Умер від отрути гадюки із черепа коня. Умер, так і не довідавшись, що тоді, тридцять років тому, він і соратники знищили не всіх родичів правителів київських. Один-от родич залишився серед живих: п'ятирічний Ігор, молодший син Оскола від третьої дружини. Він вижив, тому що не було його в той фатальний день у Києві –захворілого синочка віддав батько на лікування кудесникові-зілійщику Троїлу, що жив не в місті, а в лісі, а той, вилікувавши, влаштував сироту в бездітну сім'ю. Умер Олег, не залишивши спадкоємців і не підозрюючи, що після його смерті на київський престол сяде цей самий Ігор, як законний спадкоємець Оскола. Бо підтримають Ігора кудесники, котрі тридцять років зберігали таємницю його походження, і бояри із дружиною покійного Олега, не маючи альтернативи й не бажаючи конфліктувати із кудесниками, визнають Осколова сина своїм новим володарем. Умер Олег, не знаючи, що через пару сторіч київський літописець, з політичних міркувань (щоб послабити вплив Константинополя на Київ), складе небилицю, начебто цей Ігор був шведом, сином конунга Рьорика Новгородського, і що в Київ його ще дитиною привіз із Новгорода, мовляв, сам Олег. Ох, багато чого спотворять літописці, то на догоду політичній кон'юнктурі, то просто збурені фантазіями. І від цієї небилиці стануть нащадків Оскола кликати не Осколовичами, а Рюриковичами. Умер Олег, не припускаючи, що після його смерті вірний Свенелд буде жити ще довго, дуже довго, доживе аж до ста чотирнадцяти років, будучи до останніх днів бадьорим, активним (що значить богатирське здоров'я!), дуже впливовим боярином, главою великого й багатого клану. І, залишаючись воєводою, буде так само вірно служити й князеві Ігореві, і його вдові – княгині Ользі, і їхньому синові – князеві Святославу, і навіть одному з онуків – князеві Ярополку…
Так, умер князь Олег від укусу гадюки. Умер напрочуд швидко – агонія тривала всього кілька митей. Тому що отрута цієї гадюки була набагато токсичнішою за отруту звичайних гадюк. Від нанесення гадом укусу до зупинки серця прошмигнув рівно такий же малесенький відрізок часу, який був між миттю, коли конунг Халгі простромив мечем груди князя Оскола, і миттю, коли він завдав смертельного другого удару. І біль від отрути незвичайної гадюки була такою же сильною, як біль простромленого мечем Оскола…
Строкатий метелик перепурхнув зі смарагдової папороті на воскового кольору пасмо волосся нерухливого Олега, що втупився застиглими очима в яскраве світило на знову безхмарному небі. Гадюка неспішно виповзла з кінського черепа, вугільним струмком перетекла на груди ще теплого трупа й згорнулася кільцем.
І подумала змія, мовляв, дякую тобі, великий Свароже, за те, що ти дав мені, нарешті, можливість помститися! У відповідь пролунав голос, що походив начебто від самої природи – від землі, трави, каменів, дерев… (А може, це гадюці тільки так видалося, а в дійсності голос звучав лише в її голівці?) "Не варто дякувати, Осколе, – сказав зміюці цей нелюдський голос, – тому що прохання твоє було слушним…"
Так і знайшов їх у Кирпичівому яру отрок Воротислав (один з тих, кого послав воєвода Свенелд на пошуки зниклого князя) – Олега Київського, котрий розметався серед кінських костей, і чорного гада повзучого на його бездиханних грудях. Дохлого гада.
Серпень 2004 р.
____________________
ДОМОРОСЛІ ЛЕГЕНДИ МІСТА ХА
Суто харківська легенда
Твір на ґрунті квасного провінційного патріотизму
У руках письменника всі слова, всі ідеї, всі міркування подібні різнобарвним камінцям калейдоскопа. Те ж саме всякий перебреше по-своєму, вийде інша фігурка, і – він щасливий, йому здається, що він її видумав. Божевільний світ! Як усе старо в тобі.
