З поламаного бойового нагана та цілого учбового я зробив цілий бойовий та поламаний учбовий, відремонтував зіпсованого бельгійського браунінга. По закінченні ремонту ми з Жорою перевіряли зброю стрільбою, для чого використовували тир, що був влаштований з учбовими цілями ще до війни на березі ставка. А що той тир був надто близько до людних місць, то після перших стрільб довелося шукати більш затишне місце серед ям, про які вже згадувалося. Підчас першого ж пошуку, йдучи вздовж берега протоптаною там стежкою ми побачили на ній кільканадцять гільз від російської гвинтівки, а за метрів десять у ямі, що виходила на стежку напівзгнилий труп якогось чоловіка у селянському вбранні. Ця жахлива знахідка підтвердила те, що ми бачили місяць-півтора тому — розстріляли людину поліцаї, що були озброєні російськими гвинтівками. Хто був розстріляний так і не дізналися. Я написав "жахлива знахідка", але це усвідомлення жахливості прийшло вже після війни, у ті ж часи, починаючи з розстрілу наших шістнадцяти громадян і усвідомлення того, що німці виконують свої погрози, породило якусь тупу байдужість серед усіх, чиїх сімей розстріли не торкались безпосередньо. Та й довоєнні енкаведистські репресії створили для цього отупіння сприятливий ґрунт.
Поки тривали описувані події, у в'язниці збиралось все більше і більше в'язнів. Заарештовували поліцаїв та майже всіх, хто працював при німцях на керівних та управлінських посадах, навіть тих, хто не вчинив ніякої шкоди. Хоча першими поліцаями у Башанті стали два поганючих типа, надалі німці старались висунути на керівні цивільні пости людей, яких населення поважало, так і було обрано старостою на сході у селищі місцевого радгоспу комуніста Кожумбаєва, одного з шістнадцяти згодом розстріляних. На посаді старости він міг не завдати шкоди Радянському Союзу, скоріш навіть не міг завдати. І ось, якби хтось з недругів не виказав його німцям, його репресували б свої. Саме таку думку про можливу долю своєї розстріляної дружини Шликової мені виказав її чоловік Дмитрієв за два роки по тому.
Всіх заарештованих мали відправити для вирішення їх подальшої долі у Елісту — столицю Калмикії. На кожного з них, виключаючи дезертирів і поліцаїв, оформлювався листок поштового формату, де зазначались дані про повне ім'я, дату і місце народження, місце роботи і посаду до окупації та констатація про місце роботи і посаду за окупації. Ставились підписи начальства, двох-трьох чи то свідків, чи понятих і з цим документом в'язень слідував до столиці. Кілька разів і я ставив свій підпис на таких паперах, дивуючись хіба ж це склад злочину?. Тому і запам'ятав цю анкетку. Коли назбиралось щось близько 250 в'язнів, їх відправили пішим порядком і взяли половину мого загону з Жорою на чолі у склад конвою, стільки ж було міліціонерів. За кілька днів повернулись мої бійці і виявилося, що у поході вони розстріляли всі набої, що були їм видані через мене. Бійці у поході вправлялися з стрільби, користуючись будь-якою нагодою — пролітаючим птахом, пробігаючим звіром, примітним стовпчиком, а то і тілом телеграфного стовпа, ізолятори на стовпах не розстрілювали достало розуму. Міліціонери ж, замість припинити це неподобство лише розважались спостерігаючи ту стрілянину. Набої ж треба було здати всі до єдиного. Якщо з гвинтівочними проблеми не було, їх було вдосталь і без обліку, то набої до автомата ППШ були дуже дефіцитними і коли я тільки заїкнувся начальнику міліції, що набоїв нема, він підняв страшенний ґвалт і звелів йти геть і без набоїв не повертатися. На щастя, партизани, що в них набої для ППШ були у великій кількості і нелічені, виручили мене. Коли я розказав мамі цю пригоду, вона пояснила, що я вчинив як справжній дурень, одержавши під розписку набої для походу, у якому я не брав участі і вчинив другу помилку, що взяв на себе те, про що мав турбуватись мій замісник, що був у тому поході. Забігаючи вперед визнаю, що у подальшому житті та діяльності, я так і не навчився не підставляти себе під неприємності замість своїх підлеглих.
Тим часом військовий комісаріат упорався з відправкою до армії вельми численного контингенту "військовополонених", серед яких був і наш знайомець Абдул, що виявився офіцером Червоної Армії і з кінцем окупації став вільно говорити російською. Почався черговий призов у армію юнаків 1925 року народження, яких я вважав своїми ровесниками, бо мене віддали в школу семи років, в той час, коли інші діти йшли до школи з 8-ми років. Зрозуміло, що я вирішив йти до армії добровольцем, разом з ровесниками. До того ж, мене збирались взяти у НКВД на штатну посаду, а цього мені не хотілось з цілого ряду причин. Отож я попрохав у райкомі комсомолу сприяння у вступі до армії, одержав його і незабаром вирушив у складі пішої команди призваних у 192-й запасний полк до станції Верблюд. Моя мама проводила мене до околиці і ще довго стояла похнюпившись...
АРМІЯ ТА ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Наша команда складалась чоловік з тридцяти, переважно літніх людей віком від 45-ти до 55-років, "тотальників", як їх називали у народі, було кілька одужавших поранених віком від двадцяти до сорока років та один я з першопризваних. Якось так сталось, що мої приятелі Жора Лазарєв та Володя Дахно опинились в команді, що вийшла на день раніше. На першу ночівлю ми зупинились у селі Сандата, що було захаращене горілою німецькою технікою щось близько 400 машин там було спалено. Коло хати, де я заночував, стояла покинута, але не згоріла французька гусенична панцерна машина з встановленою на ній гарматою. Вранці наступного дня, поки збиралась наша команда, я детально ознайомився з цією машиною і був дуже здивований, побачивши на казеннику гармати карбований напис російською мовою "г. Сталинград 1936 г.". Це ж виходить ми давали своїм французьким союзникам стволи з сталінградського заводу "Барикади" і ці стволи вернулись під Сталінград, як зброя завойовників...
Друга ночівля була у Сальську, де ми застали команду з моїми приятелями, що була заблокована місцевим військкоматом і назавтра мусила з'явитись у цю установу. Вранці наступного дня, до нас зайшов старший нашої команди під конвоєм двох озброєних солдатів. Він ходив по дворах та загадував своїм людям йти до Сальського військкомату. Зібрались там обидві наші команди і... почалась процедура призову нас до армії. Більшість з нас обурилась, та військкоматовські цербери дуже нахабно відгавкались, ще й пообіцяли зарахувати в дезертири та віддати до відповідних органів. В решті решт створили нову команду, і направили її в той самий 192-й полк на ту саму станцію. Ця процедура тривала досить довго і тому наступна ночівля наша відбулась у Сальську ж, тільки на іншій околиці на хуторі Воронцово-Миколаївському по хатах місцевих жителів. Влаштувавшись у хаті одної молодиці ми з Жорою вирішили сповістити рідних про свої справи і я написав листа мамі, якого наша господиня пообіцяла кинути назавтра у поштову скриньку.