Олександр Фомич Вельтман, "Странник".
Конан, син Ліатлуахра, уколошкав дракона в Ірландії. Ланцелот уколошкав дракона в Британії. Зиґфрід уколошкав дракона в Німеччині. Георгій Побідоносець уколошкав змія (дракона) у Лівані. Кирило Кожем'яка уколошкав змія (дракона) біля міста Києва…
І так далі… Читач сам може продовжити цей перелік, якщо бажає…
А от місто Харків і навколишня Харківська область, де мешкає й автор цих рядків, виявилися в цьому аспекті обділені. Принаймні, авторові невідомо ні однієї легенди про контакти витязів із драконами в Харкові або його околицях. Схоже, прадавні харків'яни просто полінувалися творчо попрацювати над цим питанням і скласти таку легенду. А може, не полінувалися й склали, але нащадки, загрузнувши в прозаїчній метушні, цю легенду забули…
Але автор, будучи в душі квасним харківським патріотом (втім, без фанатизму), не може терпіти такої обділеності рідного міста в цім аспекті! Раз такої легенди немає, отже, треба терміново її зварганити! Чим Харків гірше інших територій і населених пунктів?!
Коротше кажучи, у нападі квасного харківського патріотизму автор розчохлив друкарську машинку й заходився працьовито топтати її перстами, видавлюючи, буква за буквою, ону легенду…
***
Порфирій Сидорович жив у місті Харкові, на Павловому Полі в одному з чотирнадцятиповерхових будинків вулиці 23 Серпня. Працював друкарем високого друку в друкарні при видавництві "Вища школа". А у вільний від основної роботи час він іноді полював на дракона. Оскільки дракони до 1985 року в Харкові повністю вимерли, або були винищені харківськими витязями, Порфирію Сидоровичу доводилося вирушати на полювання за місто.
Прийшовши з роботи додому, з'ївши свій улюблений омлет із трьох яєць і запивши його цейлонським чаєм, Порфирій Сидорович виводив із ванної, що слугувала одночасно й стайнею, свого коня на кличку Велосипед Буцефалович, насував на нього кульбаку, насував на цю кульбаку самого себе й виїжджав із квартири на сходовий майданчик. Кінь був білий у яблуко. Яблуко було зелене й розташовувалося на лівій передній нозі коня. Порфирій Сидорович власноручно наніс це яблуко фломастером, тому що праг, щоб кінь був саме в яблуко (нехай і одне), а не цілком однотонним.
Спустившись на вантажному ліфті зі свого десятого поверху й виїхавши з під'їзду свого будинку, Порфирій Сидорович верхи на Велосипеді Буцефаловичі скакав убік селища міського типу Солоницівка, іменованого також Селищем Енергетиків, що кілометри на два-три західніше міста Харкова. Саме там, по всіх прикметах, жив вогнедишний крилатий одноголовий дракон. Його лігвище перебувало в п'ятиповерховому будинку – "хрущовці" за адресою: вулиця Пушкіна, будинок № 13, квартира №… Втім, адреси проживання драконів, як правило, таємничі (мало в якій легенді про драконів ви знайдете координати лігвища з точністю до п'яти метрів).
У правій руці Порфирій Сидорович стискав спис, який він змайстрував із лижної палки, а в лівій, як читач уже, звичайно, здогадався, – кишеньковий калькулятор "Електроніка Б3-14М", куплений 1985-го року за 55 карбованців в універмазі "Харків" для підрахунку повержених драконів.
Діставшись тих оббитих коричневим дерматином дверей, за якими, по всіх прикметах, мало місце драконове лігвище, Порфирій Сидорович тиснув великим пальцем правої руки пластмасову кнопку електричного дзвоника, чуючи, як за дверима дзеньдзеленькає оний дзвоник, потім стукав списом по обдерматинених дверях, потім кричав: "Виходь, підлий боягузе!"
Але дракон не виходив, тому що, сказати чесно, його не було. Так, його, як правило, у такий час не бувало вдома. Справа в тім, що цей дракон то періодично здійснював безпосадкові перельоти в російське Заполяр'я, де пожирав заморожених мамонтів, відтаючи їх своїм вогненним подихом із вічної мерзлоти, то просто пурхав у небі для розминки крил, то десь займався чимсь таким, про що навіть автор цього тексту нічого не знає... І лише ввечері, до 21.00 він устигав прилетіти назад у Солоницівку й подивитися інформаційну телепрограму "Час", після чого чистив зуби, мив ноги й лягав спати.
Але й Порфирій Сидорович теж поспішав додому, щоб його вірний Велосипед Буцефалович устигнув подивитися телевізійну вечірню казку "На добраніч, діти" з дідом Панасом. Тому цьому доблесному витязеві до часу ніяк не вдавалося дочекатися дракона.
І все-таки вони зустрілися одного разу віч-на-віч…
Це відбулося 15 січня 1986 року о сьомій годині вечора.
Був спекотний січневий вечір. Теплий сніг поскрипував під копитами Велосипеда Буцефаловича. Цей скрип нагадував вереск старих мостин, коли по них грузно тупотить важкий тарган. Кучугури тішили око молочною білизною. Їхня білосніжність нагадувала непорочну чистоту бавовняних кальсонів Порфирія Сидоровича. Аромат спекотного січневого повітря походив на запах зимкукури – улюбленої страви терентопських аборигенів, і наш герой вдихав його всіма грудьми, а якщо не всіма, то, як мінімум, вісімдесятьма вісьма відсотками грудей…
І от уяви, читачу: цим білим й теплим, як парне молоко, снігом, зі списом наперевіс, у світло-коричневому фетровому капелюсі, дублянці, джинсах і кросівках Порфирій Сидорович підкочує на своїй одній кінській силі до під'їзду, у якому має місце лігвище дракона. Звично сходить із Велосипеда Буцефаловича, звично входить у під'їзд, звично підіймається сходами на другий поверх, звично дзвонить, стукає й кричить, звично відвертається від дверей, щоб як завжди ні із чим повернутися додому… Аж раптом оббиті коричневим дерматином двері відкриваються, і звідти вивалюється величезний, навіть більше ніж "Запорожець", фіолетово-синій дракон! (Хтось може заперечити, що, мовляв, крізь стандартні двері в "хрущовці" навіть "Запорожець" не протиснеться, а ні те щоб… Але в легендах і не таке буває!) Він димиться й вивергає вогонь, як пародія на вулкан. Порфирій Сидорович збентежений. Він так звик, що об'єкта полювання немає вдома, що зустріч із потенційною жертвою шокує його.
– Вибачте… – бурмоче він, машинально, але галантно піднявши фетровий капелюх. – Я Порфирій Сидорович… Гм… Кхе… Й взагалі…
Він умовкає й смикає пальцями наконечник списа.
Дракон сичить, клекоче, фиркає… Під'їзд наповнюється запахом горілого мамонта…
Отут Порфирій Сидорович згадує, що він прибув битися із цією жахливою рептилією, щоб за прикладом інших легендарних витязів уколошкати чудовисько, аби передати його бездиханну тушу в дарунок Харківському музею природи; мовляв, нехай там буде й чучело дракона, нарешті.
Дракон короткозоро витріщається гороховими вічками на незваного індивідуума, пихкає димом із ніздрів, стовбурчить перетинчасті крила, вібрує шорстким хвостом…
Порфирій Сидорович, притисши підборіддям спис, поправляє рукавички на пальцях, потім бере спис у праву руку й, розмахнувшись, тиче наконечником у лускату морду монстра.